Кримінологія

2.6. Біологічні і біосоціальні концепції причин злочинності

У 80-х роках XIX ст. у кримінальному праві (головним чином у західноєвропейських країнах) виник антропологічний чи біологічний напрям, що надалі поширився у фашистській Німеччині і серед реакційних кіл різних сучасних країн. Основоположником цього напряму був італійський лікар Чезаре Ломброзо (1836—1909), який виклав свої погляди в двох книгах — “Злочинна людина” і “Злочин, його причини і засоби лікування.

Він стверджував, що причини злочинності лежать не в суспільних умовах, а в самому злочинці, у його біологічних і расових особливостях, і що серед людства завжди є певна кількість людей, яким судилося від народження бути злочинцями. Злочинцем не стають, стверджував Ломброзо, ним народжуються. Він бачив чотири можливі джерела “вродженої злочинності”: а) анатомічні особливості; б) фізіологічні, психологічні властивості індивіда; в) наявність у нього атавістичних рис первісної людини-дикуна; г) епілепсія і “моральне втручання”. Підкреслюючи “натуральну” природу злочинності, Ломброзо стверджував, що злочини властиві не тільки людям, а і тваринам і навіть рослинам. Злочинці, за вченням Ч. Ломброзо і його послідовників, — двоногі тигри серед людей, хижаки, що не можуть пристосуватися до звичайних людських умов і за своїми психофізичними якостями здатні лише вбивати, грабувати і чинити насилля. Матеріальні умови, суспільне становище не відіграють, на їхню думку, ніякої ролі у формуванні злочинності або їх роль другорядна. Ми знаходимо, говорять вони, лютих лиходіїв серед королів і багатіїв та, навпаки, найчесніших людей серед бідняків. Отже, вся проблема злочинності спирається на особистість злочинця, його психічні та фізичні особливості. Як серед тварин, запевняють ломброзіанці, є тигри і коні, так і серед людей є, були і будуть злочинці і чесні люди. І як тигра не можливо перетворити на домашню тварину, так і злочинця не можна виправити.

Оскільки природжений злочинець, за Ч. Ломброзо, рано чи пізно повинен скоїти злочин, то немає потреби цього моменту чекати: їх варто нещадно знищувати чи принаймні ізолювати. Судити їх зовсім безглуздо.

Неважко побачити в цій концепції перенесення до сфери вивчення злочинності еволюційно-біологічної теорії розвитку видів Ч. Дарвіна. Справді, якщо еволюційно людина виникла від людиноподібної мавпи, потім пережила стадію первісної дикості, то наявність злочинців можна вважати виявом атавізму, тобто раптовою появою серед сучасних, цивілізованих людей людей первісних, близьких до своїх людиноподібних предків. Крім того, у Дарвіна є такий вислів: “У людському суспільстві деякі з найгірших схильностей, що раптово, поза всякою видимою причиною, виявляються у членів родини, можливо, є поверненням до первісного стану, від якого ми відділені не так і багатьма поколіннями”.

Ломброзо намагався підкріпити свої доводи численними матеріалами кримінальної статистики, що розробила з дрібними деталями десятки ознак (аномалії черепа, мозку, нутрощів, особливості росту, ваги, голови, вух, носа, рота, зубів, волосся, температури тіла, пристрастей, жорстокості, моральних почуттів, освіти, жаргону, татуювання особи тощо). Спочатку Ломброзо поділяв злочинців на три типи: убивць, злодіїв і ґвалтівників.

Для вбивць він вважав характерними такі антропологічні ознаки: скляні налиті кров’ю очі; великий орлиний, загнутий униз ніс; розвинені ікла, щелепи, вилиці; тонкі губи тощо.

У злодіїв, на думку Ч. Ломброзо, спостерігалися особлива рухливість особи (зокрема рук), маленькі блукаючі очі, зрощені брови, рідка борода, кривий, запалий, іноді кирпатий ніс та ін.

Для ґвалтівників типові блискучі очі, а також такі характерні риси обличчя, як великі щелепи, роздуті губи, жіночні рухи тіла, сиплий голос.

Ч. Ломброзо виокремлював тип “політичного злочинця”, якому нібито з дитинства притаманний дух руйнування та особливі фізичні ознаки виродження. З цією метою Ломброзо аналізував портрети відомих політичних діячів Франції — Марата, Дантона, Луїзи Мішель та ін., знаходячи в кожного риси дегене- ратизму (ненормальні вуха і надбрівні дуги, сильно виражений щелепний діаметр і т. ін.). Усі праці Ч. Ломброзо і його послідовників наповнені численними статистичними ілюстраціями.

Багато уваги у своїх працях Ч. Ломброзо приділив доведенню існування особливих рас, що пізніше використали німецькі та американські фашисти як “наукову базу” для кримінально-правової дискримінації цілих народів (темношкірих, слов’ян, євреїв, циган). “Ми повинні, — писав Ломброзо, — відмовитися від сучасного сентиментального ставлення до злочинця, яким заражені всі наші криміналісти. Вища раса завжди витісняє і винищує нижчу — такий закон розвитку людства. Де йдеться про порятунок вищої раси, там не може бути місця для жалості”.

Проте вже перші перевірки таблиць Ломброзо показали, що наявність у злочинців особливих фізичних рис, що відрізняють їх від усіх інших людей і зближують із первісною людиною, є лише міфом. Теорія Ломброзо і сучасні містифікації, що випливають з неї, ґрунтуються на положеннях про те, що між деякими фізичними рисами і характерними ознаками організму людини, з одного боку, і злочинною поведінкою, з іншого, є певна залежність. Слід зазначити, що в повсякденній побутовій свідомості, а також у художній літературі та інших творах мистецтва справді фігурує стереотип злочинця ломброзіан- ського типу (фігура лиходія), якому протистоїть доброчесний герой, чия фізична перевага завжди доповнюється моральною. Однак жодного наукового обґрунтування такі збіги зазвичай не мають.

У 1913 р. англійський кримінолог С. Горінг перевірив дослідження Ломброзо, порівнявши ув’язнених зі студентами Кембриджа (1000 осіб), Оксфорда та Абердина (959 осіб), із військовослужбовцями і вчителями коледжів (118 осіб). Виявилося, що ніяких розбіжностей між ними і злочинцями немає. Подібне дослідження провів і В. Хілє в 1915 р., отримавши ті самі результати.

Теорія Ломброзо ґрунтується також на уявленні про те, що фізична норма (досконалість тіла) сама собою має на увазі досконалість моральну і що нібито взагалі існує об’єктивна норма (єдина для всіх часів і народів) фізичних рис людини. Ломброзо щиро вважав, що для злочинця характерна наявність рис “монгольського” типу.

Під впливом критики Ч. Ломброзо сам відійшов від чисто біологічного пояснення злочинності, визнав існування поряд із “природним” також типу “випадкового” злочинця, поведінка якого обумовлена не тільки особистісними, а і зовнішніми факторами. У книзі “Злочин, його причини і засоби лікування” Ч. Ломброзо намітив схему факторів злочинності, що містить 16 груп факторів, серед яких були фактори космічні, етнічні, кліматичні, расові, фактори цивілізації, густоти населення, харчування, освіти, виховання, спадковості та ін.

Таким чином, біологічна теорія злочинності вже в працях її засновника почала трансформуватися в біосоціальну теорію. Ще чіткіше ця трансформація виявилася в поглядах учнів і соратників Ч. Ломброзо — Е. Феррі й Р. Гарофало, що, зберігши основні положення теорії вчителя, значно підсилили роль соціальних факторів злочинності.

У наступні роки біологічні та біосоціальні теорії в кримінології стали інтерпретуватися по-новому й отримали назву неоломброзіанських. До таких належать: теорія конституціонального нахилу до злочину, теорія ендокринного нахилу до злочину, теорія психологічного нахилу до злочину, теорія расового нахилу до злочину та ін.

Загальним у цих теоріях є те, що вони визнають причиною злочину ті чи інші фізіологічні чи психологічні особливості індивіда, які роблять його хоч і не приреченим, але схильним до здійснення злочинів.

Однак розвиток генетики, можливість у недалекому майбутньому розшифрування генетичного коду, законне саме по собі прагнення підвести наукову базу під вивчення злочинності знову породжують спроби пояснити протиправну поведінку біолого-анатомічними, вродженими рисами особистості, наприклад, щодо особливостей хромосом.

Тим часом доведено, що злочинність — не біологічна, а соціальна категорія. Її мінливість зі зміною соціальних умов є безперечним фактом. Індивідуальні властивості та якості, у тому числі й уроджені, пов’язані з унікальним характером генетичної програми кожної людини, безумовно визначають багато в чому його поведінку. Визначають (на рівні можливого), але не є причиною.

Викликає рішучі заперечення спроба поділити ці вроджені властивості на криміногенні, що визначають антисоціальну поведінку, та позитивні, які ведуть людину шляхом чесності, а також на більш цінні і менш цінні. Одним із різновидів такого оціночного підходу до вроджених здібностей генетичної програми є теорія підвищеної криміногенності осіб із набором хромосом типу XYY.

Відомо, що в результаті поділу клітин вага хромосом, включаючи ті, від набору яких залежить стать особи, поділяються так, що в кожній новій клітині утвориться повний набір хромосом. Сполучення хромосом типу X і Y визначають стать людини (XX — жінка, XY — чоловік). За певного відсотка випадків нормальний розподіл може порушуватися. Одним із результатів такого порушення (наявності зайвої хромосоми іншого типу, ніж X чи Y) призводить до народження розумово неповноцінного індивіда (синдром Дауна). За звичайних умов наявність однієї хромосоми Y визначає чоловічу стать людини. Звідси виникло припущення, що в осіб із хромосомною формулою XYY наявні деякі додаткові характеристики “надчоловіків” (підвищена агресивність, сексуальність і т. ін.), іншими словами — виникла версія, що люди такого типу — природжені злочинці.

У 1966 р. в англійському журналі “Природа” була опублікована доповідь кримінолога П. Джекобса, в якій говорилося, що 3,5 % “розумово відсталих пацієнтів — чоловіки з небезпечними, насильницькими чи злочинними нахилами, які перебували в одній зі швецьких в’язниць, мали зайву Y-хромосому”. На цій підставі Джекобс зробив висновок, що “у деяких осіб спонукання до насильства може бути вродженим, що позначається як Y-хромосома”.

Для спростування цього висновку американський генетик Т. Поуледж навів дані, згідно з якими:

а) рівень чоловічого гормона (тестостерону), як показали дослідження, в осіб з набором хромосом XYY не відрізняється від такого самого рівня в осіб із набором хромосом XY, отже, підвищена сексуальність таких осіб не підтверджена;

б) суто фізична характеристика — вищий ріст — характерна для всіх осіб із набором хромосом типу XYY (інших фізичних відхилень немає);

в) психологічні розходження (коефіцієнт інтелекту) виявлені в осіб із набором хромосом XYY, хоч і нижчі від середнього показника в цілому, але збігаються з показниками, що характеризують інших осіб, які перебувають у закритих установах (усі особи з набором хромосом XYY досліджувалися або у в’язницях, або в лікарнях);

г) сполучення хромосом XYY наявне в середньому в одного з тисячі народжених, цей відсоток сталий і ніяк не пов’язаний зі значним зміщенням чи зменшенням рівня агресивності і насильницької злочинності;

д) на відміну від інших порушень набору хромосом, які однозначно призводять до появи хвороби Дауна, наявність зайвої хромосоми Y не зумовлює явних та специфічних відмінностей у психіці та поведінці таких осіб.

Форми їхньої поведінки (у тому числі випадки вчинення ними насильницьких злочинів) нічим, власне кажучи, не відрізняються від подібних поведінкових актів людей із нормальним набором хромосом, що становлять основну масу насильницьких злочинців.

Серед біологічних і біосоціальних кримінологічних концепцій популярніші ті, які пов’язують злочинність не з фізичною, а психологічною структурою людини. Особливо це стосується психологічної теорії Зигмунда Фрейда, який розглядав злочинність як результат дефективного розвитку особистості. Суть теорії полягає в тому, що людина з народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів (агресивних, статевих, страху) з моральними установками особистості. Тобто індивід з дитинства вчиться керувати своїми інстинктами. Деяким так і не вдається цього досягти внаслідок конкретних обставин, наприклад, поганих відносин у родині. В результаті вони розвиваються неправильно і формуються в неповноцінну особистість. Конфлікт підсвідомого з усвідомленим, боротьба між ними визначає зміст психічної діяльності особи та її поведінки. У випадках, коли активність свідомості виявляється недостатньою, “пригноблені” антисоціальні інстинкти і потяги прориваються назовні та виявляються у вигляді злочину.

Варто зазначити, що з часів У. Джеймса в психології побутує стара аналогія психічного світу людини з вершником на коні. Вершник — це “Я”, те що сприймає і відчуває, оцінює і порівнює; “Кінь” — це емоції, почуття, пристрасті, якими покликане керувати “Я”. Скориставшись цією алегорією, Фрейд говорив про вершника як про свідомість, а про коня як про несвідоме. Причому свідомість перебуває в безнадійному становищі: вона намагається керувати значно сильнішою істотою, сильною не тільки фізично, а й хитрістю, близькістю до природи, вмінням обдурити прямолінійну свідомість, повертати в потрібному їй напрямі, залишаючи при цьому свідомість у незнанні стосовно цих поворотів. Щоб зрозуміти особу, потрібно вивчати її несвідоме, тому що окремі вчинки та життєва доля визначаються “конем”, а не короткозорим “вершником”. Правда, Фрейд говорив, що ідеалом людини для нього був би той, хто тримає в тотальному підпорядкуванні свою підсвідомість. Підступництво і сила фрейдівського коня стануть особливо наочними, коли ми згадаємо, що до несвідомого Фрейд відносив не тільки інстинкти, потяги, витиснуті імпульси і бажання. До несвідомого належать також і багато інстанцій “над-Я” — моральні установки і заборони, які, будучи з певних причин витиснутими зі свідомості, продовжують зі сфери несвідомого тяжіти над людиною. З огляду на це, можна сказати, що свідомість намагається керувати не “конем”, а швидше “кентавром” — істотою сильнішою і хитрішою, розумнішою, яка має голову (витиснуті інстанції “над-Я”), а не тільки розпливчасті, дифузійні, але могутні імпульси витиснутих бажань. Становище зі свідомістю “Я”, “ЕГО” стає зовсім безнадійним, а шанс приборкати кентавра — незначним.

Послідовники Фрейда доповнили його теорію деякими новими рисами. Найвідомішою є неофрейдистська теорія фрустрації, що розглядає злочин як підсвідомий вихід зі складного психічного стану — гострого переживання, викликаного раптовою катастрофою надій.