Проблеми теорії трудового права

1.6. Система трудового права

Звичайно, кожна галузь права, у тому числі і трудове право, є відносно самостійною сукупністю правових норм з відповідною єдністю внутрішньої структури. Тому передусім спробуємо з’ясувати деякі теоретичні підходи до поняття системи і структури права загалом.

Розрізняють поняття правова система і система права. Вони не тотожні. Правова система охоплює “власне право, юридичну практику і панівну правову ідеологію” . Її визначають як цілісний комплекс правових явищ, зумовлений об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлений і постійно відтворюваний людьми та їх організаціями (державою) і використовуваний ними для досягнення своїх цілей. Що ж до поняття системи права, то і воно неоднозначне, незважаючи на те, що охоплює тільки одну із складових попереднього явища, а саме - власне право.

Право характеризується своєю системністю, яка є неодмінною його властивістю. Систему права визначають через систему всіх чинних норм певної держави . За структурою систему права поділяють на галузі права, які своєю чергою - на окремі інститути, і, нарешті, остання ланка у цій структурі - це норма права.

Галузь права, як елемент системи права, є також системою правових норм, “які регулюють певну сферу суспільних відносин.” Кожна окрема група таких і правових норм, які регулюють специфічні однорідні відносини в структурі галузі, називається інститутом права .

Трудове право, як видно з викладеного, досить неоднорідне за своїм предметом. Крім трудових відносин, які становлять основу (ядро) його предмета, трудове право регулює також цілу низку суспільних відносин, що тісно пов’язані з трудовими. Якщо ж урахувати ще й те, що самі трудові відносини поділяють на декілька видів взаємопов’язаних між собою відносин (таких, що виникають з приводу робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни, охорони праці), то можна собі уявити усю складність та розгалуженість системи трудового права.

Традиційно прийнято виділяти у системі трудового права Загальну та Особливу частини. Прихильники такого поділу керуються тим, що норми, які визначають загальний напрям змісту відносин, які становлять предмет регулювання трудового права, утворюють Загальну частину. А ті норми, що встановлюють конкретне правило поведінки учасників цих відносин, формують Особливу частину трудового права Загальна частина охоплює норми, які містять найбільш принципові положення, характерні для всіх видів відносин галузі права. До них належать норми, які характеризують предмет і метод трудового права, принципи правового регулювання, форми участі трудових колективів в організації праці і управлінні виробництвом. Сюди ж відносять і корми, які встановлюють права і обов’язки суб’єктів трудового права.

Особлива частина трудового права об’єднує такі інститути, як трудовий договір, робочий час і час відпочинку, заробітна плата, охорона праці, дисципліна праці, матеріальна відповідальність, трудові спори тощо.

Не важко переконатись, з’ясувавши предмет і метод трудового права, а також загальнотеоретичні положення про систему права, що поділ трудового права на Загальну, і Особливу частини виглядає певною мірою штучним.

Наприклад, норми, які визначають метод трудового права, найбільше характерні для трудового договору і для дисциплінарної та матеріальної відповідальності, а проте вони утворюють інститути Особливої частини. Права і обов’язки суб’єктів трудового права можуть бути найрізноманітнішими і диференціюватися залежно від виду відносин. Права і обов’язки сторін колективного договору, приміром, визначаються нормами інституту “колективний договір”, а органів, які здійснюють нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, - нормами інституту з однойменною назвою.

Спробуємо також з’ясувати співвідношення між системою трудового права і системою трудового законодавства, оскільки, як видається, автори, котрі виступають за поділ системи трудового права на дві частини, ототожнюють систему права й систему законодавства. Якщо система галузі права зумовлюється об´єктивними умовами розвитку суспільних відносин, то система законодавства, яка виражає структуру зовнішніх форм виразу права (законів, постанов тощо), не 9 ´позбавлена впливу на її формування суб’єктивних чинників. Законодавець може виходити з необхідності прийняття нормативних актів, враховуючи конкретну обстановку, потреби вирішення термінових завдань та ін. Тому нормативні акти здебільшого комплексно вирішують питання, які стосуються різних правових інститутів, а іноді і галузей права. Наприклад, Закон України “Про підприємства в Україні” на перший погляд не належить до джерел трудового права. Однак він містить норми, які регламентують трудові і тісно пов’язані з ними відносини. Мається на увазі передусім стаття 15, яка дає визначення трудового колективу, або ж стаття 17, яка визначає поняття колективного договору і порядок його укладення.

Найбільш повного виразу система трудового законодавства набуває у кодифікованому акті, яким є Кодекс законів про працю України. Однак наявність V кодексі глави “Загальні положення” не можна трактувати як відповідну загальну частину трудового законодавства, а тим більше Загальну частину трудового права. Аналогія з кримінальним чи цивільним кодексами і відповідними галузями права тут недоречна.

Треба зазначити, що автори, які виділяють у системі трудового права Загальну і Особливу частини, роблять це без спеціальних пояснень і обґрунтувань, чому саме такий поділ вони вважають придатнішим для трудового права.1 Однак, як уже зазначалося, останнім часом з’явилися пропозиції виділити у системі трудового права три частини: загальні положення, індивідуальне трудове право,; колективне трудове право . Автори навчально-довідкового посібника в основу такого поділу поклали ідею І.Я.Кисельова, втілену в його підручнику при висвітленні сучасного зарубіжного трудового права. Вони вважають, що саме такий варіант системи трудового права відповідає реальному розвитку трудового права України. Однак, як видається, що саме “реальний розвиток” вітчизняного трудового права ще не дає підстав для подібних висновків.

На жаль, українське трудове право все ще залишається під впливом багатьох соціалістичних стереотипів, і виділяти у його системі індивідуальне трудове право та колективне трудове право, як це зроблено, наприклад, у Польщі, напевно, передчасно. Більше того І.Я.Кисельов, ідею якого запозичують одеські колеги, характеризуючи структуру сучасного трудового права на Заході, зазначає, що воно поділяється на вісім основних інститутів, які і становлять його систему, при тім він не виділяє ні загальної, ні особливої частин у цій системі і також не намагається ці правом Є.Б.Хохлов, досліджуючи систему сучасного російського трудового права, зазначає, що вона не збігається із структурою Кодексу законів про працю, і тому пропонує розподілити всі норми трудового права на вісім окремих блоків. Ці блоки, кожен з яких містить норми певного значення та відповідного напряму регулювання, і визначають систему трудового права.

Характеризуючи систему трудового права, потрібно найперше враховувати структуру суспільних відносин, які становлять предмет трудового права. Норми, що забезпечують регламентацію конкретних видів трудових і тісно пов’язаних з ними суспільних відносин, утворюють самостійні інститути трудового права, які у сукупності і формують систему галузі.

Такими інститутами є: трудовий договір, робочий час, час відпочинку, заробітна плата, трудова дисципліна, охорона праці, матеріальна відповідальність, трудові спори, колективно-договірне регулювання праці, підготовка та перекваліфікація кадрів, працевлаштування населення, нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю тощо.

Послідовність розташування інститутів трудового права на перший погляд є умовною, бо, наприклад, відносини працевлаштування у реальних умовах можуть передувати трудовим відносинам і виникати на стадії до укладення трудового договору, хоч переважно це відносини, покликані забезпечувати власне трудові відносини. Відтак місце інституту “Працевлаштування населення” в цілому - після інституту “Трудовий договір”. З огляду на те, що не може бути юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права1, послідовність розміщення інститутів у системі трудового права відповідно до структури суспільних відносин, що становлять предмет галузі, видається виправданою.

Усвідомлюємо, що пропонований варіант системи трудового права теж не ідеальний. Можна, приміром, інститут ‘Трудовий договір” поділити на три самостійних “підінститути” - прийом на роботу, переведення і припинення трудового договору. Або ж норми, які регламентують дисциплінарну і матеріальну відповідальність, згрупувати в окремий інститут “Трудова відповідальність” тощо.

Нарешті, остання, найнижча, а насправді головна ланка системи трудового права - правова норма. Цей елемент системи трудового права на відміну від правових інститутів менш досліджений у науці трудового права. Вважають, що норми права - це об’єкт дослідження загальної теорії права, а тому, напевне, дослідники галузевих наук не приділяють їм особливої уваги. Тимчасом навіть останні загальнотеоретичні підходи до визначення норми права орієнтуються, як нам здається, на якусь ідеальну (зразкову) норму, яка далеко не завжди вписується в рамки конкретних норм трудового, цивільного, конституційного чи інших галузей права. Взяти хоча б сучасне визначення норми права як “загальновизнаного правила поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер” . Відразу виникає запитання: а чому норма - це обов’язково правило поведінки? Якщо норма права існує задля регулювання суспільних відносин, то невже вони виражаються тільки через поведінку суб’єктів? Можна, звичайно, вважати, що утримання від певних дій (не вбивати, не красти) - це теж поведінка. Але як бути з такими правилами, які містять просто констатацію певного факту або визначення якогось поняття? Наприклад, у статті 12 КЗпП України визначанні сторони колективного договору, або ж подано перелік трудових прав працівників (ст, 2 КЗпП).

Інша недоречність цитованого визначення поняття норми права торкається тієї його частини, де стверджується, що це правило “формулюється державою”. Стосовно кримінального, фінансового чи іншого права - представника публічно- правової сім’ї - це зрозуміло. А як бути знову ж таки з трудовим правом, де чимало норм права формулюють безпосередньо учасники правовідносин па договірному рівні (колективний договір) чи встановлюють в інший спосіб - шляхом локальної нормотворчості? Можна, зрештою, і тут заперечити, зазначаючи, що такі локальні (не державні) норми права “санкціонує держава”. Та чи не забагато тоді таких заперечень у визначенні цього важливого поняття?

Ще одна загальнотеоретична концепція про норму права, яка добре вписується у форми ідеальної правової норми і водночас далека від ідеалу, коли мова заходить про конкретні галузеві норми права. Маємо на увазі положення про структуру правової норми. Тут, як відомо, виділяють три основні елементи правової норми: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Спроба відшукати всі три елементи у нормах трудового права майже у всіх випадках дає негативний результат. Зрештою, і самі теоретики права не заперечують факт існування правових норм, у яких можуть виявлятися лише окремі з трьох елементів. Зокрема, вважають, що більшості кримінальних відносин відповідає двочленна структура норми, а в конституційних нормах реально виявляють переважно лише один елемент правової норми .

Отже, якщо бувають норми права, структури яких не є ідеальними, то, мабуть, не варто так беззаперечно обстоювати ідею про відому тріаду. Іноді для цього навіть використовують такий логічний прийом, як співвідношення норми права і статті закону. У тому випадку, коли стаття закону не збігається з правовою нормою (здебільшого так воно і є), пропоновано логічним шляхом знайти відсутні у ній елементи правової норми серед інших статей цього або навіть іншого закону.

Добре, якщо в результаті відповідних маніпуляцій вдається таку норму скомбінувати. А як бути, якщо нормативний акт не містить статей, а правила викладені у ньому у формі пунктів. Наприклад, “Інструкція про порядок ведення трудових ^книжок на підприємствах, в установах і організаціях”. Та, зрештою, попри всі намагання, навряд чи вдасться знайти бажані три елементи норми права у статті 21 КЗпП, яка сформулювала визначення трудового договору, чи у статті 149 цього кодексу, в якій вказано порядок застосування дисциплінарного стягнення.

Якби ми не намагалися наблизити ті чи інші статті Кодексу законів про працю до ідеалу правової норми як правила поведінки, що складається з гіпотези, диспозиції і санкції, зробити це досить не просто, а то й зовсім неможливо. Специфіка суспільних відносин у кожному конкретному випадку визначає і особливості тих правил-норм, якими ці відносини можуть бути врегульовані. Такі норми не обов’язково мають бути “правилами фізичної поведінки”, вони можуть формулювати окремі дефініції, визначати завдання правового регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин, містити нормативні оголошення тощо. Тобто за кожною статтею, за кожним пунктом нормативного акту, які вміщують правила, так чи інакше спрямовані на забезпечення регулювання трудових відносин, ми повинні бачити норму трудового права — ту найнижчу ланку, яка формує його систему.

Найважливішою особливістю системи трудового права є наявність у складі багатьох інститутів значної кількості локальних норм, у тому числі і таких, які приймають на договірному рівні. Такі інститути, як колективний договір, робочий час, час відпочинку, оплата праці, трудова дисципліна, охорона праці більшою або меншою мірою складаються з локальних норм права. За своєю юридичною силою вони не поступаються нормам централізованого законодавства і лише за сферою дії поширюються на трудові відносини одного конкретного підприємства.

Від системи трудового права як галузі права слід відрізняти систему науки трудового права і систему курсу “Трудове право України” як навчальної дисципліни. Трудове право як самостійна галузь права - це предмет вивчення науки трудового права, і саме у складі цієї науки можна вже виділити Загальну і Особливу частини. Система наукових поглядів і знань про предмет трудового права, про його принципи, джерела, метод і систему створюють Загальну частину в системі науки трудового права. Предметом Особливої частини є вивчення окремих інститутів трудового права, шляхів подальшого вдосконалення правового регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин.

Наука трудового права вивчає також досвід правового забезпечення трудових відносин у зарубіжних країнах з метою запозичення найбільш прогресивних форм А регулювання праці для трудового права України, Цей розділ у системі науки трудового права іноді виділяють у так звану Спеціальну частину.

Система курсу (навчальної дисципліни) “Трудове право України” є сукупністю взаємопов’язаних між собою і послідовно розміщених розділів (тем), що зумовлено структурою науки трудового права, і служать для вивчення трудового права з метою підготовки юристів-правознавців.

Найяскравішим наочним виразником системи трудового права як навчальної дисципліни може бути навчальна програма курсу “Трудове право України”.