Кримінологія

2.3. Неокласична школа кримінології

За канонами класичної школи, розвиток якої почався у середині XVIII ст. і яка сформулювала одну з перших кримінологічних теорій злочинності, основними ознаками людини є розсудливість і вільне волевиявлення. Це і стало базою для пояснення її протиправної поведінки. Під впливом ще і тепер панівного позитивізму, що розвинувся наприкінці XIX ст. в Італії, класичне розуміння феномену злочинності в кримінології втратило своє значення, але залишилося в правоохоронних органах у вигляді кримінально-правової догматики, що і донині задає тон. Потім у кримінології довго домінувала “медична модель” підходу до злочинності, прихильники якої вважали злочин “симптомом” хвороби, а злочинця сприймали тільки як “хворого”, що страждає “розладом особистості” і потребує “лікування”. Після того, як позитивізм у кримінології втратив свою привабливість, зблякла і “медична модель” з її “лікуванням”. На перше місце знову вийшла стара школа, але вже в неокласичному варіанті; тоді вона спиралася в основному на політичну економію і раціонально пояснювала походження злочинів суто економічними причинами.

Політеконом Гаррі С. Беккер (1968) був першим, хто відновив аргументацію класичної школи кримінології: людина не тому стає злочинцем, що його мотивація відрізняється від мотивації інших людей, а тому, що з аналізу втрат і вигод від своїх дій він робить інші висновки для прийняття власних рішень. Злочинці, вважає Беккер, приймають цілком раціональні рішення. Потенційний злочинець перевіряє в межах своїх інформаційних можливостей усі свої шанси і обирає таку дію, що обіцяє йому за найменших витрат й особливо за найменшого ризику покарання найбільшу вигоду в особистому плані. Найвизначнішим представником неокласичної школи є політеконом Ісаак Ерліх, на думку якого, злочинці реагують на спокуси й шанси так само, як і несхильні до злочинності люди. Кримінально карані діяння, особливо майнові злочини, здійснюються ними як нормальні ринкові операції, якщо незабаром очікувана вигода перевершить витрати. Значення злочину зіставляється з вигодами і витратами. Кожен злочинець проводить такий аналіз витрат і вигод та оцінює ймовірність свого арешту, осуд і покарання, а також можливу тяжкість цього покарання.

Подібні економічні моделі, порівнювані з моделлю Ерліха, були розроблені стосовно жіночої злочинності Анн Бартель (1979) і випадків викрадення літаків Вільямом Ландесом (1979). Витратний метод аналізу крадіжок зі зломом запропонував Вільям Кобб (1973), Грегорі Кром (1973) і Дж. Патрік Ганнінг (1973). Виторгу, одержуваному в результаті пограбування, вони протиставили втрату можливого прибутку від заняття законною професійною діяльністю, отримати який міг би злочинець, якби працював, а не перебував в ув’язненні. Вартість украденого вони зменшували до 20 % його реальної ринкової вартості, оскільки зломник може одержати від перекупника краденого за свій “товар” саме стільки через ризик, на який іде останній під час перепродажу крадених речей. Як найбільш доступне легальне заняття для зломника вони взяли становище некваліфікованого робітника, а ризик виявитися безробітним співвіднесли з ризиком опинитися у в’язниці. Зрозуміло, що втрату доходів через перебування у в’язниці вони оцінили вище, ніж втрати у зв’язку з безробіттям. Дослідники довели також, що попереднє ув’язнення, як і колишня судимість, іде на користь зломнику, що вийшов на волю, тому що створює йому в “гільдії зломників” престиж і повагу. В усіх аналізах втрат-вигод у випадку крадіжки зі зломом результатом був висновок, що порівняно з легітимними заняттями крадіжка зі зломом є вигіднішою.

Вчені Гордон Таллок (1980) і Філіпп Кук (1980) переконані в ефективності залякування покаранням.

Вчені Шломо Шохам і Роель Шиннар (1975) спробували проаналізувати ризик віктимізації та криміналізації. Ймовірність віктимізації протягом життя однієї людини, на їхню думку, зросла в місті і штаті Нью-Йорк у період з 1940 по 1970 р. з 14 до 99 % (маються на увазі злочини проти безпеки, тобто насильницькі делікти і крадіжки зі зломом). За той самий період рівень витрат, пов’язаних із вчиненням злочину, знизився. Під рівнем витрат тут розуміють середню тривалість строків позбавлення волі на одного засудженого. Судова тенденція до зменшення строків позбавлення волі за вироками, що виносяться, і збільшення випадків умовного засудження чи умовно-дострокового звільнення зменшили ризик витрат для потенційних злочинців. Учені також установили "чітку залежність між злочинністю, що підсилюється, і змінами в практиці правоохоронних органів: зменшуючи ймовірність покарання і строк позбавлення волі, ми сприяємо посиленню злочинності, тому що знижується ризик втрат для злочинця.

Баланс втрат і вигод у людській поведінці і визначає значною мірою цю поведінку. Допускаючи, що певна частина злочинів, особливо майнових чи організованих, відбувається на основі раціонального розрахунку, разом з тим не можна стверджувати, що всі кримінально карані діяння (наприклад, злочини проти особистості) мотивуються так само раціонально. Люди часто не знають, чого хочуть. Вони ставлять часом несумісні цілі, що суперечать не тільки одна одній, а й власним бажанням та інтересам. Багато бажань є імпульсивними чи виникають у результаті внутрішніх психічних розладів людини або міжособистісних конфліктів. Бувають і анормальні, ірраціональні вчинки. Багато людей не задумуються щодо наслідків своєї поведінки. Тут діє помірний детермінізм: винятковий раціональний вибір між злочинною і незлочинною кар’єрою трапляється дуже рідко. Соціально ненормальна поведінка — це звільнення людини від стримувальних міоральних начал, що спостерігається від випадку до випадку. Vcnix або неуспіх легітимних чи злочинних кар’єр відповідно підсилює чи послаблює злочинні імпульси. Отже, зломник навряд чи може провести суто фінансовий аналіз середніх втрат і вигод майбутнього злочину. Бувають зломники успішні, не зовсім успішні та невдачливі. І для “зміцнення своєї кар’єри” зломнику необхідні не тільки фінансовий успіх, а й передчуття успіху, “усвідомлення здатності” зробити діяння, що взагалі не піддається виміру. Психічні та соціальні витрати на злочин варто враховувати в аналізі втрат-вигод. Стосовно втрат, виражених у позбавленні волі, вони індивідуальні та найвищою мірою неоднакові у сприйнятті різних людей. Погана слава (колишня судимість) зломнику небайдужа і шкідлива. Адже не всі злочинці виходять із гетто.

Превентивний, залякувальний вплив позбавлення волі та страти емпірично ще й досі не доведений. Правда, багато що свідчить про те, що позбавлення волі діє превентивно. До сьогодні такого висновку з практики чи експериментальних досліджень зроблено не було. Між іншим, серед кримінологів дуже поширене загальне переконання, що немає доказів будь-якого відчутного стримувального впливу страти. Та й твердження, що рівень злочинності піднімається тому, що покарання пом’якшали, є сумнівним. Є й протилежна версія: покарання пом’якшали, оскільки підвищився рівень злочинності. Тобто суди змушені реагувати не так суворо, тому що в’язниці і без того переповнені. На практиці не було отримано жодних доказів того, що посилення поліції (міліції) та її активізація мали помітний вплив на розвиток злочинності. Міжнародний досвід показує, що збільшення сил поліції та підвищення їхньої активності обіцяє лише дуже обмежений успіх, а часті покарання у вигляді позбавлення волі чи подовження строків позбавлення волі тільки переповнюють в’язниці ув’язненими, внаслідок чого держава має виходити з цього становища за допомогою амністій чи неформальних реакцій на злочинні та протиправні акції. Зокрема не можна залишати без уваги те, що кількаразове позбавлення злочинця волі призводить до підвищеної його стигматизації, а отже, до ще більшого його відчуження від суспільства і занурення в злочинну кар’єру. І, нарешті, нерівність доходів і безробіття в сучасному індустріальному суспільстві є такими складними феноменами, Що розглядати їх як самостійні чи переважні причини злочинності не варто. У цілому з усіх положень неокласичної школи, на думку Г.Й. Шнайдера, випливає, що “економічні роздуми мають для кримінології лише обмежену цінність”.