Кримінологія

3.1. Поняття злочинності

Різнобічний інтерес до злочинності цілком зрозумілий, оскільки складність і значимість цієї проблеми для суспільства надто велика. Ті мислителі та вчені, які розглядали людське суспільство як таке, що постійно вдосконалюється, говорили про можливість ліквідації злочинності. Виникали утопічні ідеї Т. Мора, Т. Кампанелли та ін., які обіцяли суспільству життя без злочинів. І навпаки — інші мислителі думали, що суспільства без злочинів бути не може, що злочинність — явище, “властиве кожному здоровому суспільству” (Е. Дюркгейм).

В юридичній літературі є декілька визначень злочинності. Найбільш загальне: “Злочинність — це класово зумовлене, історично минуще, мінливе, антагоністичного характеру соціально-правове явище, яке виникло в експлуататорських суспільно-економічних формаціях, що включає сукупність усіх злочинів, учинених у певному суспільстві й у певний період, і характеризується кількісними (динаміка, стан) та якісними (структура, характер) показниками”.

Подібні визначення злочинності можна знайти в підручниках з кримінології, виданих у 1966, 1968, 1970, 1979 pp.

Вважається, що ці визначення не бездоганні, а тому потребують уточнень, зокрема стосовно класового характеру злочинності.

Відповідно до марксистської доктрини в первісному суспільстві панували гармонія інтересів роду й авторитету старійшин. Інші думки можна знайти в інших авторів. Марк Косвен бачить джерела насильницьких злочинів у первісному інстинкті кровної помсти, що забезпечує виживання індивіда, але перетворюється на війну “всіх проти всіх, безмежну і нещадну, що супроводжується взаємним грабежем і знищенням майна, переходить з покоління в покоління”. І лише повільно, не без боротьби руйнується каральна практика, вона віднімається у ворогуючих груп і передається в руки створюваної державної влади. Але і після цього, як писав відомий російський юрист Н.С. Таганцев, “...завжди і скрізь відбувалися і відбуваються діяння.., визнані злочинними. Закінчуються кровні війни, примирюються народи, але немає кінця боротьбі людства з цим дрібним, непереможним ворогом. І не передбачається той час, коли караюча державна влада перекує свої мечі в плуги і заспокоїться у світі”.

Автори цитованого визначення злочинності, ймовірно, вірили в реальність викорінення злочинності з життя суспільства в історично обумовлений строк. Так було записано й у Програмі Комуністичної партії, один із творців якої, М.С. Хрущов, збирався дожити до того дня, коли йому доведеться потиснути руку останньому в країні в’язню... “Весь хід світової історії, — як справедливо зазначає А.Ф. Зелінський, — свідчить про протилежне: злочинність зростає не тільки в країнах з нестабільною економікою, а й у процвітаючих західних демократіях.

Тому теза про “історично минущу” злочинність... — явна маніловщина”.

Говорити про злочинність як про соціально-правове явище означає займатися тавтологією. Відомий литовський кримінолог Ю.Д. Блувштейн охарактеризував це формулювання висловом “логічний монстр”. І справді, це словосполучення позбавлене змісту. Все правове, тобто врегульоване правом, є соціальним, оскільки правова норма — різновид соціальних норм.

Згадка про показники наприкінці цитованого визначення злочинності є зайвою, оскільки не містить ознак обумовленого поняття: всі масові об’єкти мають свої параметри.

Так усе-таки — що таке злочинність? “Соціальна патологія, що має високий ступінь суспільної небезпеки”, — відповідає московський кримінолог Е.Ф. Побігайло. “Масовий вияв деструктивності у поведінці людей, що виражається в системі передбачених кримінальними законами діянь, скоєних на певній території чи серед членів визначених соціальних груп протягом року чи його частини”, — говорить професор А.Ф. Зелінський. “Хвороба духу”, — вважав письменник А.Г. Мединський, що присвятив свою творчість художньому дослідженню проблем злочинності.

Підсумовуючи сказане, варто було б запропонувати таке визначення: злочинність — це соціальне, історично-мінливе, відносно масове, стійке, самодетермінуюче, суспільно небезпечне явище, що включає сукупність усіх злочинів, учинених у певному суспільстві й у певний період.

Таким чином, злочинність є збірним поняттям, однак не абсолютно однорідним явищем. У реальності злочинність характеризується як сукупність різних актів індивідуальної злочинної поведінки. Спробуємо детальніше розкрити зміст поняття “злочинність”.

1. Злочинність — не механічна безліч конкретних злочинів, а соціальне явище, що як підсистема входить у систему відповідного суспільства і світового співтовариства в цілому. Вона соціальна за походженням, суб’єктами злочинів, потерпілими, суспільством і державою, а також за причинами та умовами.

Першочергову важливість соціальних умов, соціальної детермінації вперше підкреслив згадуваний нами раніше відомий на той час астроном і математик Адольф Жак Кетле. Виступаючи 9 липня 1831 р. на засіданні бельгійської Королівської академії наук у Брюсселі, він заявив у своїй доповіді: “Ми можемо розрахувати заздалегідь, скільки індивідів почервонять руки в крові своїх громадян, скільки осіб стануть шахраями, скільки — отруйниками, майже так, як ми заздалегідь можемо підрахувати, скільки осіб народиться і скільки помре... Тут перед нами рахунок, за яким ми платимо з жахаючою регулярністю, — ми платимо в’язницями, ланцюгами і шибеницями”.

Не випадково К. Маркс і Ф. Енгельс, дотримуючись принципу єдності історичного і логічного, виробили соціологічне поняття злочину раніше юридичного. їхнє визначення злочину як боротьби ізольованого індивіда проти панівних відносин не містить правових ознак. Об’єктом злочину, на думку Маркса й Енгельса, є суспільні відносини, що панують у певній соціально-економічній формації.

Друга соціологічна ознака злочину — специфічний спосіб зазіхання на сформований соціальний порядок. Ним охоплюються тільки такі дії, що об’єктивно порушують чи можуть порушити панівні суспільні зв’язки, які вони позначили словом “боротьба”.

Третя соціологічна ознака злочину розкриває особливості суб’єкта суспільно небезпечного діяння. За словами Маркса і Енгельса, нею є ізольований індивід. Ця ознака дає змогу відрізнити злочин як зазіхання окремої людини на панівні відносини від злочинності як масового явища.

2. Злочинність має правову характеристику. Коло складових її злочинів визначає кримінальне законодавство, тому декриміналізація чи криміналізація тих чи інших діянь істотно впливають на всі її показники.

Держава як виразник інтересів панівного класу прагне відгородити ці інтереси за допомогою права. Саме право формує поняття злочинного, ніби “вибираючи” з реального життя ті соціальні явища, що завдають найбільшої шкоди суспільним відносинам. “Право, — писав К. Маркс, — це зведена в закон воля панівного класу”, а далі: “Право може не тільки карати за злочини, а й вигадувати їх”.

Кримінально-правова властивість злочинності перешкоджає заміні поняття і явища злочинності деякою “поведінкою з відхиленням”, що нерідко вживається у кримінології, особливо в зарубіжній. Що є злочинним, визначає винятково кримінальний закон. Не має “власне кримінологічних” понять злочинів. Тому спроби внести кримінологічні категорії в Кримінальний кодекс (далі — КК) (наприклад, у вигляді норм про організовану чи професійну злочинність) так само, як і створити відмінні від кримінально-правових поняття злочинів (наприклад, кримінологічний рецидив чи корупція), не є перспективними.

Кримінологія, відштовхуючись від чинного кримінального законодавства в розумінні окремих злочинів — компонентів злочинності, розкриває свою проблематику — рівень, структуру, динаміку злочинності.

3. Історична мінливість злочинності адекватно прослідковується за кримінальним законодавством різних соціально-економічних формацій і режимів влади. Лише у XX ст. кримінальне законодавство кардинально змінювалося відповідно до політичних і соціально-економічних революцій, а також зі зміною режимів влади не менше п’яти разів: у період воєнного комунізму, непу, державно-партійного монополізму і тоталітаризму, початку демократизації суспільства в 1950-х роках, коли були прийняті Основи кримінального законодавства Союзу РСР та республік 1958 р. і КК республік 1959—1961 pp., у пострадянський період початку 1990-х років, коли з’являються кримінальний ринок і кримінальне законодавство, що намагається з ним боротися (стільки офіційних проектів КК).

4. Злочинність як соціальне явище має відносну самостійність. Кожній країні властиві свої особливості, зокрема національні, звичаї, побут, релігія. Все це визначає і специфічні форми боротьби зі злочинністю, виховну роботу з людьми.

5. Злочинність на відміну від окремого злочину має властивість само детермінації, тобто самовідтворення, що особливо характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів і т. ін.

6. Стійкість стосовно злочинності означає, що не можна очікувати різкої її зміни у структурі та рівні через короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі відносно масові явища не в змозі змінюватися настільки швидко. Різкі коливання в деяких показниках швидше свідчать про неточність обліку, ніж про реальні зміни у стані цього явища.