Кримінологія

2.1. Зародження і розвиток кримінологічної думки

Історія кримінології — це насамперед процес її виникнення, становлення, розвитку й управління. Виникненню кримінології як науки передував тривалий період накопичення знань про злочин і злочинця. Інтерес до злочинної поведінки людей пробудився дуже рано. Навіть наївні та суперечливі ідеї боротьби зі злочинністю давали імпульс для їх наукового спростування і тим самим об’єктивно були корисними у процесі підготовки до виникнення кримінології. Отже, не можна відривати історію кримінології від історії злочинності.

Очевидно, злочинність є такою давньою, як і саме людство. Однак у примітивному суспільстві покарання людини мало на меті умиротворити богів, пом’якшити їх гнів у тих випадках, коли порушувалося якесь табу. Питання про причини порушення табу не ставилися. У давнину про злочин і покарання можна було лише філософствувати. Природно, що ніяких су- спільно-наукових методів дослідження тоді ще не існувало, а на основі одиничного злочину виявити причини злочинності як масового явища було неможливо. Проте вже древньогрецькі філософи висловлювали думки щодо причин злочинності. Платон, наприклад, вважав однією з істотних причин злочинності недостатнє виховання¹. В епоху християнського Середньовіччя панувало уявлення про злочинність і покарання та вважалось, що злочин є не тільки протиправним порушенням норм, установлених державою, а й незмінно гріхом перед Богом, спокушанням душі дияволом. Державне покарання необхідне, тому що так хоче Бог. За таке теократичне розуміння змісту покарання виступав і Фома Аквінський (1225—1274), і Мартін Лютер (1483—1546). Це був найважливіший принцип християнського світорозуміння в епоху Середньовіччя.

Зрозуміло, що поки правопорушення розглядалося як гріх перед Богом і одержимість дияволом, про жодну кримінологію, що серйозно розмірковує про причини виникнення і запобігання злочинності, не могло бути й мови. Тому у феодальну епоху панування теологічного світогляду способи виявлення, доведення злочинів і заходи боротьби з ними були особливо жорстокими.

Перші спроби пов’язати злочинність із системою суспільних відносин, соціальними антагонізмами сучасного їм суспільства знаходимо в роботах мислителів XVI—XVII ст. Уже Томас Мор (XVI ст.) в “Утопії” пов’язує існування злочинності в англійському суспільстві того періоду з убогістю та бідністю широких прошарків населення, з паразитичним способом життя дворян. Ключ до успішної боротьби зі злочинністю, на його думку, — не жорстокі покарання, а встановлення справедливих порядків у суспільстві. Т. Кампанелла (XVII ст.) у “Місті Сонця” також вказував на те, що злочинність пов’язана із “соціальною знедоленістю”, а її усунення — з перебудовою суспільства на засадах рівності та справедливості. Француз Морелі (Morelli) у “Кодексі природи” зазначав, що людина не є порочною від природи, вона стає злочинцем у несправедливо організованому суспільстві. Ж. Мельє у своєму великому трактаті “Заповіт” указав на три основні джерела злочинності:

1) нерівність у становищі людей, що породжує і живить різні низинні почуття; 2) існування паразитичних елементів — багатих ледарів і жебраків — як крайній прояв цієї нерівності;

3) наявність приватної власності, внаслідок якої, за словами Ж. Мельє, виникають обмани, шахрайство, несправедливість, розкрадання, крадіжки, нальоти, вбивства, розбої, грабежі, що заподіюють велике зло людям. Однак ці думки залишалися одиничними і малоефективними, оскільки теократичне уявлення про покарання в епоху Середньовіччя ґрунтувалося на неземному поясненні сутності самого злочину, не пов’язувалося з обставинами місця і часу та вважалося незалежним від людського розуму. Тільки у XVIII ст. із розвитком раціоналізму перед людьми відкрилися духовні та соціальні простори, необхідні для того, щоб реально підійти до критики таких явищ, як конформізм. З цього моменту (середина XVIII ст.) кримінологія починає розвиватися на науковій раціонально-гуманістичній концепції природи, суспільства і людини. Філософи-просвітителі XVIII ст. (Ш. Монтеск’є, Вольтер, Ч. Беккаріа та ін.), розглядаючи людину як розумну, вільну від будь-яких зовнішніх “таємничих сил” істоту, пояснювали злочин суто злою внутрішньою волею індивіда, його пристрастями і пороками, що штовхають на порушення закону.

Перші соціалісти-утопісти XVIII—XIX ст., насамперед К.-А. Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур’є (1772—1837), Роберт Оуен (1771—1858), розвивали кримінологічні ідеї своїх попередників. Вони дійшли висновку, що хоча природа людей однакова, обстановка насильства і гноблення в суспільстві створює умови, за яких люди стають злочинцями; причому підкреслювалося, що за порочної організації суспільства жодні репресії не здатні стримувати розвиток злочинності. Зміну природи сучасного їм суспільства як передумову подолання злочинності вони пов’язували тільки з моральним вихованням у дусі людяності та братерства. Англієць Р. Оуен спробував втілити ці ідеї на практиці, створивши своєрідні “соціалістичні комуни”. Однак його спроба виявилася жалюгідною, оскільки, як і інші утопісти, справжніх шляхів такого перетворення він не бачив.

Велику увагу проблемі злочинності приділяли революційні демократи XVIII—XIX ст. Ж.П. Марат у роботі “План кримінального законодавства” (1780) показав зв’язок злочинності з умовами життя суспільства, що складається зі “знехтуваних рабів і їх панів, які повелівають”, із гнобленням, жорстокістю з боку панівних верств.

Глибоке розуміння соціальної природи злочинності та її причин було властиве російському мислителю-революціонеру А.Н. Радищеву (1749—1802), який у книгах “Подорож із Петербурга в Москву”, “Про законоположення” та в інших роботах розгорнуто виклав свою кримінологічну теорію. Розглядаючи злочинність як соціальне явище, Радищев пов’язував її причини, стан, динаміку з характером суспільства. Він висвітлив злочинний характер усього кріпосницького ладу, заснованого на нещадній експлуатації народу, нелюдському ставленні до простих людей, насильстві, жорстокості, обмані, зловживаннях. Тому відповідна реакція з боку простого люду, на його думку, була вимушена, а тому й виправдана та некарана.

Значні заслуги А.Н. Радищева й в обґрунтуванні необхідності наукового вивчення злочинності, у тому числі її статистичного аналізу на основі цілеспрямованого збирання порівняльних даних. Ці його розробки далеко випередили свій час, а також аналогічні розробки європейських учених. Сказане дає підстави вважати А.Н. Радищева одним із засновників кримінальної статистики і методики її використання у вивченні злочинності.

Нове покоління російських революціонерів-демократів XIX ст. — О.І. Герцен, В.К. Бєлінський, М.О. Добролюбов, М.Г. Чернишевський, Д.І. Писарєв — зробили свій внесок у розвиток кримінологічної думки. Виступаючи критиками суспільного ладу в Росії, вони розглядали злочинність як породження цього ладу. Різко критикуючи суспільний і політичний лад царської Росії, ці прогресивні мислителі доводили, що за таких умов ніякі покарання не здатні стримати злочинність, для цього слід змінити самі умови, оскільки головне в боротьбі зі злочинністю — попередження злочинів, що спирається на соціальні перетворення. Крім того, вони розрізняли і похідні причини злочинності. Наприклад, М.О. Добролюбов зазначав, що хоча пияцтво зумовлює багато злочинів, саме воно пов’язано з умовами життя людей, без зміни яких неможливо серйозно вплинути ні на нього, ні на злочинність.

Значна увага проблемам злочинності, її причинам, розробленню концепції усунення корінних соціальних причин масових ексцесів приділена в роботах з теорії історичного матеріалізму. За всіх якісних змін соціальних процесів у світі їх методологічний підхід зберігає силу, тому значний інтерес до нього виявляють сучасні кримінологи Заходу.

У таких роботах К. Маркса з проблем злочинності, як “Страта”, “Населення, злочинність і пауперизм”, а також у працях “Святе сімейство”, “Капітал” та ін., висвітлені джерела злочинності сучасного йому суспільства, що кореняться в основних умовах, властивих цьому суспільству в цілому, виявлена залежність динаміки злочинності від гостроти антагонізмів у ньому.

Велике значення для кримінології має робота Ф. Енгельса “Становище робітничого класу в Англії”, присвячена в цьому контексті аналізу соціальних коренів злочинності за умов класово-антагоністичного суспільства. Говорячи про соціальні корені деморалізації та криміногенності декласованих елементів, що вийшли із середовища трудящих, Ф. Енгельс разом з тим показав, що соціальна атмосфера зумовлює моральну деградацію і представників панівних класів, на яких припадає значна частина вчинених злочинів.

Підтримавши ідею попередження злочинності як провідний напрям в боротьбі з нею, К. Маркс і Ф. Енгельс на відміну від Ч. Беккаріа дали їй широке соціальне, а не суто кримінально-правове трактування. Вони зробили висновок, що реалізація цього напряму, розв’язання проблеми злочинності, ліквідація самої причини залежать від знищення експлуатації та породжуваних нею соціальних антагонізмів у сфері політичного й економічного життя.

Марксистську теорію злочинності розвинув голландський кримінолог Віллєм Адріан Бонгер (1905), який стверджував, що егоїзм містить здатність чинити злочинні діяння, тоді як альтруїзм такої здатності не має. Капіталізм породжує егоїзм, а соціалізм — альтруїзм. Схильність до злочинної поведінки зростає, коли егоїст бачить можливість одержати певну вигоду за рахунок інших шляхом нелегальних дій, якщо в нього немає шансів задовольнити свої потреби законним способом.

Вдавшись до прогнозу, В.І. Ленін сформулював положення про спадну тенденцію злочинності: “Ми знаємо, що корінною соціальною причиною ексцесів, які виникають унаслідок порушень правил співжиття, є експлуатація мас, їх нестаток і убогість. З усуненням цієї головної причини ексцеси неминуче почнуть відмирати”.

Згодом це судження нерідко підтримували і базували на ньому свої беззастережні твердження про безупинне скорочення злочинності в країні як єдину тенденцію аж до повної ліквідації. Навіть у програму КГІРС, прийняту в 1963 p., було включено положення, що діяло до 1986 р., за яким у нашому суспільстві “не повинно бути правопорушень і злочинності й уже є всі передумови для їх ліквідації”.

Однак В.І. Ленін ні про що подібне не говорив. Він моделював на віддалену перспективу зміни злочинності, які відбудуться в суспільстві, що перебороло класові антагонізми. При цьому слово “відмирати” бралося в лапки, оскільки йшлося про складний і тривалий процес. Крім того, наведене висловлювання обмежувалося прогнозом лише початку цього процесу і його автор попереджав, що ми не можемо знати як швидко і в якому порядку “відмирання” відбудеться.

Чітко розроблені в ленінських роботах і питання участі громадськості в боротьбі з правопорушеннями, форми такої участі. Підкреслюється, що не можна домогтися успіху одним лише виданням законів чи пропагандою, потрібно, щоб самі народні маси допомагали. Багато уваги В J. Ленін приділяв питанням підвищення правової культури населення. Дотепер мають значення характеристики суспільної небезпеки хуліганських дій декласованих елементів.

У роботах Леніна сформульовано принципові положення про профілактику правопорушень неповнолітніх, про такі ланки в системі цієї профілактики, як комісії зі справ неповнолітніх, соціально-правову інспекцію, спеціалізовану експертизу у справах неповнолітніх. Цікаво, що ідея створення таких установ була сприйнята в 20-ті роки в теорії та втілена на практиці у боротьбі зі злочинністю неповнолітніх у багатьох зарубіжних країнах. А в нашій державі їхня реалізація була зірвана і відновлена лише через ЗО—40 років.

Історію кримінології можна поділити на три епохи:

1) класична школа XVIII ст.;

2) позитивістська школа кінця XIX ст.;

3) кримінологія новітнього часу (із середини XX ст.).

Крім основних течій, паралельно існували кримінально-психологічний і кримінально-соціологічний напрями кримінології, що мали на меті вивчити злочинну особистість як феномен і виявити причини злочинності в суспільстві. Але вони не чинили такого впливу на формування сьогоднішньої кримінології, як зазначені вище головні школи.