Кримінологія

2.7. Соціологічні концепції злочинної поведінки

Якщо біологічні і біосоціальні концепції розглядають питання, чому особа стає злочинцем, то завданням соціологічних теорій є з’ясування того, як часто, як і в чому злочинність обумовлюється соціальними факторами (наприклад, економічною ситуацією). У той час як методика перших зводиться до аналізу особистості правопорушника, кримінальна соціологія звертається до методики статистичного спостереження за масовими явищами, що необхідно для розуміння соціальних закономірностей. Людина як частина суспільства зазвичай втрачає індивідуальні властивості, проте знаходить якість середньостатистичної особи, перетворюється на деяку розрахункову одиницю, за допомогою якої можна сформулювати визначені закономірності, а на їх основі — і соціальні причини злочинності.

Вперше систематичне збирання кримінальної статистики було розпочате у Франції. Укладачем першого кримінально-статистичного щорічника (дані за 1825 р.) був Андре-Мішель

Геррі (1802—1866), яким першим визнав поділ злочинності насамперед за віковими групами і, зокрема, показав, що в групі від 25 до 30 років вона сягає апогею. Він також зазначав, що бідність як причина злочинності не відіграє визначальної ролі: саме в найбідніших департаментах Франції шахрайства і злодійства було найменше. Майнові злочини цілком залежать від розвитку торгівлі та промисловості. Найважливішою причиною злочинності А.-М. Геррі вважав зменшення вимог моралі суспільства, протистояти чому лише розвитком інтелекту (навчанням, освітою) не можна: для цього необхідно морально відповідальне виховання в плані належного становлення характеру.

Ще більший внесок у розвиток кримінальної статистики зробив бельгієць Ламбер Адольф Жак Кетле (1796—1874), який розглядав злочинність як суспільне явище. Людина, вважав А. Кетле, — продукт свого фізичного і соціального оточення, свого середовища, а також власної індивідуальності. Будь-який злочин готує саме суспільство, а злочинець є лише його інструментом. Кожне суспільне утворення обов’язково зумовлює певну кількість злочинів того чи іншого типу, що немовби виростають з його організації як неминучі наслідки. А. Кетле писав: “Є один бюджет, витрати в якому здійснюються з жахаючою сталістю, — це бюджет в’язниць, галер і ешафотів”. Цим він хотів сказати, що злочинна дійсність у суспільстві формується за вірогідним принципом і визначається кримінально-статистично. Виступаючи 9 липня 1831 р. на засіданні бельгійської Королівської академії наук у Брюсселі, він заявив у доповіді: “Ми можемо розрахувати заздалегідь, скільки індивідів заплямують руки кров’ю своїх громадян, скільки стануть шахраями, отруйниками, майже так само, як наперед можемо підрахувати, скільки осіб народиться і скільки помре”. Кетле вивів “схильність до злочину” залежно від статі, професії, виховання, клімату і пори року. Він підкреслював: злочини викликає різка зміна в житті від добробуту до убогості. Зубожілий завжди має спокуси. За висновком Кетле, щоб злочин здійснився, необхідні три умови: воля вчинити злочин, що залежить від ступеня моральності людини, сприятливі умови для злочину і можливість використати ці умови.

Цей вражаючий висновок став закономірним наслідком розвитку в XVII ст. демографічної статистики. Однак аж до XIX ст. не було систематичних статистичних даних про злочинність. Правда, ще в 1788 p. І. Бентам висловив припущення про те, що у сфері злочинності мають спостерігатися стійкі статистичні закономірності. Така статистика, писав він, могла б стати найдосконалішим методом постачання законодавця необхідними для його роботи даними, які могли б скласти різновид політичного барометра, за допомогою котрого можна було б міркувати щодо ефективності відповідного законодавства. Точно так само, як рівень смертності говорить про фізичне здоров’я країни, кримінальна статистика може свідчити про її моральне здоров’я.

Дослідження статистиків у сфері злочинності проводилися за віком, статтю, національністю, професією й освітою злочинців, економічними умовами та порою року. Основний висновок, до якого вони прийшли, полягав у тому, що щорічна сума всіх злочинів, а також суми конкретних видів злочинів залишалися приблизно однаковими щороку. Така сама закономірність була виявлена й у цифрах злочинів, що характеризують стан злочинності у визначених соціальних умовах, у місті чи селі тощо.

Було виявлено, що з окремих злочинних актів утворюється явище, відмінне від окремих його частин, тобто злочинність як соціальний феномен, що існує тільки в суспільстві та залежить від умов цього суспільства.

У чому відмінність між злочинністю, тобто сукупністю злочинів, і окремим злочином? Як цю проблему вирішували наші попередники? Суть полягає в тому, що якщо кожний окремо взятий злочин міг відбутися, а міг і не відбутися, то стосовно сукупності таких випадкових явищ подібний підхід неможливий, тут доводиться констатувати, що “це не тільки могло, а й мало відбутися”, тобто злочинність в цілому є явищем закономірним для конкретних умов конкретного суспільства.

Якщо злочинність існує постійно, стійко виявляючись, то її породжують також стабільно діючі сили. Визнання злочинності як соціальної закономірності неминуче веде до визнання її обумовленості соціальними явищами, що сприяють чи перешкоджають існуванню злочинності.

Кетле зробив такий висновок: “Суспільство містить зародок усіх, хто має скоїти злочини тому, що в ньому містяться умови, що сприяють їх розвитку; воно, так би мовити, готує злочин, а злочинець є тільки знаряддям. Кожний соціальний стан припускає, отже, певну кількість і певний порядок злочинців, що є необхідним наслідком його організації. Це спостереження, що на перший погляд може здатися безрадісним, навпаки, дуже втішне, якщо ближче придивитися до нього. Воно вказує на можливість удосконалення людей за допомогою зміни установок, звичок, освіченості взагалі всього, що впливає на їхній побут”.

Отже, вперше у кримінології було підкреслено важливість соціальних умов, продемонстровано соціальну детермінованість злочинності, її відносну незалежність від волі і свідомості окремих людей, похідний характер від умов соціального середовища.

Саме в цей період французький кримінолог Лакассань вивів знамениту формулу: “Кожне суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує”. Ця фраза була сказана ним у 1885 р. на І Міжнародному конгресі антропологів у Римі.

Позиція соціального детермінізму в кримінології зумовлює надзвичайно важливі висновки. Перший полягає в тому, що без змін соціальних умов, які породжують злочини, марно було б намагатися радикально вплинути на злочинність. Якщо підставою злочинності є об’єктивні (тобто не залежні від волі людей) фактори, то злочинність відтепер перестає здаватися всього лише породженням егоїстичних устремлінь деяких людей.

Таке уявлення про злочинність виникає стихійно і є надзвичайно стійким. Справді, очевидно, що скоюють злочини ті, хто хоче їх скоїти (вільна воля), а хоче цього той, хто егоїстичний, зіпсований, невихований. Досить умовити цих людей (чи залякати їх) і злочини зменшаться, злочинність зникне.

Якщо не все в поведінці людей залежить від їхніх намірів, бажань (від їхньої волі), якщо їх вчинками рухають і об’єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство, ні найідеальніша машина юстиції самі по собі радикально вплинути на злочинність не в змозі.

Ідея про причинність у сфері людських дій, яка вже виникла, ніколи не буде викреслена із сукупності наук, що вивчають поведінку людей.

Проте концепцію А. Кетле обмежувало механічне розуміння соціального детермінізму. Для соціального життя він намагався вивести закони, аналогічні принципам механіки (дія дорівнює протидії; рівновага — властивість суспільства, яка може бути стійкою і не стійкою, тощо). Закони ці нібито єдині для всіх епох і народів.

М. Манхейм був правий, коли писав, що “кожне суспільство має такий тип злочинності та злочинців, що відповідають його культурним, моральним, соціальним, релігійним і економічним умовам”. Далі він додає, що злочинність — це “глибоко закореніла хвороба нашого суспільства”.

Це доповнення дуже примітне. Воно дає змогу поставити запитання: чи вилікуємо такий організм? Іншими словами, злочинність є хворобою, чи невід’ємною частиною соціального ладу?

Відповісти на це запитання в межах механічного детермінізму неможливо. З початком XX ст. значно зросла і злочинність, яка набула нових відмінних рис (агресивні руйнівні дії, зростання ролі наркотиків, поширення злочинності “білих комірців” (бізнесменів, директорів корпорацій тощо), постійне зростання частки неповнолітніх у статистиці злочинності та ін.).

Соціальний детермінізм А. Кетле, будучи механічним, не зміг пояснити такого зростання злочинності, що ставило під сумнів його постулати.

У суспільстві, як і в будь-якому механізмі, як і в природних процесах, описаних фізикою І. Ньютона, причинний зв’язок діє односпрямовано, за схемою: причина — наслідок. У соціальній реальності, як виявилося, причина і наслідок постійно міняються місцями, взаємодіють. Низький матеріальний рівень, незабезпеченість справді призводять до збільшення майнових злочинів, але зростання матеріального статку саме собою викликає за відповідних соціальних умов ще гірші форми злочинності. Так, аналізуючи дані кримінальної статистики за 50 років (1830—1880), французький психолог і кримінолог Г. Тард писав: “Але особливо збільшилася жадібність, здається, разом зі збільшенням народного добробуту”.
Суспільство, як і будь-який механізм, засноване на визначеній, обмеженій кількості правил і принципів, пізнаючи які, люди можуть поводитися розумно, тобто відповідно до цих пізнаних правил, а тому зростання грамотності, освіченості само собою сприяє зменшенню злочинності. Однак і цей постулат, що здавався цілком резонним, себе не виправдав.

Епоха тріумфу буржуазних ідеалів виявилася епохою глибокого розчарування у сфері боротьби зі злочинністю. В обуренні та здивуванні Г. Тард зазначає: “Як! Зростання трудової діяльності і багатства робить природним зростання злочинів і злочинців! А де моральна сила праці, моральна чеснота багатства, про які стільки говорили? Освіта досягла великих успіхів. Де благодійна, настільки прославлена дія освіти на вдачі? Як! Три великі попереджувальні лікарські засоби від соціальної хвороби: праця, загальний достаток і освіта — посилено діяли не раз, а потік злочинності замість того, щоб пересихати, раптом вийшов із берегів”.

Це питання, що постало перед кримінологами, і сприяло необхідності на початку XX ст. дати нове тлумачення соціальним явищам, у тому числі злочинності, ввести нові категорії та поняття сучасної духовної культури суспільства, перебороти механічний матеріалізм Кетле на основі положення про те, що немає і не може бути суспільства без культури, що саме наявність духовної культури — принципова риса будь-яких форм людського співжиття, що, не досліджуючи її специфічних законів, не можна пояснити ніяке соціальне явище, у тому числі і злочинність. Уся справа в тому, яка ця культура.

Розкрити специфіку детермінації соціальної поведінки, яка не зводиться ні до механічного матеріалізму, ні до суб’єктивного ідеалізму, прагнули відомі французькі соціологи — Габріель Тард (1843—1904) й Еміль Дюркгейм (1858—1917), які і заклали основу кримінально-соціологічної теорії.

Тард розробив теорію професійного злочинця і теорію злочинного наслідування. Злочин — це ремесло, професійна дія. Професійний злочинець володіє спеціальними навичками і прийомами. Він довго вчиться, опановуючи свою професію. Злочинець-професіонал має власний жаргон, стосовно своїх “колег” він поводиться відповідно до визначеного кодексу поведінки. Могутньою підсвідомою і таємничою рушійною силою, що лежить в основі всієї діяльності суспільства, включаючи і злочинність, є, на думку Тарда, наслідування. Наслідування — це соціальна “форма руху, завдяки якій думка передається від одного мозку до іншого”. Чим ближче люди стоять один до одного, тим більше вони один одного наслідують.

Е. Дюркгейм вважав поведінку з відхиленням нормальною. Він заклав основу теорії аномії, відповідно до якої уникнути поведінки з відхиленням не можна, оскільки в суспільстві спостерігається величезна її розмаїтість. Нормальною вона є в тому розумінні, що суспільство без злочинів є занадто контрольоване. Якщо повністю усунути злочинність у суспільстві, у ньому не буде прогресу і будь-яких соціальних змін. Злочинність логічно включена в коло основних умов існування соціальної організації. Якщо злочинець не матиме можливості вчинити протиправну дію, то не зможе виявити себе і геній. Під “аномією” Е. Дюркгейм розумів стан без норм, без законів.

У суспільстві, де панують людська солідарність і соціальна єдність, злочинність низька. Якщо соціальна згуртованість розпадається і підсилюється ізоляція індивідуумів (внаслідок поділу праці, технічного прогресу, старіння принципів і норм, що впорядковують суспільство, та ін.), частішою стає поведінка з відхиленням. “Отже, — робив висновок він, — злочинність необхідна: вона міцно пов’язана з основними умовами будь-якого соціального життя і саме завдяки цьому корисна, оскільки ті умови, частиною яких вона є, самі невіддільні від нормальної еволюції моралі і права”. Ненормальними є лише надлишкова злочинність або її надто низький рівень. У першому випадку суспільству загрожує розпад, у другому — застій у соціальному розвитку.

Нормальне застосування кримінального покарання забезпечує центральну соціальну функцію — наочно демонструвати значення визначених соціальних цінностей, слугувати меті об’єднання людей у суспільстві навколо цих цінностей.

Е. Дюркгейм вважається засновником теорії соціальної дезорганізації, в якій зроблено спробу піднятися від мікрогрупи до більш значних соціальних інститутів — соціально-психологічних, соціально-культурних, соціально-економічних і політичних суперечностей.

Теорія Е. Дюркгейма набула значного поширення, особливо в США. Так, американський соціолог Р. Мертон пояснює аномію (у буквальному перекладі — “безнормативність”) сучасного суспільства суперечністю між цілями, що ставлять перед собою різні соціальні групи (професійні, національні, сімейні тощо) чи які ставить перед ними життя, і засобами, використаними для досягнення цих цілей.

Якщо вся увага приділяється досягненню мети будь-якою ціною, а характер обраних засобів цілком ігнорується, то центральним об’єктом аналізу в концепції Р. Мертона стає сама мета. При цьому він констатує такі положення, що характеризують, на його думку, стан соціальної структури сучасного американського суспільства.

Багатство як загальний символ успіху. Надзвичайний акцент, що робиться в американському суспільстві для набуття багатства як символу успіху, перешкоджає досить ефективному контролю над застосуванням установлених норм, що регулюють набуття такого стану. Обман, корупція, аморальність, злочинність, тобто весь набір заборонених засобів, стають звичайними тоді, коли акцент на досягненні успіху, що стимулюється такою культурою, відокремлюється від акценту на відповідному застосуванні дозволених засобів.
Обмеження соціальних можливостей тільки сферою фізичної праці в зонах нетрів. На думку Р. Мертона, у зонах із високим рівнем злочинності наявне обмеження професійних можливостей людини тільки некваліфікованою працею. Це пов’язано з низькими прибутками. Такий спосіб життя не може конкурувати з організованою аморальністю, що приносить набагато вищі прибутки.
Зростання жорстокості (окостеніння) класової структури. За Р. Мертоном дійсне досягнення бажаних символів успіхів загальноприйнятими каналами всупереч офіційній американській ідеології відкритих класів відносно рідкісне й утруднене. Є безліч доказів того, що класова структура американського суспільства стає менш рухливою і вертикальна мобільність (можливість просування догори) знижується. Лідери бізнесу в Америці значною мірою рекрутуються з вищих прошарків суспільства, а стереотип — кожен посильний може стати президентом — не більше ніж “корисна принада” для тих, хто може “збунтуватися”, якщо така втішлива надія буде усунута.

Висновок Р. Мертона такий: антисоціальна (злочинна) поведінка відчутно зростає, якщо в суспільстві (будь-якому!) звеличуються визначені символи успіху, нібито загальні для населення в цілому, тоді як соціальна структура цього суспільства обмежує чи цілком усуває доступ до законних засобів заволодіння цими символами для значної частини населення.

Вимоги культури поведінки, що ставляться до особи в цьому випадку, є невідповідними. З одного боку, від особи вимагають, щоб вона орієнтувала свою поведінку в певному напрямі і робила це в установлений законом спосіб. З іншого боку, члени таких груп суспільства (будь-якого!) піддаються серйозному тиску, що змушує їх відкинути законні, але марні для них засоби досягнення успіху і намагатися досягти успіху шляхом застосування незаконних засобів. Сам факт, що успіх особистості в сучасному американському суспільстві вимірюється в доларах, оцінюється лише за величиною багатства, яким володіє індивід, причому засобами, якими воно здобуте, ніхто особливо не цікавиться, заохочує до використання будь-яких, у тому числі злочинних, засобів завоювання такого успіху. Тому не просто бідність і не просто обмеження в можливостях, а нав’язування всьому населенню мети матеріального успіху, панування єдиних для всіх символів соціального поступу за недоступності чи нерівної доступності законних засобів для заволодіння ними — суть аномії як фактора зростання злочинності. “Доктрина “мета виправдовує засоби” стає провідним принципом діяльності, коли структура культури надто звеличує мету, а соціальна організація значно обмежує можливий доступ до ухвалених коштів”.

Подібний порядок неминуче призведе до розпаду зв’язків. За цих умов люди перестають бачити в навколишніх таких самих людей, гідних людського ставлення, і зводять їх до рівня бездушних засобів, що підлягають використанню на шляху до власної мети. Це веде до культурного хаосу, аномії, війни всіх проти всіх.

Сучаснішим варіантом викладу теорії соціальної дезорганізації, що пояснює причини злочинності, є книга американського кримінолога Шура “Наше злочинне суспільство (соціальні і правові джерела злочинності в Америці)”. Якщо Р. Мертон наголошує на соціально-культурних суперечностях, то Шур пише про суперечності в галузі кримінального законодавства, юстиції, поліції, зовнішньої політики та соціальної нерівності.

Економічна теорія. Ще в 1833 р. французький соціолог і кримінолог А. Геррі визнав, що бідність має лише другорядне значення в процесі виникнення злочинності. Проте, на думку бельгійського кримінолога і соціолога А. Кетле (1835), різкий перехід від добробуту до вбогості обов’язково призведе до злочину. У середині XIX ст. в Англії виникла дискусія щодо стану економіки, яка сприяє розвитку злочинності. Думки були діаметрально протилежними.

Економічний розвиток впливає на види і рівень злочинності як безпосередньо, так і побічно, особливо у сфері майнових деліктів. Проте переконання в суспільній думці, начебто бідність породжує злочин, є грубим, спрощеним та таким, що не відповідає істині. Бідність — відносне, суб’єктивне поняття. Вона визначається рівнем добробуту в певному суспільстві й оцінкою окремих людей. Те, що один розглядає як бідність, інший вважає достатком чи навіть розкішшю. Тому саме поняття “бідність” важко визначити. Крім того, потрібно врахувати, що економічна ситуація відображається на розвитку злочинності із запізненням на 2—3 роки. А розгортання економічних сил повною мірою залежить від розвитку суспільства в цілому, який і визначає види і рівень злочинності.

Є такі основні теорії, в яких обґрунтовано вплив економіки на злочинність.

Теорія депресії припускає, що злочинність у періоди високої кон’юнктури знижується, а в період економічної депресії зростає.

Теорія експансії ґрунтується на тому, що злочинність зі зростанням і розвитком економіки зростає, а з ослабленням її зменшується. Під час економічного процвітання та буму матеріальні блага стають більш доступними і помітними. Очікування підйому рівня життя посилюється. І те, чого людина не може домогтися легальним шляхом, вона намагається одержати протиправними методами. З поліпшенням життєвих умов збільшується споживання алкоголю, посилюється недбалість у роботі, необдуманість вчинків, неуважність і зарозумілість у ставленні людей один до одного. Місце матеріальних потреб займають психологічні та моральні цілі (придбання символів статусу, престижу), що і формують так звану злочинність добробуту.

Комбінована теорія депресії-експансії вказує на те, що злочинність зростає в періоди підйому та спаду економіки. Зміна економічної ситуації як у кращу, так і в гіршу сторону підвищує рівень злочинності. А от економічна стабільність діє на злочинність пом’якшено.

Теорія депресії не може пояснити, чому в періоди високої економічної кон’юнктури злочинність зростає. Теорія експансії в свою чергу не здатна чітко відповісти, чому злочинність посилюється в періоди економічного спаду. За нинішнього стану кримінологічних досліджень комбінована теорія депресії-експансії виявляється, вочевидь, найбільш прийнятною.

Соціально-психологічна теорія “диференційованої асоціації”, розвинута Е. Сатерлендом, зводиться до того, що злочин є результатом впливу тих соціальних груп, з якими він контактує. У процесі цих контактів велике значення має елемент наслідування, у результаті якого виробляється імпульс до вчинення злочину, він навчає “техніці” злочинної поведінки, прищеплює неповагу до закону. Слід зазначити також, що ім’я Е. Сатерленда пов’язане в історії кримінології з концепцією злочинності “білих комірців”.

Теорія соціальної превенції злочинності. Прихильники визнання загальної превенції єдиним реальним засобом боротьби зі злочинністю всі свої надії покладають на вплив покарання, на жорсткість санкцій і процесуальних норм. Основна методологічна помилка такого напряму виражається в переоціненні кримінально-правових мір боротьби зі злочинністю, ігноруванні причин злочинності.

Теорія стигматизації (інтеракції) стверджує, що ніяка поведінка не є злочинною сама по собі та не має властивостей, які б принципово відрізняли її від інших форм поведінки. Злочинне діяння є таким у зв’язку з реакцією на нього з боку законодавця, поліції, судів. Саме така реакція, як йдеться в цій теорії, створює злочин і злочинця за допомогою негативної офіційної оцінки чи стигматизації, тобто таврування, визначеного діяння та особи, яка його вчинила. Теорія стигматизації звертає увагу на той факт, що процес взаємодії індивіда із системою кримінальної юстиції справляє на нього не позитивний, а негативний вплив, змінюючи в гірший бік його уявлення про самого себе, формуючи сьогодення злочинця, що активно протистоїть суспільству з його законами і мораллю. Цей процес сягає кульмінації у в’язниці, де, як зазначає американський кримінолог В. Фокс, на матеріалі життєписів злочинців і емпіричних досліджень формується злочинна свідомість, що, як правило, не піддається виправному впливу. Стигматизація покликана якщо не зняти, то хоча б зменшити відповідальність суспільства за існування злочинності, переклавши її саме на злочинців, а заодно і на ліберальну науку, що нібито бере їх під захист, коли підкреслює вирішальне значення соціальних умов життя, які породжують і стимулюють злочинність.

Таким чином, ця теорія досліджує процеси інтеракції (взаємодії) між людьми, які встановлюють правила і забезпечують їхнє виконання, і тими, хто їх порушує, за що їх клеймують “антисоціальними” чи “злочинними” елементами. Прихильники цієї теорії явно симпатизують “занепалим” і невдахам, на сторону яких вони вважають зобов’язаними ставати.

Теорія навчання. Злочинцем може стати будь-яка людина, стверджують прихильники цієї теорії. Природжених злочинців не буває. Успадкувати можна лише здатність, “схильність” до навчання, що дає змогу засвоювати будь-які мислимі форми поведінки — як соціально прийнятні, так і девіантні, протиправні.

Г. Тард був одним із перших, хто висунув кримінологічну теорію навчання. Він виявив три основні закономірності наслідувального навчання:

а) легше і найкраще переймають поведінку один одного індивіди, що перебувають у тісному контакті;

б) наслідування дуже поширене в суспільстві, пронизує його від найвищих прошарків до найнижчих: молоді люди наслідують літніх, бідняки — багатих, селяни — аристократів, а тому злочинність молоді, людей похилого віку і людей із низьким статусом ґрунтується на їхньому прагненні стати на один рівень зі старими, багатими і привілейованими відповідно;

в) колишня поведінка людини при цьому перекривається новою, яка може або підсилити стару, або цілком замінити її,

при цьому стара поведінка є своєрідним переходом до нової. Наприклад, студенти, що раніше вживали алкоголь, але перестали отримувати від нього задоволення, можуть почати на вживати наркотики, зробивши їх своїм задоволенням. Таким чином, нова поведінка базується на старій.

Теорія субкультуры. Відомо, що люди поводяться неоднаково, причому навіть в одній і тій самій ситуації. Посередником між ситуацією і дією є ціннісні орієнтири людини, відповідно до яких вона будує свою поведінку. Саме цінності, засвоєні людиною, визначають поведінку у певних ситуаціях. Поняття “культура” охоплює весь комплекс ціннісних уявлень, сформованих у певному суспільстві, у межах певної території та певного періоду історії. Це поняття вміщує стиль життя, образ думки, відчуття і поведінку, що виражається в характері харчування, одязі, звичках і вдачах, релігії та мові. Культура має певні традиції та не надто велику тривалість існування; вона змінюється, змішується з іншими культурами, з іншими формами поведінки та ціннісних уявлень.

Під субкультурою розуміють систему суспільної поведінки і цінностей, що існує окремо від основної системи поведінки і цінностей, але водночас є все-таки частиною цієї центральної системи. Субкультурні групи поділяють частину елементів з панівною культурною традицією (цивілізацією), але при цьому зберігають і власні норми поведінки, і цінності, що відрізняються від провідної цивілізації. Не випадково програми санації нетрів у різних районах світу показали, що одне тільки поліпшення житлових умов і скорочення убогості не знижує делінквентності. Нетрі — свого роду певна форма життя. Мешканці нетрів не виявляють інтересу до своїх помешкань, так само, як і до виховання дітей. Вони не довіряють поліції та вважають, що у “бідних людей” є право на злодійство. І тому одного тільки поліпшення їхнього соціально-економічного становища недостатньо, щоб домогтися їх відмови від цього способу життя.

Теорія конфлікту. Поняття “конфлікт” з лат. означає зіткнення, боротьбу чи суперечку. Проблемами конфліктів — психічних (всередині особистості), міжособистісних і соціальних (між особистістю і суспільством) — займається психологія, зокрема психоаналіз. Психічні (внутрішньоособистісні) конфлікти можуть бути рушійною силою в межах психо- і соціодинаміки. Конфлікти, які виходять з-під контролю, стають неврозами і призводять до порушення відносин із зовнішнім світом. Конфлікти між групами, класами і суспільствами є предметом соціології. їх об’єктами можуть стати цінності, життєві цілі, статус, влада і розподіл благ. У рамках соціальних змін і структурного перетворення суспільства вони виявляються могутніми імпульсами. Якщо їх не вирішувати цивілізованими соціальними методами, вони можуть викликати функціональні порушення, загальмувати прогрес і заподіяти шкоду життю суспільства. Конфлікти здатні розколоти і навіть підірвати соціальну систему. Разом з тим міжособистісні конфлікти — це нормальне явище, яке неминуче навіть у найтісніших відносинах людей. Із неподоланних психічних (внутрішньоособистісних) і соціальних конфліктів народжуються злочинність, протиправність і поведінка з відхиленням.

Одним із перших висунув кримінологічну теорію конфлікту Торстен Селлін (1938), який у своїй теорії “конфліктів культур” розмежовує зовнішні і внутрішні конфлікти цінностей. Зовнішні конфлікти цінностей можуть бути результатом процесу соціальної диференціації (розшарування суспільства) всередині однієї соціальної системи чи наслідком контакту між нормами різних соціальних систем. Перетворення однієї культури чи системи цінностей на іншу обов’язково супроводжується конфліктом цінностей. Зовнішній ціннісний конфлікт уже здатний спричинити зростання злочинності. Однак найпоширенішою причиною злочину є ситуація, коли зовнішній ціннісний конфлікт призводить до внутрішнього, коли конфлікт між культурами інтерналізується (глибоко засвоюється), перетворюється у внутрішньоособистісний або переноситься на певну соціальну групу, наприклад, на родину, і зумовлює її дезорганізацію (розпад). Таким чином, є конфлікти між нормами всередині однієї особистості (внутрішньоособистісні), ОДНІЄЇ групи (внутрішньогрупові ціннісні конфлікти) і між двома різними соціальними утвореннями (зовнішні ціннісні конфлікти). Засвоєна особистістю суперечність між нормами поведінки таїть у собі найсильніший криміногенний вплив.

За теорією контролю, яку вперше запропонували кримінологи Альберт Рейс (1951), Ф. Айвен Най (1958) і Мартін Гоулд (1963, 1970), соціально комфортної поведінки потрібно навчати. Для вивчення і засвоєння такої поведінки вирішальне значення має формальний і неформальний контроль, а також зовнішній контроль і самоконтроль. Неформальний контроль такий же важливий, як і формальний, що внаслідок ціннісних конфліктів між соціальними групами в плюралістичному суспільстві має порівняно велике значення, виконує в ньому функцію не тільки залякування, а й формування цінностей. Зовнішній контроль за рахунок процесу інтерналізації перетворюється на внутрішньоособистісний контроль чи самоконтроль.

Багатофакторний підхід. Одним із перших підтримав багатофакторний метод Енріко Феррі (1896), а надалі розвинули його Вільям Хілл (1915) і Сіріл Берт (1925). Представники багатофакторного підходу доводили, що вони проводять неупереджені “фундаментальні дослідження і дії”, щоб із зібраних фактів створити окремі теорії. їхні супротивники протиставляли цим аргументам свої контраргументи, які зводилися до того, що за багатофакторного підходу жодної теорії злочинності взагалі створити неможливо, а його прихильники висловлюють “ще не усвідомлені” і не висловлені теоретичні припущення, оскільки неможливо (чи майже неможливо) у зв’язку з їх теоретичною непов’язаністю інтерпретувати величезну кількість зібраних фактів і практично їх використовувати. У період між 1915 і 1950 р. багатофакторний підхід панував в американській психології.

Недоліком багатофакторного методу є не тільки брак теоретичної основи, проти нього можна висунути і серйозні методологічні заперечення:

метод припускає переважне вивчення ув’язнених, тобто групи осіб, відфільтрованої органами кримінальної юстиції, оскільки виявлені в ув’язнених ознаки необов’язково пов’язані тільки зі злочинністю, вони цілком можуть бути результатом Добору, проведеного органами правосуддя, чи певних обставин, що склалися вже після арешту;
метод передбачає протиставлення в порівняльних цілях груп ув’язнених без попереднього дослідження прихованої злочинності, але багато із тих, хто входить до контрольної групи законослухняних, можуть виявитися прихованими і невиявленими правопорушниками;
підхід цілком орієнтований на злочинця, тому що вивчаються тільки фізичні, психологічні та соціальні ознаки самого злочинця, а не суспільні чи віктимогенні фактори;
усі фактори, обрані довільно чи неусвідомлено, оцінюються за тими самими критеріями, не зважаючи на те, що різні фактори відіграють різні ролі у виникненні злочинності чи зовсім не стосуються цих понять. Цей підхід не дає змоги виявити, як певні фактори злочинності взаємодіють один з одним структурно й у динаміці.

Незважаючи на методологічні докори на адресу цієї школи, здається, не можна залишати без уваги отримані нею в результаті потужної дослідницької роботи величезні емпіричні дані, які необхідно спробувати вмонтувати у наявні теорії.