Проблеми теорії трудового права

2.2. Правосуб`єктність у трудових правовідносинах

Загальнотеоретичні підходи до поняття суб’єктів правовідносин позначені їх ототожнюванням із суб’єктами права, що властиво як ученим-фахівцям із теорії права, так і представникам окремих галузевих правових наук. Свого часу Л.Я.Гінцбург намагався довести, ідо поняття суб’єкта трудових правовідносин є вужчим від поняття суб’єкта трудового права. Проте до такого висновку автор прийшов, розглядаючи трудові правовідносини у вузькому їх значенні - як відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору. А у таких трудових правовідносинах їх суб’єкти не завжди збігаються з суб’єктами трудового права, яке, крім власне трудових регулює й інші суспільні відносини. Якщо брати до уваги концепцію у широкому розумінні трудових правовідносин як усіх суспільних відносин, урегульованих нормами трудового права, то є певний сенс у положенні, що суб’єкти трудових правовідносин суть ті ж самі суб’єкти трудового права. Тим більше якщо правовідносини вважати результатом правового регулювання або, ідучи за деякими вченими - “елементом права в широкому значенні слова” .

Однак перш ніж робити висновки, звернемося знову до теорії права. На думку авторів підручника “Загальна теорія держави і права” (за редакцією В.В.Коцейчикова), суб’єктами права є учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки. Отже, у правовідносинах є учасники, котрих і вважають суб’єктами права. Автори підручника “Теория права и государства” (за редакцією Г.ІГ.Манова) вважають, що у правових відносинах беруть участь люди та їх об’єднання: держава та її органи, підприємства, установи, громадські і релігійні організації. Але для того, щоб стати учасниками правовідносин, люди і організації повинні бути наділені певними властивостями, передбаченими законом. Сукупність цих властивостей утворює поняття суб’єкта права чи правосуб´єкності особи (організації). Отже, суб’єктами права є особи чи організації, за якими закон визнає особливу юридичну властивість (якість) правосуб’єктності, яка дає можливість брати участь у правовідносинах.

Зіставляючи наведені положення сучасної теорії права (перше - що “суб’єкти права - це учасники правових відносин” і друге, що “учасники правових відносин -це суб’єкти права”), ми натрапляємо не тільки на відоме вже ототожнювання цих ( двох понять, а й на явне порушення одного з основних правил теорії дефініцій - правила заборони хибного кола (не можна dfd визначати через dfn, яке в свою чергу було визначене через і це дає підставу вважати, що, напевно, не зовсім чітко вибрані критерії для визначення цих понять.

З’ясуємо деякі обставини, пов’язані з правосуб´єктністю суб’єктів права (учасників правовідносин). До речі, і тут у правничій науці немає єдиної думки, виявлені досить різні підходи щодо визначення та розуміння цього поняття. Одні автори виходять з того, що правосуб’єктність є “своєрідними правовідносинами” , інші вважають, що це особливе своєрідне явище, яке не може бути зведеним до правовідносин. Як зазначає Л.Я.Гінцбург, правосуб’єктність передує виникненню будь-яких прав і обов’язків та взаємозв’язків у правовідносинах. Тобто правосуб’єктність - умова можливості правовідносин.

Правосуб’єктність визначають як властивість суб’єкта мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки та реалізувати їх у своїх діях. На думку В.І.Гойман- Червонюка, вона складається з трьох компонентів: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. Автори підручника за редакцією В.В.Копейчикова визнають лише два перші компоненти правосуб’єктності, а щодо деліктоздатності, то вона, на їхню думку, може входити до складу правосуб’єктності лише у деяких випадках, проте не зазначають, у яких саме. За визначенням цивілістів деліктоздатнoсть як здатність нести цивільноправову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень є елементом цивільної дієздатності. Б.К.Бегічев, який значну частину своїх наукових досліджень присвятив саме проблемам трудової правосуб’єктності громадян, вважає, що правосуб’єктність містить у собі три компоненти: правоздатність, наявність конкретних прав і обов’язків на підставі дії закону та дієздатність. Більше того, він наголошує, що правосуб’ ектність у такому складі є не що інше, як правовий статус громадянина. Ще раніше від нього правосуб’єкть ектність „ правовим статусом ототожнював В.В.Пхаладзе. Як бачимо, для характеристики суб’єктів права використовують ще й таке поняття, як правовий статус.

Свого часу правовий статус розглядали як сукупність усіх прав та обов’язків, які належать чи мають належати суб’єкту. У сучасній юридичній літературі правовий статус визначають як визнану конституцією й законами сукупність вихідних і невід’ємних прав та обов’язків людини, а також повноважень державних органів і посадових осіб. Найважливіше те, що правовий статус у такому його значенні автори вводять до складу правосуб’єктності поряд з правоздатністю та дієздатністю. А патріарх радянського трудового права М.Г.Александров взагалі трактував правоздатність і правовий статус - як одне і те ж саме, з тією лише різницею, що перше є категорією цивільного права, а друге — державного.

Розглянемо цю проблему у дещо іншому ракурсі і спробуємо роз’єднати поняття правосуб’єктність та правовий статус.

А.І.Цепін, досліджуючи проблему правового статусу робітників і службовців, наголошував, що правовий статус як юридичну категорію застосовують до осіб в їхньому юридичному значенні, зокрема до громадян як суб’єктів права, тобто до ^ конкретних людей. Тому, аналізуючи ту чи іншу юридичну категорію, не варто щоразу розпочинати з самого початку з особи, з конкретної людини, бо вона (людина, особа. - П.П.) вже введена до сфери правового спілкування під найменуванням суб’єкта права і наділена правоздатністю, щоб набувати прав та обов’язків. І те, що певний суб’єкт права може й набуває такі права та обов’язки, і є правовим статусом громадянина, суб’єкта права. Отже, правовий статус не можна ототожнювати з правоздатністю, вона є не сумою прав і обов’язків, а лише здатністю їх мати, властивістю, якою наділяють суб’єкт права в юридичному спілкуванні. Позиція А.І.Цепіна заслуговує на увагу, вона може бути покладена в основу розмежування понять суб’єкти права і суб’єкти правовідносин та з’ясування проблеми правоздатності, правосуб’єктності та правового статусу. Автор чітко окреслює поняття суб’єкта права, який введений до сфери правового спілкування, оскільки має таку властивість, як правоздатність. З огляду на важливість цього питання дозволимо собі повторити, що правоздатність - це не сума прав і обов’язків, а лише здатність мати права і обов’язки. Саме так її визначено і в Цивільному кодексі (“здатність мати цивільні права і обов’язки”), а також у наукових дослідженях теорії права. Видається, що власне цивільно-правову юридичну концепцію визначення правоздатності помітили теоретики права і поклали в основу загального вчення про правосуб’єктність учасників правовідносин. Це видно і з характеристики тими ж теоретиками іншої властивості суб’єкта - дієздатності, зокрема, коли вони наголошують, що вона виникає “повною мірою з досягненням повноліття (18 років)”. Насправді ж таке твердження справедливе лише для цивільного права, але не для інших галузей. Про дієздатність мова піде згодом, а тепер повернемось до правоздатності.

Правоздатність виникає в особи з моменту народження. Це положення загальновідоме у правничій науці. Проте правоздатність як специфічна властивість особи, як явище, що не залежить від волі і свідомості цієї особи, це не якась біологічна субстанція, а соціально-правова, яка існує тому, що у суспільстві наявне право, завдяки дії якого особа і є правоздатною. Незалежно від того, хоче така особа чи ні, вона не може відмовитися від своєї правоздатності, добровільно її відчужити чи якимось іншим способом позбутися. Вона є правоздатною від народження, є суб’єктом права саме тому, що право як загальносоціальне явище існує незалежно від будь-яких зовнішніх чинників. За словами П.М.Рабіновича, право як загальносоціальне явище - це певні можливості суб’єктів суспільного життя, які об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб’єктів. Якщо ми визначаємо правоздатність лише як здатність мати права і обов’язки (а не як самі права і обов’язки), то з позицій об’єктивного (спеціально-соціального, юридичного) права вона повинна визнаватися однаковою і рівною не тільки за всіма громадянами, а й за всіма людьми, особливо якщо ми маємо на увазі юридичне право як продукт правової держави. Давно минули ті часи, коли правоздатність визнавали тільки за вільними громадянами і в ній відмовляли рабам, які, хоч і були людьми, але вважалися не суб’єктами, а лише об’єктами права.

Ще більш сміливо до визначення цивільної правоздатності підходить З.В.Ромовська. Вона розглядає її не як соціально-правове явище, а як природну здатність людини мати цивільні Іірава та обов’язки. Таку здатність особа має тому, що вона є людиною, а не тому, що держава наділила її такою здатністю. Держава просто визнає таку здатність за особою. У подальших міркуваннях З.В.Ромовської дивує, щоправда, прирівнювання правоздатності як здатності мати права з дієздатністю. Той факт, що неповнолітній і недієздатний не Можуть за законом скласти заповіт чи вступити до кооперативу , свідчить про обмеження не правоздатності, а дієздатності. Ні психічна хвороба, ні розумова неповноцінність не впливають на рівень правоздатності особи. Згідно з законом, це обмежує тільки її дієздатність.

Отже, попри деякі відмінності у підходах до визначення правоздатності, загальний висновок може бути тільки один: характеризуючи суб’єкти правовідносин, немає жодної потреби вдаватись до з’ясування їх правоздатності. Усі потенційні учасники можливих правовідносин уже є правоздатними, є суб’єктами права від народження.

Але чи достатньо цієї властивості, аби стати реальним учасником правовідносин? А це уже залежить від характеру правовідносин.

Щодо так званих абсолютних правовідносин, то тут, щоб стати їх учасником, достатньо правоздатності. Як відомо, в таких відносинах праву однієї сторони протиставлений обов’язок усіх інших (конкретно не визначених) сторін не перешкоджати її вільній реалізації свого права. Класичним прикладом цього є право власності. За нормальних умов взаємозв’язок учасників у таких правовідносинах практично непомітний. Це відносини, так би мовити, статичного характеру. їх учасникам не треба докладати зусиль (діяти), аби набувати своїх прав і обов’язків. А отже, у таких правовідносинах достатньо факту правоздатності, щоб бути їх учасником.

Зовсім інша ситуація у правовідносинах, які прийнято називати відносними. Всі їх учасники чітко визначені законом чи договором, і ніякі інші особи прав і обов’язків у них не мають. Для виникнення таких правовідносин потрібні якісь реальні дії їх учасників (укласти договір, вступити до навчального закладу, видати наказ тощо). А отже, учасники таких правовідносин мають обов’язково бути наділені ще й дієздатністю, тобто здатністю своїми діями набувати для себе відповідних прав та обов’язків.

Дієздатність на відміну від правоздатності не виникає з моменту народження людини, а отже, не є категорією права у його загально-соціальному аспекті. Вона зизначається у нормах спеціально-соціального або юридичного права. І якщо правоздатність є однаковою і рівною для всіх людей, то дієздатність залежить від галузевої приналежності правовідносин: у цивільно-правових відносинах вона настає з 18 років, у кримінальних - з 16, трудових - також з 18 років. А у деяких випадках законом може бути встановлено спеціальні правила настанні: дієздатності. Наприклад, здатність своїми діями набути повноважень судді Конституційного Суду можлива тільки по досягненні 40 років; отримувати пенсію за віком на загальних підставах чоловікам можна тільки після 60 років. Отже, чинником, який має істотне значення для того, щоб суб’єкт права міг стати учасником правовідносин, є дієздатність, а не правоздатність. Дієздатність - це така властивість суб’єкта права, яка встановлена в законодавстві і завдяки якій він здатний реалізовувати свої юридичні права й обов’язки, тобто бути учасником правовідносин.

Щоб завершити розгляд правосуб’єктності, яка, враховуючи викладене, фактично означає не що інше, як дієздатність, виникає потреба глибше осмислити поняття правового статусу. Його, як ми вже зазначали, вважають або складовим елементом правосуб’єктності, або, принаймні, окремою ознакою суб’єкта правовідносин.

Видається, що жодна з цих позицій не витримує критики. Якщо визначати правовий статус як систему (сукупність) суб’єктивних юридичних прав та юридичних обов’язків особи , то не уникнути висновку, що всі ці вихідні, невід’ємні права і обов’язки, повноваження державних органів та посадових осіб є не що інше, як об’єктивно існуючі правові норми, якими передбачені ці права та обов’язки, і які в сукупності становлять правовий статус. Отже, це явище об’єктивної дійсності, що аж ніяк не характеризує суб’єкта права як учасника правовідносин, а скоріше, є середовищем, у якому суб’єкти права набувають ознак і стають суб’єктами правовідносин. Правовий статус особи існує безвідносно до конкретної особи. Людина ще не народилася, а правовий статус громадянина об’єктивно вже існує, він закріплений у Законі про громадянство. З народженням особа вступає у правовідносини громадянства. Правовий статус примирної комісії визначено в законі, але як суб’єкта правовідносин її не існує аж поки не виникне потреба в її утворенні для вирішення трудового спору (конфлікту).

Отже, якщо звести все до спільного знаменника, скоротивши у визначенні правосуб’ектності такі величини, як правоздатність і правовий статус, то залишиться тільки дієздатність, яка, очевидно, й означатиме правосуб’єктність учасника правовідносин.