Кримінологія

2.8. Виникнення і розвиток вітчизняної кримінології

Як видно з попередніх підрозділів, становлення методологічної бази кримінології відбувалося аж ніяк не миттєво. Це мало не тільки тривалий, а і складний характер, включаючи і зміну багатьох положень, очищення від перекручень.

Вихідні положення вітчизняної кримінології, як уже зазначалося, почали формуватися ще у XVIII ст. (наприклад, А.Н. Радищевим).

У XIX — на початку XX ст. ідея соціальної детермінації злочинності та підходи, що випливають з неї, до вивчення причин, структури, динаміки злочинності як соціального явища набули поширення у межах науки кримінального права, У цьому, власне кажучи, кримінологічному напрямі досліджень, що отримав назву “соціологічної школи”, панувала так звана теорія факторів, принциповими недоліками якої були ототожнення значень найрізноманітніших детермінант злочинності, нечітке розмежування причин індивідуальної злочинної поведінки і злочинності, невикористання системного аналізу. Проте не можна недооцінювати внесок соціологічної школи у створення основ кримінологічної науки, найяскравішими представниками якої були М.В. Духовський, І.М. Фойницький, М.С. Таганцев, Н.Д. Сергієвський, Д.А. Дриль, М.Н. Гернет, А.А. Піонтковський, С.Ю. Познишев та ін.

Першим криміналістом, що закликав своїх колег включити в науку кримінального права дослідження причин злочинності, був професор Московського університету М.В. Духовський. У 1872 р. 23-річний доцент Демидовського юридичного ліцею прочитав лекцію “Завдання науки кримінального права”, в якій зазначив, що ця наука має вивчати злочин як явище суспільного життя і його причини. Головною причиною злочинів М.В. Духовський вважав суспільний лад, “дурний економічний лад суспільства, дурне виховання і цілу масу інших умов”. Безумовно, його заслугою було активне використання матеріалів кримінальної статистики у вивченні причин злочинності.

Проте, проголосивши злочинність явищем соціальним, теоретики соціологічної школи не дали повного, розгорнутого визначення основного предмета свого дослідження.

Криміналісти-соціологи мали на увазі, що пізнання злочинності повністю залежить від повноти вивчення її факторів, а тому основну увагу ця школа приділяла аналізу численних даних, що свідчать про статистичну залежність між різними соціальними, економічними й особистісними характеристиками злочинців, з одного боку, і фактом порушення кримінального закону — з іншого. Тому найважливішим методом дослідження закономірності розвитку злочинності соціологічна школа вважала статистичний аналіз. Порівнювалися кількісні показники злочинності з урахуванням особливостей країни, регіону, року чи часу доби, статевовікових, психологічних і освітніх характеристик злочинців, алкоголізму, цін на хліб і т. ін. На основі цих даних пропонувалися різні класифікації факторів злочинності, найпоширенішою з яких була тричленна, що поділяла всі фактори на індивідуальні (антропологічні), соціальні та фізичні (космічні).

Статистичні закономірності, якими оперували криміналісти-соціологи, давали, безумовно, нову інформацію про злочинність, але тільки на їх основі неможливо пояснити, завдяки чому ці закономірності виявляються. Таке пояснення могла дати лише наука, що включає у свій предмет дослідження не специфічно правове регулювання поведінки громадян, а соціальну обумовленість людських вчинків у широкому розумінні.

Напрямом, що зробив перехід на нові методологічні позиції у вивченні злочинності, було ліве крило соціологічної школи кримінального права (М.Н. Гернет, М.М. Ісаєв, Н.Н. Полянський та ін.).

Представники цього напряму не тільки ясно усвідомлювали, що злочинність є певним станом соціального організму, а й намагалися у своїх дослідженнях розкрити внутрішній зв’язок між емпіричними закономірностями злочинності та соціально-економічним ладом суспільства.

Антропологічний напрям кримінального права не був настільки поширеним, як на Заході. З відомих вітчизняних юристів, що підтримували антропологів — послідовників Ч. Ломброзо, можна назвати Д.А. Дриля (1846—1910).

Вивчення публікацій періоду перших років радянської влади показує, що вже тоді велика увага приділялася вивченню злочинності, її причин, особистості злочинця. Базою для такого вивчення стало створення у липні 1918 р. у системі статистики особливої галузі — моральної статистики.

Організаційною і методичною базою проведення кримінологічних досліджень у перші роки радянської влади були кабінети та клініки з вивчення злочинності і злочинця, що створювалися різними відомствами й установами і з різними назвами.

Перший кабінет з вивчення злочинності було створено у 1918 р. у Петрограді.

У 1922 р. при управлінні місцями ув’язнення було створено Саратовський кабінет кримінологічної антропології та судово-медичної експертизи, а в 1923 р. організовано Московський кабінет з вивчення злочинності й особистості злочинця при Мосохоронздоров’ї.

У 1924 р. кілька кримінологічних кабінетів було організовано в Україні — Києві, Харкові, Одесі.

З метою координації проведення кримінологічних досліджень при НКВС РСФРР 10 жовтня 1925 р. було створено Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Від Ученої ради інституту до Міжвідомчої ради з керівництва інститутом увійшов М.Н. Гернет.

В інституті було створено чотири секції: соціально-економічну, пенітенціарну, біопсихологічну і криміналістичну, а також статистичне бюро. Незважаючи на безліч помилок у роботі інституту, аж до 1929 р. у ньому не було нікого, хто намагався б приклеїти ярлик іншому, якщо не збігалися наукові погляди.

Після ліквідації НКВС РСФРР інститут у 1931 р. було передано Нарком’юсту РСФРР і перейменовано в Інститут кримінальної і кримінально-виправної політики РСФРР. Його очолив О.С. Шляпочников. У 1933 р. інститут мав судову секцію, секцію кримінальної статистики, секцію по боротьбі з дитячою злочинністю, процесуальну секцію господарського і цивільного права та процесу з поділом на групи (транспортного права, житлового права, банківського права, виключних прав) і підсекції (аграрного права, сімейного права, цивільного процесу, іноземного, цивільного і міжнародного приватного права).

У 1936 р. Інститут радянського будівництва і права Комуністичної академії був реорганізований в Інститут державного права. У 1937 р. постановою РНК СРСР його було перейменовано у Всесоюзний інститут юридичних наук Нарком’юсту СРСР. Серед десяти секцій інституту не було секції з кримінології. Замість соціологічних і кримінологічних досліджень інститут переважно тлумачив норми права і займався практикою їх застосування. Така ситуація тривала до середини 50-х років.

З 1960 р. кримінологією почав займатися один із секторів Інституту держави і права Академії наук СРСР, який очолив А.А. Герцензон. У 1966 р. було видано перший підручник із кримінології.

В Україні відродження кримінології почалося у стінах Київської вищої школи МВС (нині — Національна академія внутрішніх справ України) і значною мірою пов’язане з ім’ям П.П. Михайленка. У 1964 р. спільно з І. Гельдфандом він видав монографію “Попередження злочинності — основа боротьби за викорінювання злочинності”. Тоді при КВШ МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значною частиною тематики якої були кримінологічні проблеми. Сьогодні на базі цієї лабораторії функціонує науково-дослідний інститут.

У 1972 р. організовано кафедру кримінології в Харківському юридичному інституті (нині — Національна юридична академія).

Не можна не згадати і про плідну роботу секції кримінального права і кримінології Інституту держави і права Національної академії наук України.