Проблеми теорії трудового права

1.4. Принципи трудового права

До питання про принципи права і, зокрема, принципи трудового права вчені-юристи звертались останнім часом доволі часто. Однак найбільше як об‘єкт вивчення їх чомусь приваблювали принципи власне трудового, а не інших галузей права. Проте всі ці дослідження так чи інакше зводились до з’ясування принципів соціалістичного трудового права і визначалися зазвичай з ідеологічних марксистських позицій. І ось нарешті у 1998 році вийшла друком фундаментальна праця А.М. Колодія , де автор досить ґрунтовно досліджує принципи права в умовах громадянського суспільства та правової держави. Тому загальнотеоретичні концептуальні підходи до визначення поняття та природи принципів права, як нам мається, не потребують додаткових з’ясувань, хоч окремі погляди автора щодо певних положень, ми вважаємо, не беззаперечні. Спробуємо з’ясувати деякі дискусійні, на нашу думку, питання цієї проблеми.

Як відомо, слово принцип (лат. Principium - основа, начало) за своїм семантичним значенням тотожний українським словам основа, засада. Тобто принципи права - це такі засади, вихідні положення, на яких ґрунтується право як система норм. Вони є основою права. До речі, аналогічний термін вживають у польській літературі з трудового права, тобто те, що ми позначаємо терміном принципи, у польській мові позначають словом засади (zasady prawa pracy).

Зазначимо, що не тільки в українській чи російській мовах застосовується у даному випадку латинський термін - принципи. В англомовному підручнику : трудового права Німеччини пертий розділ називається Basic principles of labour law (Labour law in Germany, Bonn, 1991, c.25.). О.В.Смірнов, який найбільш Грунтовно дослідив принципи радянського трудового права, з’ясовуючи смислову 1 значення терміна принцип, співвідносив його з, такими словами і виразами у російській мові, як основа, начало, основоположение, руководящая идея, основноe правило поведения.

У згадуваній праці А.М. Колодія “Принципи трудового права України категорія принцип пов’язується з такими категоріями, як закономірність та сутність, що є однопорядковими, а тому, на думку автора, повинні бути покладені основу визначення принципів права.

Звичайно, така досить широка палітра синонімів терміна принципи не в усіх випадках може бути використана для визначення поняття принципів права. Взяти хоча б запропонований О.В.Смірновим вираз основне правило поведінки.

Очевидно, що основне правило поведінки у юриспруденції мас своє чітко визначене значення. А тому ототожнювати принципи права з правовою нормою навряд чи логічно. Зрештою, так само і вирази ідея чи-керівна ідея мають своє власне, притаманне лише їм значення, яке, очевидно, не завжди відповідатиме значенню слова принцип у традиційному його розумінні. Більше того, якщо продовжувати і далі з’ясовувати семантичні ознаки термінології при визначенні поняття щодо принципів права, то може виявитися, що в кінцевому підсумку ми знову прийдемо до тих же самих принципів, і потім - по новому колу...

Аналізувати всі наявні у правничій літературі визначення принципів права, звичайно, немає потреби, тим більше, що це успішно зробив А.М. Колодій. Проте є моменти, які потребують, як ми вважаємо, уточнень, оскільки вони мають суттєве значення для вироблення концепції принципів права.

Найпоширенішим у юридичній літературі є висновок про те, що принципи права - це продукт людської діяльності, що їх джерелами е сфера ідеології і щоб одержати статус принципів права, певні керівні положення мають бути відображені у самому праві, у змісті норм права.

Принципи права не тільки ідеологічна, але й історична категорія, яка змінюється разом з реальною дійсністю, яку вона відображає. Не може бути вічних принципів права, - наголошує О.В.Смірнов, заперечуючи позицію виразників школи природного права. “Сутність радянського права як права соціалістичного типу розкривається передусім в його основних принципах”, - писав М.Г.Александров. Принципи права, на думку багатьох авторів, за своїм походженням і природою - категорія суб’єктивного порядку. Принципи права, як і саме право, є породженням суспільної свідомості, і що у цьому взаємозв’язку є первинним, а що вторинним - право чи його принципи, - це чергова, як на наш погляд, проблема.

Найпоширеніша позиція полягає в тому, що принципи права не можуть існувати поза правом, поза його системою, а тому вони є вторинними стосовно норм права. Принципами права вважаються тільки такі ідеї, основи, які закріпилися у правових нормах. Отже, спочатку право, а потім - його принципи. Як і норми права, принципи права мають регулятивний характер, вміщують певний наказ, припис, регулюють поведінку. Принципи не повинні вмішувати елементи, що не вміщують такого наказу, припису, не визначають поведінку, - пише В .I .Прокопенко.

Інша позиція менш підтримувана і, по суті, майже забута. Вона зводиться до того, що принципи права є первинною категорією відносно норм права і його системи. Вони не обов’язково потребують свого закріплення в правових нормах, а є найзагальнішим виразом основних, керівних засад, вихідних положень науки права в цілому чи окремої галузі або ж інституту.

Л.С.Явич зазначає, що принципи права не обов’язково можуть відображатись у правових нормах. Можливі випадки, коли їх фактична суть буває завуальованою і можна лише здогадуватись, що вони існують.

Такі досить різні підходи до поняття принципів соціалістичного права свідчать про неординарність цієї проблеми. Якщо ж урахувати, що у сучасний період ми поступово відходимо від позитивістських теорій, то можна припустити, що виникнуть й інші обставини, які треба враховувати при визначенні і характеристиці принципів права.

Отже, якщо, визначаючи принципи правової політики, відкинути різні ідеологічні нашарування, то на перше місце можна поставити, як справедливо зауважує А.М.Колодій, об’єктивну зумовленість існування принципів права. Отже, принципи - це такі правові явища, які безпосередньо пов’язують зміст права з його соціальними основами. Це такі засадничі основи права, які відповідають характеру суспільних відносин, економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються у суспільстві. Саме така залежність зумовлює характер правотворчості, зміст правових норм, способи й методи реалізації права. Звідси напрошується відповідь і на друге питання - про первинність права та його принципів. Не право (у його загальносоціальному значенні) визначає свої принципи, а навпаки, принципи права визначають сутність права, і, отже, вони є первинними стосовно юридичного права.

Загальносоціальне право і юридичне право можна розглядати сьогодні як ціле і його частину у нерозривному їх взаємозв’язку. Більше того, загальносоціальне право відносно юридичного права є первинним, воно виникає задовго до появи держави, продуктом якої є власне юридичне право. З цього приводу А.М.Колодій пише: “Загальносоціальне право - це право, яке формується усіма соціальними інститутами громадянського суспільства, стихійно виникає на засадах безпосередньої взаємодії суб’єктів і існує у вигляді найбільш зрозумілих принципів правового порядку регулювання суспільних відносин. Тобто це право, яке утворює саме суспільство безпосередньо. Воно обумовлене природною свідомістю людей, їх життєвими потребами. Так на певному історичному етапі виникли перші норми, які існували протягом довгого часу і постійно удосконалювалися і закріплювалися наступними поколіннями”. Додамо, що з виникненням держави виникає юридичне право у надрах уже існуючого загальносоціального права. На необхідності виведення принципів права з самої правової матерії, а не з ідеологічних категорій, наголошує Р.З. Лівшиць, Визнаючи у праві систему суспільного порядку, засіб суспільної злагоди, шлях і засіб попередження і вирішення суперечностей, слід відповідно конструювати і принципи права. Принципи права охоплюють усю правову матерію - і ідеї, і норми, і відносини - та надають їй логічності, послідовності, збалансованості. У принципах права ніби синтезується світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Принципи - це свого роду “сухий залишок” найбагатшої правової матерії, її суть, звільнена від конкретики. Принципи відіграють роль орієнтирів у формуванні права”. Очевидно, що юридичне право не може суттєво відступати від усталених і апробованих постулатів загальносоціального права. Зрештою, більшість з них держава закріплює і вони продовжують свою регулятивну функцію вже як юридичне право.

Водночас у державно організованому суспільстві існують норми загальносоціального права, які з різних причин не трансплантувались у норми юридичного права, тобто загальносоціальне право не зникає з появою держави і юридичного права. Норми загальносоціального права власне і є основою, керівними ідеями для юридичного права, тому можна вважати, що загальносоціальне право в основі якраз і є тими принципами, на яких базується юридичне право як система норм. Звідси випливає і регулятивна природа принципів права.

“Принципи загальносоціального права, - пише А.М.Колодій, - передаються юридичному праву, тому що законодавець не може не враховувати думки суспільства і тому, що ця думка акумулюється насамперед у цих принципах - особливо це стосується демократичного (громадянського) суспільства”.

З огляду на це важливо більш критично оцінювати радянський спосіб формулювання принципів права, за яким “в умовах ототожнювання права і закону загальні засади і сутність законодавства потрібно було виводити з самого законодавства, а не з абстрактної “вищої ідеї” .

З’ясувавши в такий спосіб фактичну природу принципів права, не можна обійти увагою ще одну деталь, яка, як нам здається, дасть змогу поставити крапку над “і” у дискусії про основні засади права. Йдеться про співвідношення понять. Йдется про співвідношеня принципи права і правові принципи.

Деякі вчені і раніше торкалися цієї проблеми й розглядали ці поняття не як однозначні. Так автори курсу “Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право”, вживаючи термін правові принципи, трактували його як вимоги, які пред’являються до системи права певного типу держави і формуються до виникнення системи права. Без їх формування було б неможливо створити нову систему права, що приводить до перетворення правових принципів у принципи права.

Отже, якщо візьмемо до уваги наведену конструкцію, то виявляється, що правові принципи - це якесь непостійне явище, придатне тільки для формування системи права, і після чого, очевидно, припиняє своє існування, перетворившись у “принципи права”. Проте такі підходи не прояснюють, наскільки кардинально змінюються внутрішній зміст і значення обох видів принципів. Якщо жодних змін (крім словесних перестановок) не відбувається, то названа трансформація є фікцією, звичайною грою слів. Інша річ, коли нові принципи права кардинально відрізняються за змістом від своїх попередників правових принципів, але тоді ставиться під сумнів факт перетворення одного явища в інше. Найімовірніше ця проблема у наведеному тут вигляді і справді є надуманою, хоч сама по собі ідея не позбавлена інтересу. Є ще одна позиція у науці, яку займають деякі вчені-правники і згідно з якою взагалі не існує суттєвої різниці у вживанні понять правовий принцип чи принцип права, оскільки обидва вони, на їх думку, тотожні . Характеризуючи принципи права, вони в одному і тому ж значенні вживають вирази правові принципи і принципи права.

Ми, однак, вважаємо, що вживання цих двох термінів як однозначних не може бути схваленим. Обидва вони з урахування висловлених вище зауважень мають право на існування, однак у різних за своїм змістом значеннях. Принципи права як категорія об’єктивної дійсності є тими засадами, на яких грунтується система права. Це вихідні положення, викликані об’єктивним станом розвитку суспільства, і вони відображають сутність суспільних відносин. Для існуючого у суспільстві юридичного права принципи - це апробовані і усталені норми загальносоціального права як надбання всього цивілізованого людства.

Принципи права як основа системи юридичного права, підґрунтя, на якому воно розвивається, не перетворюються на якісь інші правові субстанції, а існують реально і водночас з самою системою права.

Система чинного юридичного права повинна своїм змістовним нормативним наповненням чітко відповідати конкретним принципам права. Якщо через якісь об’єктивні обставини ті чи інші принципи права припиняють своє існування, то норми права, інститути або галузі, які на них спиралися, очевидно, втрачають свої регулятивні властивості. Так само, якщо певні правові акти розроблено і прийнято законодавцем без врахування вимог принципів права, то вони не забезпечуватимуть ефективного регулювання суспільних відносин і їх, зрештою, потрібно буде або скасувати, або вдосконалювати.

Принципи права як надбання всього історичного процесу розвитку людської цивілізації не можна змінювати, скасовувати чи, навпаки, створювати певним політичним силам чи і рунам, які визначають політику держави, зокрема і в сфері і правотворення. Їх можна лише пізнавати, вивчати з більшою чи меншою проникливістю в їхню сутність і додержуватись (або ігнорувати - собі ж на шкоду) також з більшим чи меншим хистом, а відтак і з більшим чи меншим успіхом. Відмінності можуть виявлятися не в природі принципів права (капіталістична, соціалістична чи ще якась), а, щонайбільше, - лише в різному акцентуванні того чи іншого з них, в їх аранжуванні у національних, територіальних, історичних та інших системах права.

На відміну від принципів права правові принципи відображені в нормативних актах у вигляді окремих загальних положень (норм-принципів)’, наприклад, “кожен хто працює, має право на відпочинок” (ст. 45 Конституції України), або ж у “прихованому” вигляді, коли їх зміст випливає з багатьох норм. Зокрема, “право на Належну Винагороду за працю”.

Отже, якщо принципи права є первинні відносно права юридичного і становлять його сутність і зміст, то правові принципи визначаються у самому юридичному праві, а тому є вторинними, похідними. Принципи права як об’єктивні засади самого права містяться у надрах загальносоціального права, незалежно від того, чи є юридичне право чи на певному історичному етапі його ще немає. Правові ж принципи можуть існувати тільки за наявності юридичного права. Більше того, сама наявність юридичного права ще не означає, що у ньому обов’язково мають бути визначені правові принципи. Вони за певних специфічних обставин можуть і не мати свого відображення - чи прямого, чи опосердкового - у правових нормах, що, однак, зовсім не слід розцінювати як недолік тієї чи іншої системи або галузі права. Головне, щоб ці системи чи галузі ґрунтувалися на належних принципах права, що і забезпечуватиме повноту правового регулювання.

Принципи права можна класифікувати за різними критеріями. В теорії права їх поділяють на загальні, міжгалузеві та галузеві. Ми ж зупинимось детальніше на останньому виді.

Встановлення та вивчення принципів трудового права має важливе як теоретичні, так і_практичне значення. Без урахування загальних засад, на яких формується українське трудове право, ми не зможемо ні належно його тлумачити, ні ефективно застосовувати його норми, що особливо важливо в умовах переходу до ринкових відносин. Виняткового значення усвідомлення справжньої ролі принципів трудового права набуває в процесі кодифікації трудового законодавства. Це саме той випадок, коли є можливість прийняти ефективний і стабільний закон.

Принципами трудового права як системи норм, що покликані забезпечувати трудові та тісно пов’язані з ними відносини, є такі засадничі ідеї (засади), які визначають сферу його дії, порядок встановлення прав та обов’язків суб’єктів, гарантії захисту їх прав та законних інтересів. Можна зазначити, що принципи трудового права - це своєрідна система координат, у рамках якої розвивається вся галузь і одночасно вектор, який визначає напрям цієї галузі.

Традиційно у науці радянського трудового права його принципи виводили із принципів соціалістичної суспільної організації праці і, звичайно, повністю збігалися з ними. Тобто принципи суспільної організації праці водночас визнавалися принципами трудового права. Вважалося, що більшість з них закріплювались у Конституції, а тому мали найвищу юридичну силу.

Зрозуміло, що такі підходи до визначення принципів трудового права не припускали жодних сумнівів в їх достовірності. Закріплювався, наприклад, в Конституції принцип суспільної організації праці - “від кожного - за здібностями, кожному - за працею”. Він і визнавався принципом трудового права. Або ж записаний у Конституції обов’язок радянських громадян працювати подавався і як принцип трудового права “всезагальність праці”.

Якщо ж уважно вдуматись у цю, здавалося б, незаперечну конструкцію, то відразу постає низка запитань. Коли йдеться про суспільну організацію праці, то очевидно, що ця організація мала б забезпечуватися не тільки правовими засобами і навіть не скільки ними, а потребувала б, напевно, і економічних, і фінансових, і управлінських заходів. Чому ж тоді принципи всієї організації праці є принципами тільки одного з чинників її забезпечення - права, і при тому лише однієї його галузі? А як бути з іншими сферами організації праці? Які у них принципи?

Інша проблема полягає у тому, що, коли всезагальність праці - це принцип трудового права, то чому його недотримання тягло за собою адміністративну чи кримінальну відповідальність за тунеядство? Логічно, що суспільна організація праці мала б забезпечуватися Не тільки трудовим правом, а всією системою можуть принципи одного суспільного явища бути водночас принципами ще й іншого самостійного явища - права? До речі, далеко не для всіх учених таке запитання є риторичним, багато дослідників принципів права, зокрема принципів окремих галузей права, не розрізняють їх і принципів тих відносин, які регулюються цим правом. Наприклад, принципи цивільного процесуального права ототожнюють з принципами правосуддя, принципи виправно-трудового права - з принципами діяльності виправно виховних установ. В.М.Семенов свого часу наголошував, що не можна принципи економіки, політики, моралі чи науки вважати принципами права , а проте, як бачимо, таке небажане ототожнювання досить поширене в правничій науці.

Ще однією з причин того, що при визначенні принципів права, в тому числі і трудового, допускали прорахунки, слід вважати надмірне захоплення багатьох дослідників ідеєю про необхідність юридичного закріплення визначених ними принципів у відповідних галузевих нормативних актах. Ця обставина, незважаючи на, здавалось би, непогані концептуальні підходи про об’єктивний характер принципів, про їх первинність стосовно юридичного права, про засади, на яких базується саме право з його нормами, в кінцевому підсумку вимагала, щоб принципи права були якщо не ´прямо, то хоча б завуальовано, але записані у правових нормах. А тому всі намагалися відшукати такі норми у правових джерелах і подати їх саме як принципи права окремої галузі, в тому числі і трудового. Ми не заперечуємо того, що у правових актах можуть бути закріплені певні принципові положення. Але чи можна вважати, що від цього вони стають принципами галузі права? Чи можна, наприклад, принципи виборчого права, які визначені в законі про вибори, вважати принципами конституційного права або принципи цивільного процесу - принципами цивільного процесуального права?

Загалом же сам по собі факт закріплення принципів права окремої галузі у її джерелах, певно, можна вважати ідеальним варіантом, зразком досконалості системи права. Як зазначає Б.Волженкін “однією з характерних особливостей КК РФ 1996 року є те, що у ньому вперше (підкреслено нами - П.П.) законодавчо сформульовані принципи кримінального права як вихідні положення, які пронизують усе кримінальне законодавство і згідно з якими повинна відбуватись практична діяльність застосування цього законодавства.”

Немає потреби з’ясовувати, чи насправді в сьогоднішньому російському кримінальному законодавстві все саме так, як пише Б.Волженкін, але якщо навіть це припустити і виходити з домінуючої концепції про обов’язковість закріплення принципів права у нормах законодавства, то тоді аж ніяк не уникнути сумніву щодо наявності будь-яких принципів кримінального права у російському законодавстві до кодифікації 1996 року.

Проте це не так. Принципи існували і раніше, хоч не були закріплені в Кримінальному кодексі. Інша річ, які з них і з якою послідовністю їх сповідували, враховуючи соціалістичний характер пануючого тоді кримінального права. Отже, ще раз наголошуємо на тому, що вимога про обов’язковість закріплення принципів права в правових актах є хибною. Принципи права як вихідні положення права є тим підгрунтям, на якому утворюються норми права, саме вони визначають, якими мають бути норми, щоб забезпечити належне регулювання суспільних відносин. Принципи права формують цілі правового регулювання, надають йому загального напряму, вказують основні тенденції регулювання тих чи інших суспільних відносин, і зовсім не обов’язково, щоб ці принципи були буквально виражені в нормах права.

Остання теза, яку треба з’ясувати, перш ніж охарактеризувати принципи трудового права, - це проблема співвідношення принципів права і методу правового регулювання.

Більшість дослідників принципів права звертали увагу на їх певну взаємну залежність від методу правового регулювання. С.С.Алексеев у своїх ранніх працях писав, що метод служить відправною точкою у дослідженні багатьох загальних проблем галузі права, в тому числі і властивих їй принципів. Згодом він ставив принципи права вже в один ряд з методом правового регулювання, характеризуючи особливий юридичний режим регулювання. Тепер принципи права і метод правового регулювання разом з двома іншими компонентами (особливими юридичними засобами та особливою галуззю законодавства) фактично на рівних утворюють, як він вважає, юридичну ознаку, за якою разом з предметом правового регулювання (матеріальною ознакою) відбувається розподіл системи права на окремі її галузі. Тобто принципи права і метод правового регулювання автор розглядає як однозначні, рівноцінні явища.

Б.В.Шейдлін, навпаки, вважав, що метод правового регулювання ґрунтується на принципах певної системи права . За такого підходу принципи стають визначальними для методу окремої галузі права. І в цьому є сенс - адже якщо принципи права є основою галузі права як системи норм, то цілком очевидно, що вони є і основою того методу, з допомогою якого відбувається регулювання суспільних відносин. Принципи права визначають специфіку методу, притаманного тій чи іншій галузі права.

З аналогічних позицій щодо співвідношення принципів права і методів правового регулювання виходить і А.М.Колодій. Розглядаючи принципи приватного і публічного права, він зауважує, що є певна подібність між тими методами, прийомами, типами, засобами правового регулювання, які використовують приватне і публічне право. Однак на відміну від методів принципи права це явища більш високого порядку абстрагування. Саме принципи завдяки їх особливому значенню перебувають біля джерел конструювання галузей права. Законодавець перш ніж впровадити той чи інший метод, прийом, тип, засіб, послідовність правового регулювання в галузь права, повинен визначитися і керуватися принципами права. Не дивно, що така взаємозалежність принципів права і методів правового регулювання позначається на визначенні та змісті як перших, так і других. Зокрема, таке широко відоме у правовій теорії явище, як диспозитивність в одному випадку трактують як один з принципів цивільного процесуального права, а в іншому - як один з методів цивільного процесуального права. Або ж інший, цитований вже нами приклад, коли С.С.Алекссєв одні і ті ж явища трактував і як методи, і як принципи трудового права.

Характерно, що така взаємозалежність випливає із самої сутності названих явищ. Адже якщо принципи права - це ті основи, засади, на яких ґрунтується право, то, власне, вони і визначають, як саме повинна бути сформована певна система норм, щоб забезпечити належне правове регулювання відповідного кола суспільних відносин. А метод у свою чергу вказує, як, у який спосіб ці відносини регулюються. Отже, хоч ці явища і подібні між собою, але вони не тотожні, бо одне з них - принципи - існує на стадії до права, до його виникнення, інше - метод - є результатом існування об’єктивного юридичного права.

Принципами трудового права, які визначають його сутність і закономірності розвитку, є:

- обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці;

- оптимальне поєднання централізованого і локального правового регулювання;

- соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці;

- забезпечення єдності та диференціації правового регулювання;

- визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове

становище працівників у трудових правовідносинах порівняно з умовами, встановленими в нормативно-правових актах.

Це основні засади трудового права. Припускаємо, що можна виділити й інші якісь закономірності, властиві цій галузі, однак, як видається, вони не будуть уже головними, а виступатимуть лите як принципи окремих інститутів трудового права. Наприклад, принцип договірного визначення трудової функції працівника можна розглядати як принцип тільки одного інституту - інституту трудового договору.

Нерідко у юридичні літературі можна натрапити на визнання принципом трудового права й такого принципу, як принцип безпеки праці1 або принцип охорони праці, згідно з яким усе трудове право пронизане ідеєю забезпечення охорони праці найманих працівників. Однак важливо пам’ятати, що охорона праці, створення безпечних і здорових умов для працівників у трудових відносинах є головним завданням і призначенням трудового права, а, як правильно зазначено у літературі, “не можна ототожнювати принципи права з його завданнями’ .

Треба мати на увазі й те, що трудовому праву властиві і деякі загальноправові принципи, зокрема ті, що визначають сферу приватно-правових відносин. До них можна віднести принцип пріоритетності норм міжнародного права щодо норм національного права, принцип забезпечення захисту законних інтересів учасників правовідносин та ін. Отже, тепер розглянемо, що являють собою принципи трудового права у своєму змістовому наповненні.

Принцип обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці є визначальним для всієї галузі права. Трудове право виникло саме як інструмент захисту інтересів найманої праці. Зароджуючись у надрах цивільного права, воно на ранніх етапах розвитку ринкових відносин забезпечувало юридичне оформлення купівля-продажу робочої сили як товару. Однак робоча сила - це товар особливого порядку, невід’ємний від особи його власника, тому й регламентація відносин, пов’язаних з наймом робочої сили, не вписувалась у сферу цивільно- правових угод. У результаті виникає трудовий договір як юридична форма використання найманої праці.

З усього розмаїття суспільно трудових відносин трудове право обирає тільки відносини, які становляться в результаті застосування найманої праці, тобто праці на когось, праці, що виникає на підставі укладення трудового договору в різних формах і видах.

Останніми десятиліттями під сферу трудового права і на Заході, і в Україні поступово починають підпадати відносини, які хоч і не є у чистому вигляді відносинами найму (державні службовці, працюючі акціонери, члени сім’ї фермерів та ін.), але в своїй основі є відносинами залежної праці і юридично оформляється укладенням трудового договору.

Треба також зазначити, що досліджуваний принцип трудового права послідовно не додержувався в соціалістичному трудовому праві за часів його існування. Відомо« що тоді вели дискусії про так звані широку і вузьку сфери дії трудового права. Як наслідок ми ще й досі не можемо позбутися старих підходів до розуміння і врахування принципів права при кодифікації трудового законодавства. Тому і тепер маємо доволі розпливчасту ст.З в КЗпІЇ, згідно з якою трудове право нібито регулює все, що тільки називається трудовими відносинами.

Пленум Верховного Суду України, враховуючи практику неналежного застосування норм трудового права до відносин, які перебувають поза сферою його дії, у 1998 році доповнив свою Постанову від 1992 року, вказавши, що чинне трудове законодавство не поширюється на випадки виключення з членів кооперативів або колективних сільськогосподарських підприємств, на звільнення їх із певних посад (роботи), переведення на іншу роботу. Але, як ми вже зазначали, Пленум не зміг остаточно визначитися з приводу неоднозначного тлумачення названої статті Кодексу законів про працю.

Оптимальне поєднання централізованого і локального правового регулювання - наступний з основних принципів трудового права. Він визначає порядок та умови встановлення прав і обов’язків суб’єкти трудових і пов’язаних з ними правовідносин. Його зміст зводиться до того, що основні гарантії захисту трудових прав учасників трудових правовідносин встановлюється законами і підзаконними актами, а решту правил регулювання праці сторони визначають за погодженням між собою або в порядку, визначеному централізованими нормами, самостійно. При цьому локальне правовстановлення не повинне виходити за межі і суперечити стандартам, які (межі і стандарти) встановлені для нього централізовано.

Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки спостерігається тенденція до розширення сфери локального регулювання, не варто думати, що з часом потреба у централізованому регулюванні праці цілком відпаде, тобто що цей принцип трудового права не є перспективним. Держава продовжуватиме виконувати свою функцію гаранта основних трудових прав громадян, тому відповідний мінімум таких гарантій визначатиметься як у Конституції, так і в Кодексі про працю та інших нормативних актах. Крім того, сфера локального регулювання — це, головно, власне трудові відносини: трудовий договір, робочий час, час відпочинку, трудова дисципліна тощо. Інші ж інститути трудового права - працевлаштування, нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, вирішення трудових спорів традиційно і справедливо вважаються ділянками централізованого правового забезпечення.

Отже, специфіка цього принципу полягає в тому, що повнота правового регулювання забезпечується завдяки оптимальному поєднанню як централізованого, так і локального правовстановлення.

Соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці як принцип трудового права виявляється в тому, що до сфери правового регулювання трудових відносин широко залучають недержавні структури (об’єднання роботодавців, об´єднання трудящих), які разом з органами виконавчої влади (або і без їхньої участі) на підставі укладення колективних договорів та угод, шляхом співробітництва, пошуку компромісів і прийняття узгоджених рішень встановлюють обов’язкові для учасників трудових правовідносин правила регулювання праці. Соціальне партнерство як явище і як принцип трудового права є новими для вітчизняної правової системи на відміну від правових систем у країнах з розвиненою ринковою економікою. Так звані білартизм (США, Канада) чи трипартизм (Франція, Німеччина) давно посіли належне місце у сфері колективно-договірного регулювання трудових відносин. Взаємно погоджуючи інтереси роботодавців та найманих працівників з питань оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці, соціального забезпечення та ін., соціальні - партнери домагаються зниження гостроти соціальних конфліктів, погодження інтересів власників і найманих працівників.

Досліджуваному принципу трудового права ще належить утвердитись у трудовому праві України, хоч перші кроки у цьому напрямі вже зроблено. Прийнято окремі нормативні акти, утворено Національну Раду соціального партнерства, укладаються Генеральні, галузеві та регіональні угоди, значно оновлено практику укладення колективних договорів.

В Україні соціальне партнерство здійснюється на національному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях. На перших трьох з них практикуються тристоронні відносини (між об’єднаннями роботодавців, об’єднаннями трудящих, органами виконавчої влади), а на виробничому рівні колективний договір укладається між роботодавцем і органом, який представляє найманих працівників.

Інститутами соціального партнерства с проведення його сторонами консультацій і переговорів, спрямованих на запобігання і розв’язання колективних трудових спорів, розгляд і вирішення претензій та розбіжностей, що можуть виникати між сторонами, взаємонадання необхідної інформації тощо.

Принцип єдності і диференціації правового регулювання трудових відносин - один з найстаріших принципів трудового права. Свого часу його обґрунтовував О.В.Смірнов´. Цей принцип, як видно з його назви, передбачає подвійну мету: встановлення єдиних, однакових умов праці для всіх найманих працівників і водночас диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних обставин.

Право, за виразом класиків марксизму-ленінізму, є застосування однакового масштабу до різних людей. І ця теза, незалежно від ставлення до її автора, і за сучасних умов не втратила своєї актуальності. Трудове право, встановлюючи у своїх нормах єдині для всіх працівників правила щодо прийому на роботу і звільнення з роботи, робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни і охорони праці, забезпечує всім громадянам справедливі і рівні можливості заробити собі на життя своєю працею.

Водночас право не може не враховувати об’єктивних обставин, зумовлених специфікою галузей виробництва, професійними, статевими, віковими^ особливостями працівників, місцезнаходженням підприємств тощо, які потребують особливого підходу до правового забезпечення умов праці. Всі ці обставини в кінцевому підсумку приводять до відступлення від єдиних правил, що регулюють застосування праці, і вимагають видання спеціальних норм, які пристосовують загальні правові приписи до специфічних умов праці.

У юридичній літературі з трудового права визначають три напрями диференціації, які залежать від: 1) характеру і особливостей виробництва (галузева, міжгалузева і локальна диференціація); 2) статевих, вікових та інших особливостей працівників (суб’єктна диференціація); 3) місця розташування підприємств, установ, організацій (територіальна диференціація).

Усі ці три чинники і визначають потребу у прийнятті спеціальних норм, які регламентують особливості трудових відносин державних службовців, суддів, прокурорських працівників, медичних працівників, працівників освіти, осіб, які не досягай повноліття, жінок, інвалідів, працівників, які поєднують працю з навчанням, та ін. Диференціація забезпечується як шляхом прийняття нормативних актів на рівні законів, підзаконних, у тому числі відомчих актів, так і локальною нормотворчістю. При цьому найбільш оптимальному поєднанню загального і особливого у забезпеченні єдності і диференціації правового регулювання з використанням локальних норм слугує розробка і прийняття примірних чи тилових нормативних актів як основи локальної нормотворчості.

І, на закінчення, ще один принцип трудового права - принцип визнання незаконними умов трудових договорів, які погіршують правове становище працівників у трудових правовідносинах порівняно із нормативно встановленими умовами. Він тісно пов’язаний з попередніми трьома принципами і полягає в тому, що ті норми - гарантії, державні стандарти в галузі регулювання трудових г. відносин, які визначені нарівні держави за жодних умов не повинні погіршуватись при встановленні умов праці на галузевому, регіональному і локальному рівнях. Поняття умови договорів треба розглядати у широкому його значенні. Це можуть бути як власне договори (колективний договір, угоди всіх рівнів чи трудовий договір), так і інші акти локальної нормотворчості, прийняті на виконання наданих повноважень компетентними органами, у тому числі і за погодженням з профспілковими комітетами.

Принципи трудового права - це ті засади, на яких грунтується вся галузь, і саме з цих засад повинен виходити законодавець, встановлюючи норми, спрямовані на регулювання трудових відносин, а принцип непогіршення умов торкається не законодавця у його традиційному значенні, а інших суб’єктів права - передусім роботодавців та працівників у разі прийняття ними загальнообов’язкових приписів щодо трудових відносин. Тому цей принцип трудового права може видатися таким, що має другорядне значення. Проте це зовсім не так. Він нібито цементує всю галузь, забезпечуючи правове регулювання трудових відносин.

За загальним правилом, роботодавці, укладаючи колективні договори чи приймаючи інші передбачені законом правила регулювання праці, мають право за рахунок власних коштів встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для своїх працівників.

Такими, коротко, є принципи трудового права, ті засади, на яких воно ґрунтується. Водночас трудове право з огляду на своє соціальне призначення визначило також чимало правових принципів, яких треба додержуватися, застосовуючи і реалізовуючи його приписи. Такими правовими принципами трудового права є: рівність трудових прав громадян України; свобода трудового договору, взаємне погодження зміни умов трудового договору; належної оплати праці та деякі інші.

Маючи похідний від права характер, правові принципи у поєднанні з принципами права забезпечують функціонування трудового права як самостійної галузі в системі права України.