Кримінологія

3.2. Кількісні та якісні показники злочинності

Злочинність у цілому поділяється на два основні види: первинну (сукупність первинних злочинів) і рецидивну (сукупність повторних злочинів). Кожний із цих видів розпадається на два інші — злочинність чоловіків і злочинність жінок. За подальшої класифікації і злочинність чоловіків, і злочинність жінок поділяється у свою чергу на злочинність дорослих і неповнолітніх і т. д. Кожен вид може характеризуватися кількісними і якісними показниками. Зупинимося на них детальніше.

А. Рівень злочинності характеризує її в кількісних параметрах, відповідаючи на питання, скільки зроблено, зареєстровано злочинів, засуджено злочинців. Він вимірюється абсолютними показниками і відносними коефіцієнтами злочинності чи виявлених (засуджених) осіб на 100 тис. населення, а точніше на 100 тис. осіб у віці кримінальної відповідальності, тобто з 14 років.

Таким чином, рівень злочинності — це кількість злочинів, вчинених у тих чи інших адміністративно-територіальних одиницях за визначений період часу (квартал, півріччя, рік тощо).

Іноді в юридичній літературі кількість злочинів і число осіб, які їх скоїли, називають “станом”. Наприклад, у курсі кримінології, виданому в 1985 p., та монографії І.І.Карпеца з проблем злочинності, станом злочинності вважається число зареєстрованих злочинів, тобто кількісний показник злочинності.

Тим часом з часів Арістотеля це поняття охоплює загальні оцінки, якісні та кількісні. Арістотель писав у “Метафізиці”: “Мінливим станом в одному розумінні називається якість, відносно якої можливі зміни, ...а в іншому розумінні так називаються вже реальні процеси чи зміни у межах цих властивостей”. Та й з погляду загальної теорії статистики цю ознаку все-таки варто позначати терміном “рівень”. Статистична наука, як відомо, під рівнем будь-якого соціального чи економічного явища розуміє його розмір (обсяг, величину), досягнутий у певний період чи до певного моменту часу.

Стан злочинності — це збірне, комплексне поняття, що виражає її кількісно-якісну характеристику — рівень, структуру, динаміку, ступінь латентності.

Рівень злочинності складається з трьох основних показників: зареєстрованих злочинів (розкритих та нерозкритих); судимості (кількість обвинувальних вироків, які набрали сили, і засуджених за ними осіб); латентної (тобто незареєстрованної) злочинності. Останню не можна поєднувати з нерозкритими злочинами, тому що вони зареєстровані.

Б. Рівень, структура і динаміка злочинності визначається не тільки в абсолютному вираженні, а обов’язково в коефіцієнтах на 100 тис. осіб. За таких перепадів у динаміці злочинності доцільно давати пояснення їх джерелам — зміні законодавства чи соціально-економічним причинам і умовам.

Окремі автори вважають, що для характеристики злочинності великий інтерес мають такі чотири показники.

1. Коефіцієнт злочинності, тобто відношення кількості зареєстрованих злочинів до чисельності населення. Для більш точного визначення коефіцієнта злочинності варто враховувати не все населення, а лише ті вікові групи, представники яких можуть бути притягнуті до відповідальності за злочин відповідно до чинного кримінального законодавства. Нерідко під час розрахунків не враховуються не тільки діти, а й “літня” частина населення, оскільки на частку таких осіб припадає дуже незначна частина тих, хто скоїв злочини.

Таким чином, коефіцієнт злочинності показує кількість злочинів на 100 тис. населення.

За розрахунками й оцінкою коефіцієнта злочинності в кримінологічних цілях необхідно зазначити деякі статистичні, демографічні й інші можливості.

Злочини, взяті за певний період, є інтервальними рядами, що характеризують динаміку діянь, які в свою чергу характеризують сумарну динаміку діянь, що відбуваються протягом року. Неточності в цьому показнику можуть бути пов’язані лише з неповнотою і несумлінністю реєстрації злочинів.
Чисельність населення є моментальним рядом, що характеризує його лише на визначену дату. На початку року чисельність населення одна, у середині — друга, а наприкінці — третя. Коефіцієнт, розрахований на населення за станом на початок року, як правило, буде завищеним. Він стане більш адекватним, якщо його розрахувати на чисельність населення в кінці року чи на середньорічну чисельність населення на початку і в кінці року.
Демографи розрізняють населення постійне і наявне. Це має особливе значення для регіонів з високим рівнем тимчасового населення. Під час розрахунку коефіцієнта злочинності цього не можна не враховувати, оскільки у великих містах значну частину злочинів вчиняють тимчасові жителі.

Кримінальна відповідальність в Україні настає з 14 років за обмеженим колом діянь, з 16 років — за всі злочини. Частка неповнолітніх до 14 років у середньому у світі становить близько 35 % від усього населення, у країнах з високою народжуваністю — понад 40 %, а з низькою — близько 20 % Ч Порівнюючи різні за народжуваністю регіони (країни), коефіцієнт злочинності бажано розраховувати щодо населення у віці кримінальної відповідальності, наприклад, з 14 років і більше. В іншому випадку в регіоні з високою народжуваністю число злочинів на 100 тис. населення фактично буде занижене, оскільки діти до 14 років не є суб’єктами злочинів і до кримінальної відповідальності не притягуються. Цю рекомендацію важко виконати, якщо порівнювати країни, в яких кримінальна відповідальність настає з різного віку (10, 12, 14, 16 років). У такому разі при міжнародних порівняннях розглянутий коефіцієнт, як правило, розраховується на все населення.
Замість загального числа врахованої злочинності під час розрахунку коефіцієнта можна взяти загальне число розкритих злочинів, виявлених правопорушників, попередньо арештованих, усіх засуджених, засуджених тільки до позбавлення волі, ув’язнених та ін. У цьому випадку будемо мати справу з числом розкритих злочинів та числом виявлених правопорушників на 100 тис. мешканців. Розраховуючи коефіцієнт ув’язнених, треба брати до уваги їх кількість у місцях позбавлення волі, що представляє свій моментальний ряд: на початку року він може бути одним, а наприкінці — іншим. Під час розрахунку коефіцієнта зазвичай береться число ув’язнених, що перебувають у місцях позбавлення волі станом на 31 грудня аналізованого року чи середнє арифметичне число даних на початок і кінець року.
Коефіцієнт злочинності може бути розрахований і щодо неповнолітніх, жінок, чоловіків, раніше суджених, безробітних, студентів, військовослужбовців та інших груп населення за такою самою формулою. Тільки в цьому випадку П означатиме кількість злочинів, вчинених досліджуваною групою громадян, &N — загальне число громадян такої категорії в країні, регіоні, місті.

У кримінологічній літературі коефіцієнт злочинності зазвичай ідентифікується з інтенсивністю злочинності (від лат. intensio — напруга, посилення). Коефіцієнт злочинності справді є одним із базових показників інтенсивності злочинності. Деякі автори його називають коефіцієнтом інтенсивності злочинності чи відносною величиною інтенсивності.

У кримінологічній літературі нерідко вживається такий кількісний показник, як індекс злочинності. Його також часто ідентифікують з коефіцієнтом злочинності.

У широкому розумінні слово “індекс” (від лат. index — покажчик, список, реєстр) означає будь-який узагальнювальний показник, що характеризує досліджуване явище. У статистиці, особливо в економічній, індекси досить поширені — це найчастіше узагальнювальні показники двох чи більше сукупностей, що складаються з елементів, які не піддаються підсумовуванню. Наприклад, не можна підсумовувати тонни бавовни з тоннами заліза, нафти, зерна, ціни різних товарів тощо, проте є необхідність у сумарній характеристиці загального обсягу виробленої продукції чи продукції у зведеній характеристиці динаміки загального рівня, ніж у разі продажу різних товарів, акцій із різними цінами. У таких чи аналогічних випадках для розрахунків валюти спеціально розроблені показники — індекси. Вони поділяються на індивідуальні, групові, агресивні (сукупні) й обчислюються в частках, відсотках, разах, коефіцієнтах.

2. Злочинна активність населення, тобто відношення кількості осіб, які вчинили злочини, до чисельності населення криміногенного віку. Цей показник дає можливість визначити, скільки злочинців у середньому вчинює досліджувана група населення криміногенного віку.

Щоб більш цілеспрямовано вести боротьбу з окремими видами злочинності чи особами, які їх вчиняють, використовують спеціальні коефіцієнти. Сутність спеціального коефіцієнта полягає в тому, що він характеризує рівень злочинної активності за видами злочинності (первинна, рецидивна, корислива), особами, які скоїли злочини (дорослі, неповнолітні, чоловіки, жінки), територіальним поділом (міська, сільська тощо). У зв’язку з цим у чисельнику формули враховуються необхідний нам вид злочинності чи особи, що вчинили злочини, а в знаменнику — не все населення, яке проживає на цій території, а тільки те, що нас цікавить.

3. Криміногенна активність злочинців, тобто відношення кількості злочинів до числа осіб, що їх вчинили. Цей показник свідчить про інтенсивність множинності злочинів, тобто яку кількість злочинів вчиняє у середньому кожен злочинець, що характеризує їхню криміногенну активність.

4. Вага злочинів, що характеризує одним числом ступінь їхньої суспільної небезпеки.

Стаття 65 КК України розрізняє характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Характер суспільної небезпеки злочину є не індивідуальною ознакою окремого конкретного діяння, а загальною ознакою всіх злочинів цього виду, наприклад, розкрадань державного майна.

Ступінь суспільної небезпеки злочину визначає вага вчиненого злочину, що є індивідуальною ознакою конкретного злочину і має враховуватися поряд з характером суспільної небезпеки певного виду злочинів.

Як показують дослідження багатьох авторів (Ю.Д. Блувштейн, С.Е. Віцин, Г.Н. Забрянський та ін.), кращою “вагою” чи критерієм оцінки порівняльного ступеня ваги окремих злочинів варто вважати санкції кримінального закону. Але яка міра покарання є реальною, визначеною судом конкретній особі, чи абстрактною, встановленою санкцією тієї статті, якою кваліфікують цей злочин? Тут думки вчених розходяться. У кожному з цих підходів є свої переваги і недоліки. Реальна міра покарання, безумовно, відображає дійсний ступінь суспільної небезпеки певного злочину. Це означає, що у мірі покарання, призначеній судом, враховуються принаймні три обставини: ступінь суспільної небезпеки злочину, особистість злочинця й умови, за яких був учинений злочин. Однак з огляду на те, що практика судів і міра покарання, встановлена кримінальним законодавством різних країн, є неоднаковими навіть за однорідними злочинами, оцінка ступеня суспільної небезпеки злочину вимагає визначених виправлень.

Інша проблема обліку ступеня суспільної небезпеки злочинів — порівняльні оцінки різних видів покарань. З цього приводу в юридичній літературі висловлено кілька припущень. Наприклад, ще А.С. Шляпочников пропонував ввести умовні вимірники, взявши за одиницю відліку (бал) — 1 рік позбавлення волі. Тоді 2, 3, 5, 8, 10, 15 років будуть відповідати 2, 3, 5, 8, 10, 15 одиницям (балам). Визначену в такий спосіб оцінку ступеня суспільної небезпеки кожного окремого злочину щодо призначеного судом покарання називають індивідуальним індексом.

З уведенням у дію у 2001 р. КК України змінилася вага злочинів, оскільки в кодексі подана категоризація злочинів (ст. 12 КК), де всі дані передбачені КК України залежно від характеру їх ступеня суспільної небезпеки. Вони поділені на чотири категорії самим законодавцем: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі злочини. їх розмежування формалізоване за максимальними мірами покарання. До першої категорії належать діяння, за вчинення яких покарання не перевищує 2 років позбавлення волі, до другої — 5, до третьої — 10, до четвертої — понад 10 років позбавлення волі. Якщо ґрунтуватися на мірі максимальних строків, то для четвертої категорії це буде 15 років (максимальний строк позбавлення волі, передбачений ст. 63 КК України). Перевівши роки в бали, одержимо єдиний для всієї країни (це найважливіша умова порівняння) нормативний критерій оцінки різних злочинів за їх суспільною небезпекою. І це буде їхнім індивідуальним індексом, на основі якого можуть бути розроблені інші види індексу.

Для розрахунку індексу ваги сукупності злочинів наведемо спрощений умовний приклад. Припустимо, у місті N у 2001 р. було вчинено 30 навмисних убивств (ч. 2 ст. 115 КК України), 15 зґвалтувань (ч. 2 ст. 152 КК України), 200 хуліганських вчинків (ч. З ст. 296 КК України), 40 розбоїв (ч. 2 ст. 187 КК України) і 100 крадіжок (ч. 2 ст. 185 КК України), а в 2002 р. — ті самі діяння але в іншій кількості: 25, 20, 250, ЗО, 150 відповідно. Добуток числа зроблених злочинів за видами на їх бали (індивідуальний індекс) дає умовну кількість злочинів, яке можна назвати видовим індексом.

Отриманий показник означає, що в 2002 р. індекс ваги злочинів підвищився порівняно з аналогічним показником 2001 р. ^на 0,07 (чи 7 %), хоча число вчинених злочинів у 2002 р. збільшилося з 385 до 475, тобто на 23,4 %.

Використання індексу злочинів для просторових і часових порівнянь допоможе більш об’єктивно оцінити реальну криміногенну обстановку в країні, регіоні чи місті, будь-якому іншому населеному пункті або встановити ефективність боротьби з нею з боку правоохоронних органів.

У США, наприклад, індексом позначають вісім видів серйозних злочинів (просте і навмисне вбивство, зґвалтування, грабіж, напад за обтяжувальних наслідків, крадіжка зі зломом, злодійство — крадіжка, крадіжка автомашини, підпал), що, як зазначено у посібнику зі складання єдиної форми звітності про злочини, “є показниками досвіду оцінки криміногенної обстановки в країні”¹.

Питома вага злочинності — це відсоткове співвідношення досліджуваної частини злочинності до її загального показника.

5. Динаміка злочинності — тимчасовий рух злочинності у бік зростання, зниження, стабілізації.

Безліч детермінант, що впливають на динаміку злочинності, групується за механізмом дії та змістом на три підсистеми:

1) правову, тобто законодавчу, правозастосовну;

2) соціально-демографічну;

3) соціально-економічну, політичну, управлінську.

Правові детермінанти — законодавчі та правозастосовні.

Розширення або звуження сфери кримінальної відповідальності, криміналізація і декриміналізація діянь є неминучими, оскільки злочинність — кримінально-правове явище, що впливає на зміну рівня злочинності. Ослаблення боротьби зі злочинністю, штучна латентність також позначаються на динаміці злочинності.

Демографічні зміни здійснюють не причинний, а функціональний вплив на рівень злочинності. Наприклад, низька питома вага злочинності неповнолітніх у 1958 р. — 5 % — пояснювалася також і тим, що чисельність неповнолітнього населення скоротилося у зв’язку з війною.

Дійсні та істотні причинно-зумовлювальні впливи на злочинність та її динаміку зазвичай здійснюють економічні, соціальні, політичні, управлінські детермінанти.

Динаміка рівня злочинності, як правило, виражається у відносних показниках, у відсотках, розрахованих або до першого, базового, року (нерухома база), або до попереднього (ланцюговий спосіб, рухлива база), що беруться за 100 %.

Динаміка рівня злочинності, вираженого в абсолютних й іменувальних числах, найчастіше відображається в ідеї статистичного іменного ряду за роками чи періодами. Однак динаміка злочинності у такому вигляді розглядається рідко: абсолютні показники громіздкі, а їхнє зіставлення за роками вимагає відповідних обчислень, які є мінімально наочними. Динаміка злочинності, виражена у відсотках, більш зрозуміла і наочна. Крім того, переведення абсолютних показників у відносні (у відсотки, коефіцієнти, рази) дає можливість сприяти динаміці рівня злочинності у великих і малих країнах, регіонах, адміністративно-територіальних одиницях. В абсолютних показниках дуже важко зіставити динаміку злочинності, яка в одній країні може обчислюватися мільйонами, а в іншій — сотнями. Але якщо дані про злочинність базового року в тій чи іншій країні взяти за 100 %, то порівняння темпів зростання і зниження злочинності стає достатнім.

Особливе місце в динаміці злочинності посідають зміни у рівні латентної злочинності. Зростання частки латентної злочинності (незаявленої, неврахованої, невстановленої) є серйозним симптомом погіршення кримінальної обстановки в країні чи регіоні.

6. Структура злочинності — це якісна її характеристика, обумовлена характером і ступенем суспільної небезпеки злочинів, які входять до неї. Вона вимірюється співвідношенням груп злочинів. Від структури злочинності залежить і “напрям головного удару” у боротьбі з нею. Наявні такі підходи у визначенні структур злочинності:

за об’єктом злочинного зазіхання і психічного ставлення винного до вчиненого;
за розбіжностями у ступені суспільної небезпеки діянь, які її утворюють (тяжкі, менш небезпечні, що не становлять великої суспільної небезпеки);
за ознаками особистості винного: чоловіча, жіноча, неповнолітніх, дорослих, первинна, рецидивна та ін.;
за кількістю найбільш небезпечних злочинів у структурі злочинності, а також за характеристикою особистості тих, хто вчиняє злочини.

Аналіз якісних ознак за тривалий період допомагає розкрити реальні тенденції та закономірності злочинності. Показники злочинності в різних країнах неоднакові. Це залежить від правових систем, організації та повноти обліку злочинів, причин злочинності й інших обставин. Наприклад, у розвинених країнах Північної Америки і Західної Європи число злочинів на 100 тис. жителів коливається в межах 6—8 тис. і більше, а у країнах, що розвиваються, — близько 2 тис. В останніх, однак, високий рівень навмисних убивств та інших насильницьких діянь, а найбільше крадіжок та інших корисливих злочинів. Високий рівень кримінального насильства робить злочинність за своїм характером більш небезпечною, ніж злочинність із високим рівнем майнових діянь. Для оцінки деяких структурних показників кримінології використовують допоміжний коефіцієнт ураження злочинністю різних груп і прошарків населення. Цей показник є відношенням частки злочинців із визначеної категорії громадян до всіх громадян такої категорії у структурі населення. Наприклад, жінки в 2006 р. в Україні вчинили 82,5 тис. злочинів. У структурі виявлених правопорушників вони становили 14,7 %. Частка всіх жінок у структурі населення дорівнювала 53 %.

Отже, коефіцієнт ураження злочинністю:

жінок — 14,7:53 = 0,3;
чоловіків — 85,3 : 47 = 1,8, що в 6 разів вище.

Аналогічно можна розрахувати цей коефіцієнт стосовно неповнолітніх, безробітних, мешканців міст, сіл, студентів і т. ін.

7. Географія злочинності — це розподіл її за різними регіонами (територіями) країни, області, району, міста.

Німецький учений Г. Шнайдер вважає, що географія злочинності — це наука, що займається проблемами просторово-тимчасового розподілу девіантності, делінквентності та злочинності (місця злочинів, місця проживання злочинців) у світі, частинах світу, державах, великих містах, портових містах, міських районах і сільській місцевості. Вона вивчає проблеми наявності почуття безпеки, наприклад, питання щодо страху населення перед злочинністю, проблему ставлення до кримінальної юстиції, ризику стати жертвою злочинів, а також з’ясовує вплив соціальної структури того чи іншого району на рівень і характер злочинності, встановлює межі та напрями переміщень злочинців (від місця проживання до місця злочину і назад), вивчає регіональні розбіжності у реакціях на злочинність.

Досвід роботи правоохоронних органів показує, що нерівномірність у рівні та динаміці у регіонах зумовлюється:

конкретними соціальними умовами того чи іншого регіону;
його економічною характеристикою;
національним складом і структурою населення;
ослабленням соціального контролю за поведінкою людей;
рівнем культурно-виховної роботи, організації дозвілля;
рівнем організації роботи з попередження правопорушень;
впливом активності Сонця, а також інших геокосмічних явищ.

8. Екологія злочинності на відміну від географії злочинності досліджує взаємодію середовища, клімату, природного ландшафту, рослинного світу, структури будівництва, з одного боку, і людських переживань (віктимізація — страх перед злочинністю) і злочинної поведінки — з іншого. Людина — істота, Що живе в просторі і часто вступає в конфлікт з районом, в якому мешкає, особливо зі своїм найближчим соціальним оточенням. Середовище і поведінка — це дві частини соціальної структури і соціального процесу, що перебувають у тісному взаємозв’язку і в яких виникає злочинна віктимізація, страх перед злочинністю і самою злочинністю.

Звичайно, сама система забудови міст не є безпосередньою причиною злочинності, але вона може сприяти зростанню таких настроїв, що призведуть до розпаду територіальної громади і тим самим до втрати неформального контролю.

9. Топографія злочинності зосереджується на аналізі місць злочину, що можуть бути й усередині будинків, і в квартирах, і в магазинах, і в готелях, і в клініках.

Географія, екологія і топографія злочинності мають на меті допомогти міліції (поліції) правильніше планувати організацію і використання своїх сил і коштів, діють в інтересах такої забудови міського простору і такої його архітектоніки, що сприяли б попередженню злочинності.

Першими, хто почав кримінально-географічні вишукування, були француз Андре-Мішель Геррі і бельгієць Адольф Жак Кетле. На основі зібраного та проаналізованого кримінально-статистичного матеріалу за період з 1825 по 1860 р. Кетле наніс на карту Франції дані про зразковий розподіл злочинності по країні. Розбіжності в інтенсивності злочинів у різних районах він відніс на рахунок неоднакової густоти населення, відмінностей рівня життя й освіти народу, оскільки Кетле пов’язував різну інтенсивність злочинності в окремих районах з моральним рівнем їхнього населення і різною поведінкою потенційних жертв.

ІІіонерами-новаторами карної екології стали в 20—30-х pp. XX ст. Кліффорд Шоу і Генрі Маккей, що провели в Чикаго великі кримінологічні (кримінально-екологічні) дослідження проблем підліткової злочинності. Виявлені тут “райони з підвищеною злочинністю” були поділені на “ділянки, що залучають злочинців” (місця здійснення злочинів), і “ділянки, що вигодовують злочинців” (місця проживання злочинців).

Район, “який годує злочинність”, характеризується такими рисами: мала соціальна “спаяність”; слабовиражені внутрішні зв’язки в родині чи громаді на підприємствах; досить низький соціально-економічний статус його мешканців, які максимально швидко залишають цей район. Квартири в такому районі перенаселені так, що дітей і підлітків постійно виштовхують з рідного дому і вони значною мірою “соціалізуються” групами однолітків на вулиці. Мешканці “делінквентного” району найчастіше неоднорідні в етнічному і релігійному плані. У ньому майже немає парків і скверів, мало ігрових площадок і місць для відпочинку.

Таким чином, можна припустити, що райони делінквентності у своєму соціальному розвитку сприяють злочинності (теорія соціальної дезорганізації), виробленню поглядів, що виправдують протиправність (теорія субкультури), а діти та підлітки в таких районах навчаються у процесі соціалізації злочинних форм поведінки та поглядів (теорія диференціальної асоціації).