Кримінологія

2.2. Класична школа XVIII ст.

Відповідно до канонів класичної школи інтелект і розум є основними ознаками людини; це фундамент, на якому будується будь-яке пояснення його індивідуальної та суспільної поведінки. Людина сама визначає власну долю відповідно до своєї вільної волі. Індивід, який постає перед таким вибором, за розумного підходу повинен поводитися як конформіст.

Найбільш розгорнуто і послідовно кримінологічні погляди прихильників освітньо-гуманістичного напряму були викладені італійським юристом Чезаре Беккаріа. У 1764 p., ледь досягнувши 26-річного віку, він видав маленьку брошурку під назвою “Про злочини і покарання”, що принесла йому світове визнання. Ч. Беккаріа перебував під сильним впливом епохи Просвітництва, його філософськими кумирами були Жан-Жак Руссо (1712—1778), Шарль де Монтеск’є (1689—1755) і Франсуа Марі Аруе (Вольтер) (1694—1778). Щоб зрозуміти винятковий вплив книги Беккаріа в Європі та Північній Америці, варто згадати сформовану в XVIII ст. практику кримінальної юстиції. Кримінальні закони та їх застосування були дуже жорстокі та невизначені. Повсюди судді застосовували страту і тілесні покарання.

Беккаріа хотів домогтися щастя для якомога більшого числа людей; він відстоював ясні, прості й точні кримінальні закони, протестував проти таємного кримінального судочинства та занадто жорстоких покарань. Він вимагав скасування страти. Беккаріа вважав, що ефективність погрози покарання залежить насамперед не від його суворості, а від невідворотності і швидкості виконання. Фрідріха II, короля Пруссії, який відмінив катування в 1740 p., Беккаріа назвав “одним з наймудріших монархів, філософом на троні”.

Беккаріа говорив, що будь-яка людина, наділена розумом і волею, однаковою мірою здатна вчинити злочин чи утриматися від нього. Все залежить від зробленого нею вибору, що у свою чергу залежить від того, наскільки цей індивід засвоїв “тверді правила поведінки”, вироблені у процесі виховання. Щоб утримати людину від злочину, треба протиставити їй покарання, що відповідає за мірою репресивності злочину.

Беккаріа сформулював ідею попередження злочинів. Правда, саме попередження злочинів він розумів вузько, пов’язуючи його з попереджувальним впливом кримінального законодавства, тобто погрозою покарання, а також із вихованням і освітою людей.

Таким чином, усупереч релігійним догмам і теологічному розумінню причинності людської поведінки філософи-просвітителі сформулювали поняття злочину як акт вільної волі людини, яка є не іграшкою в руках вищих сил, а свідомо діючим і вільним у своїх вчинках індивідом.

У цей період радикально змінюється уявлення про суспільство, про природу людини. У центр системи суспільства ставиться людина, наділена невід’ємними правами, що “за природою має владу... охороняти свою власність, тобто своє життя, волю і майно від ушкоджень і нападів з боку інших людей”. Право власності постає тут як дана від природи характеристика людини, турбота про своє благополуччя — законний центральний мотив його дій.

За цими параметрами вибудовується і шкала етичних цінностей, наповнюються новим змістом поняття добра і зла, чесноти і пороку, які тепер не є потойбічними, неземними категоріями, а випливають із самої природи. При цьому зло, порок, злочин є порушенням природного, нормального, розумного порядку речей.

Власність, її вільне придбання і володіння нею об’єктивно стають уособленням позитивної дії та поводження, а зазіхання на власність — природним злочином. Джерела злочину, як і джерела чесноти, — у самій людині. “Чим шаленіші пристрасті, тим необхідніші закони, щоб їх стримувати”.

Уявлення про злочинність і особистість злочинця, характерні для освітньо-гуманістичного напряму в кримінальному праві, мали багато переваг. Ці концепції прямо протиставлялися феодально-середньовічній сваволі. Водночас вони характеризувалися надзвичайно вразливою для наукової критики абстрактністю й ідеалістичним, метафізичним характером розроблюваних ними категорій. Категорія абстрактної особистості з властивими їй природними правами, невід’ємними за своєю природою, і не менш абстрактна категорія природного закону безумовно допомагали у відстоюванні прав особистості представників буржуазії, що розвивалася. Формальна вимога рівності правосуддя незалежно від станових привілеїв також була умовою досягнення цієї мети.

Була, проте, і зворотна сторона утвердження абсолютної, абстрактної волі та незалежності особистості. Це призводило майже до повного заперечення залежності поведінки від будь-яких об’єктивних соціальних, соціально-психологічних чи інших причин і умов, а отже, до заперечення будь-яких розбіжностей у властивостях особистості, відмови від допущення різних ступенів відповідальності. Не визнаючи за феодальною державою і церквою права керувати мораллю особи, вимагаючи не втручатися в його вільний дух, ця позиція водночас означала, що функцією покарання має стати це вторгнення в моральну позицію особистості, що створювало б у свідомості особи противагу протиправним устремлінням, прищеплювало б йому нову систему соціальних цінностей, вищою з яких стало б володіння власністю.

Відкидаючи релігійне тлумачення злочину як вияву гріховності, піддатливості силам зла, Беккаріа стверджував, що злочинність є всього лише результатом нездатності мас засвоїти тверді правила поведінки. Щоб примусити людей засвоїти ці правила, і необхідне покарання. За цією концепцією особа, що вчинила злочин, — незалежний від будь-яких об’єктивних факторів індивід, який суворо мислить, завжди зважує наслідки злочинного акту і вирішує вчинити злочин унаслідок такого розрахунку. За цією концепцією всі люди однаковою мірою здатні протистояти злочинному наміру, всі вони заслуговують на однакове покарання за однакові злочини і на однакове покарання вони реагують зовсім однаково. Так була сформульована основа повністю оплатної системи кримінальної юстиції з пропорційною віддачею за заподіяння заздалегідь визначеної шкоди.

Ідеалістичний раціоналізм — узагальнена характеристика кримінологічних поглядів Беккаріа, як і багатьох інших яскравих представників освітньо-гуманістичного напряму.

Розуміння злочину як акту чистої волі закривало шлях до пізнання об’єктивних закономірностей, що детермінують людську поведінку, змушувало покладати всі надії на свідомість людей, на їхнє переконання, а то і на залякування. Як і в багатьох інших випадках, в історії розвитку людської думки положення, що мали відносну істинність і цінність, у випадку зведення їх в абсолют не тільки втрачали свою істинність, а й ставали гальмом на шляху наукового і соціального розвитку.

Якщо свідомість людини не детермінована соціальною реальністю, не пов’язана з реальністю, то суспільство і не відповідальне за злочинність, що е в цьому випадку сукупним результатом злої волі злочинця. Чим бездоганнішим уявляється суспільство, тим більш осудний і порочний має вигляд злочинець. У цьому випадку всі соціальні лиха, нещастя і прорахунку конфлікти, суперечності суспільства можна пояснити моральними пороками, злою волею визначеної категорії людей.

“Якщо, наприклад, убивці чи будь-які порочні члени суспільства ізолюються від суспільства лише як порушники громадського порядку, що не гідні жити серед людей, то зрозуміло, що вони в такому випадку настільки далекі від того, щоб вважатися вільними агентами, що усуваються від суспільства так само, як відтинають заражену червоточиною гілку дерева чи вбивають на вулицях скажених собак. І покарання стосовно них справедливе, оскільки воно звільняє суспільство від зловмисних членів”. Якщо воля абсолютно вільна, лише задоволення чи страждання керують людьми; якщо всі рівні, то суспільство влаштоване справедливо і при цьому одні збагачуються, а інші йдуть на дно, створюючи злочинний клас, і тільки суворе покарання потрібне такому суспільству — і нічого більше (і чим суворіше, тим краще). Так само у нас вішають ворон і граків, щоб відігнати птахів від зерна, як вішають убивць, закованих у ланцюги, щоб утримати інших від злочину”.

Високі етичні ідеали, висунуті освітою, розуміння природи людини і суспільства, що ґрунтується на спекулятивному мисленні, тобто досягнуте шляхом логічних міркувань, стали легкою здобиччю розвинених на той час природничих наук, що “збунтувалися і з воістину плебейською спрагою правди дійсності до підвалин зруйнували зведені фантазією чудові споруди”.

Провідне місце серед цих наук зайняли біологія й антропологія.