Кримінологія

Передмова

Злочинність як явище завжди цікавила не тільки фахівців різних напрямів, а й усіх людей. Людство живе у страху перед злочинністю стільки, скільки вона існує, постійно відбувається пошук методів і засобів боротьби з нею. Не можна сказати, що у різні часи вчені не приділяли достатньої уваги дослідженню злочинності. Роздуми про те, що це за феномен, хто такі злочинці, чому вони скоюють злочини, можна знайти в роботах багатьох науковців з давніх часів: філософів, істориків, правознавців, психологів, соціологів і психіатрів.

Поступово складалася картина злочинності. Її осмисленню допомагали і письменники, у творах яких були наявні тема злочинності та роздуми щодо причин цього явища, а також про осіб, які вчинили злочини. Незважаючи на те, що вчені, письменники, практики вважають злочинність злом, у художній літературі можна зустріти чимало “благородних” злочинців, які хоч і скоювали злочини, але автори їх виправдовували, співчуваючи їм. Крім того, і в літературі, і в житті трапляються випадки, коли злочин не тягне за собою відповідальності, оскільки вчинюється тими, хто перебуває при владі. Такі діяння осуджуються історією, але не завжди і, як правило, занадто пізно. Тому злочинність має не тільки загальнокримінальний, а й політичний відтінок, що також потрібно враховувати.

Для того щоб вести боротьбу зі злочинністю, необхідно її пізнати. З’явилися вчені, які вивчали цю проблему. Поступово сформувалася і наука, що отримала назву “кримінологія” і яка серед інших суспільних та юридичних наук є порівняно молодою. Її виникнення датується приблизно другою половиною XIX ст. Виникли конкретні школи (напря ми), які ставили завдання пізнання злочинності з певних методологічних позицій. Як завжди, захопленість, прихильність вчених до будь-якої ідеї накладає відбиток на осмислення кожної проблеми. Так трапилося і з осмисленням злочинності.

Аналіз розвитку кримінологічної науки дає змогу виокремити три основні теоретичні напрями: соціологічний, біокриміналістичний та змішаний (комплексний). Варто зазначити, що тривалий час деякі вчені розглядали злочинність як хворобу, а тому нею займалися психіатри. У недалекому минулому ці тенденції в науці характеризували як ненаукові. Нині ситуація змінюється, якщо і не кардинально, то хоча б у плані більш поважного ставлення вчених, які належать до різних шкіл, один до одного. Необхідно також утримуватися від навішування ярликів, враховуючи те, що всі теорії незалежно від того, поділяються вони нами чи ні, створювали вчені, які вивчали проблему на рівні науки того чи іншого періоду. Для науки критичне осмислення минулого необхідне, але саме осмислення, а не огульне заперечення.

Кримінологія у своєму розвитку пройшла непростий шлях. Особливо важким він був в Україні — від повного невизнання, відторгнення, оголошення неіснуючою наукою до визнання як теоретичної основи і для законотворчості, і для практики боротьби зі злочинністю. Лженаукою її називали передусім тому, що вона вивчала наявність у “найідеальнішому” суспільстві причин злочинності, що тривалий час кваліфікувалося як наклеп на соціалізм. Водночас давно відомо, що ні в природі, ні в суспільстві явищ без причин не буває. Справа в тому, що злочинність, її стан, форми і методи боротьби стали розмінною монетою для політиків та ідеологів, які намагалися довести переваги соціалізму, видаючи бажане за дійсне. Тим самим завдавалися непоправна шкода і теоретичному осмисленню проблем злочинності, практиці боротьби з нею, суспільству в цілому, при цьому й правоохоронні органи були науково роззброєні.

Разом з тим зупинити осмислення злочинності можна було лише штучно і на деякий час. Після погрому кримінології в кінці 20-х — на початку 30-х років у 60-ті роки виникла потреба у вивченні злочинності. Науковці (насамперед спеціалісти у галузі кримінального права) стали звертатися до проблеми причин злочинності у 50-х роках, а в 1963 р. був створений Всесоюзний інститут з вивчення причин і розробки заходів попередження злочинності (на сьогодні — Інститут проблем зміцнення законності та правопорядку Генеральної прокуратури Російської Федерації). Парадокс у тому, що офіційна ідеологія продовжувала стверджувати, що причин злочинності у нас немає і що вона лише пережиток минулого. Тому вченим, які обстоювали науковий підхід до злочинності, знадобилися титанічні зусилля, щоб у громадській свідомості утвердилось розуміння того, що злочинність має соціальний характер, свої як об’єктивні, так суб’єктивні причини, в тому числі в соціалістичному суспільстві, і що слід відмовитися від пошуків легких шляхів боротьби із цим злом.

Поступово істина прокладала собі дорогу. Збільшувалась і кількість людей, які займалися проблемою злочинності. Зміцнились зв’язки із закордонними кримінологами. В результаті можна констатувати, що вітчизняна кримінологія в 60—70-ті роки вступила у період зрілості.

На сьогодні, у зв’язку з економічною кризою, гострими соціальними та міжнаціональними конфліктами, політичною боротьбою за владу багато проблем злочинності загострилися і сприймаються по-іншому. Знову, як і раніше, необхідна сміливість учених, оскільки політики, як правило, ідеалізують власну політику, прагнучи не показувати, які лиха завдає і може завдати в майбутньому їх діяльність.

Кримінологія вельми практична наука. Вона дає розуміння і проблем злочинності в цілому, і того, як суспільству необхідно діяти в боротьбі з нею, якими засобами і методами користуватися з урахуванням стану злочинності, які заходи боротьби зі злочинністю є первинними, а які — вторинними; вказує на місце правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю, а також зазначає, що первинне у цій боротьбі — закон і покарання чи заходи економічного, соціального або виховного впливу.

У цьому аспекті хотілось би навести досить правильні та глибоко продумані, на наш погляд, слова одного з найяскравіших представників криміналістичної науки академіка В.Н. Кудрявцева: “Кримінологія вчить людей правильно “читати” кримінальну статистику, а прочитавши, робити практичні висновки: де застосувати заходи економічного характеру, де посилити виховну роботу, а де і стосовно яких видів злочинності активізувати правоохоронну систему та з більшою силою використовувати заходи кримінального покарання. Той, хто володіє хоча б азами кримінології, звик до того, що можна назвати кримінологічним мисленням, ніколи не буде бачити проблему злочинності у полегшеному вигляді, зрозуміє, що діяльність правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю — це багато, але далеко не все. Більше того, він зрозуміє, що найскладніші соціальні проблеми не можуть вирішуватися одразу і за допомогою окремих механізмів держави; що проблема боротьби зі злочинністю — це комплекс економічних, соціальних, політичних, виховних та правових заходів. Крім того, боротьба зі злочинністю це не одноразові компанії з ліквідації злочинності як такої в цілому або окремих її видів, не створення грандіозних “загальнодержавних” планів, не оголошення “війни” злочинності та проголошення гучних, але марних лозунгів, а кропітка, повсякденна робота всіх систем держави й суспільства. Очевидно, що в суспільстві, яке розривають у суперечності, зі зруйнованими економікою та моральними цінностями, боротьбою політичних антиподів, які не чують один одного, успіху у боротьбі зі злочинністю за допомогою заклинання та суворих законів не досягти. Історія давно підтвердила це, хоча її уроки засвоїли далеко не усі. Ось чому висновки кримінологів про злочин та його причину, які б вони не буле неприємні та незручні, для тверезих політиків — ефективна допомога в організації боротьби зі злочинністю, бо злочин — це явище, властиве будь-якій соціально-політичній системі. А правоохоронні органи кримінологія орієнтує на кращу організацію роботи, яка враховує стан, динаміку, структуру, характер злочинності, її територіальні відмінності, особливості видів злочинності та осіб, які скоїли злочин”.

З урахуванням зазначеного вище хотілось би підкреслити, що автори прагнули створити підручник, який не тільки змусив би шукати відповіді на питання в ньому, а й спонукав частіше використовувати спеціальну літературу. Поверховий (“школярський”) підхід до вивчення такої непростої науки, як кримінологія, — непродуктивний шлях.

Слід враховувати, що підручник писався у затяжний перехідний період, коли певним чином була дезорганізована робота державних і громадських структур, внаслідок чого в розділі про попередження злочинності подаються форми та методи попереджувальної роботи державних органів та суспільства, які ще збереглися та мають місце. Однак зміна соціальних відносин неминуче спочатку викликає параліч старої системи (або недостатню її ефективність), а далі — поступове зародження нових форм і методів профілактики злочинності в міру стабілізації суспільних відносин. Наразі це “зародження” залишається поки що на рівні побажань, а не реальності.