Кримінологія

1.3. Методика і методологія кримінології

Методика тієї чи іншої науки — це засвоєний нею арсенал способів збирання, оброблення, аналізу та синтезу інформації.

Глибоко та правильно пізнати соціальні явища дає змогу діалектико-історичний метод, що орієнтує дослідника на розгляд злочинності та інших кримінологічних явищ у порівняльно-історичному аспекті — у розвитку та змінах, у соціальних зв’язках і обумовленостях, застерігає від суб’єктивізму й однобокого підходу до вивчення соціальних явищ, забезпечує всебічність вивчення.

Діалектико-історичний метод є базою для загальнонаукових (логічний, абстрактного мислення, висування гіпотез, інтуїції, спостереження, соціального експерименту, експертних оцінок тощо) та конкретних наукових (статистичний, соціологічний, математичний, психологічний та ін.) методів.

Кримінологія є соціолого-правовою наукою, що із соціології запозичила методи емпіричних досліджень (опитування, вивчення документів, спостереження, експеримент, висновок експертів); зі статистики — метод вибіркового дослідження; з психології — тестування, спостереження, соціометричне опитування, психологічний експеримент; з юридичних наук — логічний аналіз і опис злочинів. Більш детально про методику кримінологічних досліджень йтиметься в розд 9. Тут про неї згадується для висвітлення відмінностей між методикою та методологією.

У буквальному перекладі методологія означає науку про методи. У сучасній науковій лексиці цим словом позначають світоглядні вихідні позиції відповідної науки. Історія нашої країни свідчить, що методологія науки, у тому числі кримінологічної, має якнайменше визначатися будь-якою партійною ідеологією та політикою.

Злочинність — явище вічне, і боротьба з нею має будуватися на основі таких самих вічних, перевірених історією істин буття. Жодна теорія не має права претендувати на монополію в цьому питанні. Якщо окремі теорії походження злочинності (наприклад, марксистська), методи дослідження (наприклад, багатофакторний підхід) чи реакція на злочинність (наприклад, медична модель поводження зі злочинцями) починають претендувати на абсолютну істину, вони перетворюються на ідеологію, що прагне впливати на почуття і переконання людей. Кримінальне законодавство і його застосування мають емпірично визначатися добре перевіреними кримінологічними теоріями та ретельним аналізом обсягів і видів злочинності. Але цього немає і разом з тим ніщо не впливає на офіційну кримінальну політику в усіх країнах так потужно, як окремі сенсаційні кримінальні справи, драматично висвітлювані засобами масової інформації, а також ідеологічні кримінально-правові установки, дилетантські теорії, що спрощують феномен злочинності, проте є доволі поширеними і серйозно впливають на суспільну думку. Ідеологічні припущення — це завжди неусвідомлені, почуттєві упередженості, дійсні постулати віри, що ніяк не піддаються перевірці на практиці.

Повний огляд і систематизацію поглядів правих і лівих ідеологів у кримінології та кримінально-правовій політиці зробив Уолтер Б. Міллер (1973). Ідеологія правого спрямування зводиться до того, що у сучасній політиці велика увага приділяється правам правопорушника, а не жертви злочину і законослухняних громадян. Зі злочинцями поводяться занадто м’яко. Як злочинність у цілому, так і застосування насильства зокрема є результатом масової змови високоорганізованих і добре фінансованих сил, що намагаються позбавити суспільство безпеки і порядку та змінити існуючий лад. Основну частку злочинів становлять діяння членів визначених етнічних меншин і суспільних класів, у яких немає самоконтролю і моральних зачатків у свідомості, які йдуть напролом і ні перед чим не зупиняються. Корінь злочинності — у серйозному руйнуванні моральних цінностей, що завжди були засобом її запобігання. Соціальний клімат зростаючої вседозволеності, свобода вчинків і негайне задоволення будь-якої особистої потреби в насолодах посилено і широкомасштабно знищують ті моральні цінності, що протидіяли злочинам, а саме самодисципліну, відповідальність за свої справи і добре розвинуту свідомість.

Ідеологія лівого спрямування, за У. Міллером, відрізняється від ідеології правого тим, що вона досить однобоко і майже без пояснень відкидає надмірну криміналізацію поведінки (занадто велика кількість кримінально-правових заборон), зайву інституціоналізацію (дуже велике число ув’язнених) і декри- міналізацію за ознаками раси, класу та статі, якими захоплюється кримінальна юстиція. На думку лівих ідеологів, злочинність виникає тому, що соціальна і політична структури капіталістичного суспільства вже не задовольняють основних потреб більшості населення. Справжня злочинність виявляється у корумпованій експлуататорській політиці правлячих класів, що прагнуть захистити свої прибутки твердою системою контролю. Правопорушників, що вчиняють злочини на вулиці у традиційній формі, до такої поведінки змушує руйнівна система соціальних умов, нерівномірний і несправедливий розподіл влади, пільг і умов добробуту. За допомогою кримінального законодавства і його застосування правлячий клас захищає свої несправедливо отримані привілеї. Такий шлях принижує, таврує й озлоблює традиційних злочинців, підштовхуючи їх до нових злочинів. За У. Міллером, у поліції й органах виконання покарання переважає ідеологія правого спрямування, тоді як ліва ідеологія найчастіше представлена академічними колами кримінології. Суди з кримінальних справ і прокуратура однаковою мірою схиляються як до лівої, так і до правої ідеології, але й у цьому секторі переважає остання. З погляду кримінальної політики суспільна думка всіх країн має консервативний характер.