Кримінологія

1.1. Поняття та предмет кримінології

Етимологічно кримінологія означає вчення про злочин від лат. crimen (злочин) і грец. logos (навчання). Проте з розвитком вона набула більш широкого значення і трактується сьогодні як наука про злочинність.

Як самостійна галузь знань і концепція боротьби зі злочинністю кримінологія існує менше двох століть. Хоча достатньо суджень про причини злочинності та методи боротьби з нею зустрічається вже в працях римських і грецьких мислителів, але до другої половини XIX ст. вони ще не були самостійною системою наукових положень. Уперше термін “кримінологія” у значенні самостійної науки вжили італійські автори Топінард і Р. Гарофало, які в 1885 р. опублікували монографію під такою назвою. До цього відповідні поняття розглядалися в науці кримінального права або в особливій науковій дисципліні — кримінальній політиці.

Варто зазначити, що питання про поняття та природу кримінології як суспільної, юридичної чи природничої науки й надалі залишається дискусійним у зарубіжній кримінології. Англосаксонська система кримінології вважає її галуззю соціології, а тому викладають її в соціологічних, а не юридичних коледжах. В італійській науці акцент робиться на біологічному аспекті кримінології, у французькій — на клінічній, пов’язаній з психологічними і психіатричними аномаліями. У Німеччині конкурують два напрями — біологічний і соціологічний, з домінуванням останнього.

На початку 1960-х років у СРСР кримінологія відновлюється як наука і виходить перший вітчизняний підручник, в якому вона визнається суто правовою наукою і дисципліною, частиною кримінального (у тогочасній транскрипції — карного) права.

ООН, як можна судити з проблематики конгресів, семінарів, нарад із кримінології, розглядає кримінологію як комплексну соціологічну та юридичну дисципліну, при цьому з включенням до неї проблем карного і кримінально-виконавчого права (“в’язницезнавства”, рос. “тюрьмоведения”).

На теренах сучасної України, починаючи з 1970-х років, міцно затвердилося трактування кримінології як суспільної, соціолого-правової та міждисциплінарно-комплексної науки.

Таким чином, кримінологія — соціолого-правова наука, що вивчає злочинність, її причини та умови, шляхи і засоби її попередження, а також особу злочинця.

Слід зазначити, що не всі вчені поділяють думку, що кримінологія є соціолого-правовою міждисциплінарною галуззю знань, яка знаходиться на межі соціології та кримінального права. Так, Ю.Д. Блувштейн і А.М. Яковлев розглядають кримінологію як соціологію злочинності. їхню думку поділяє й А.Ф. Зелінський, який пише: “Загальновизнано, що девіантна поведінка (та, що відхиляється) належить до предмета вивчення соціології”.

Злочинність — одна з форм девіантної поведінки, а тому немає будь-яких підстав передавати її вивчення від соціологів юристам. “Слід зазначити, що суперечка про дисциплінарну належність кримінології має для її подальшого розвитку вирішальне значення. Офіційне її визнання юридичною наукою означає, що кадри кримінологів комплектуються з осіб, що мають базову юридичну освіту, а в опублікованих дослідженнях і дисертаціях панує формально-догматичний підхід. Практичне значення більшості таких наукових праць мінімальне. Величезне різноманіття кримінологічних проблем сучасні кримінологи-юристи прагнуть вирішити за допомогою нових правових актів, ефективність яких дуже проблематична”. З цього автор робить висновок, що “у номенклатурі наук її доцільно було б віднести до розряду соціологічних наук”.

Залишаючи осторонь полеміку про наукову належність кримінології, більш аргументованим, на нашу думку, є погляд авторів підручника “Кримінологія і профілактика злочинів” (1989), у якому кримінологія визначається як соціолого-правова міждисциплінарна галузь знань.

З такого визначення кримінології видно, що до її предмета за змістом належать чотири основні групи досліджуваних соціальних явищ: 1) злочинність; 2) особистість злочинця; 3) причини та умови злочинності, об’єднані родовим поняттям “криміногенні детермінанти”; 4) попередження (профілактика) злочинності.

Щоправда, стосовно останнього елементу предмета кримінології в спеціальній літературі існує думка, що “теорія попередження злочинності вже відгалузилася від кримінології й утворила самостійну галузь знань”. Доречним вбачається твердження А.Ф. Зелінського, який вважає, що з цим важко погодитися, принаймні сьогодні. Відрив профілактики від кримінології може привести до того, що її межі виявляться розмитими, а предметами вивчення стануть кримінальне та кримінально-виконавче право, економіка, освіта, культура, медицина, адже всі сторони і прояви громадського життя так чи інакше пов’язані з проблемою попередження злочинів.

Предметом вивчення кримінології є також різновиди соціальної поведінки з відхиленнями, що тісно пов’язані зі злочинністю: пияцтво, наркоманія, проституція, інша аморальна поведінка, протекціонізм і побори в різних сферах державного управління, жертви злочину, самогубства та ін.

Будь-яка наука виконує чотири функції: 1) описову; 2) пояснювальну; 3) прогностичну; 4) регулятивну. Остання є не що інше, як напрацювання наукових основ попереджувальної діяльності суб’єктів профілактики. Реалізація таких функцій означає виконання завдань, поставлених перед наукою.