В умовах реформування трудового законодавства України особливого значення набувають наукові дослідження загальнотеоретичних проблем правового регулювання суспільно-трудових відносин. їх важливість обумовлена передусім необхідністю глибокого та всебічного аналізу багатьох концептуальних засад теорії трудового права в умовах ринкових перетворень, що відбуваються в Україні, загостренням проблеми відповідності національного законодавства міжнародним стандартам, конвенціям і рекомендаціям Міжнародної організації праці, відсутністю ґрунтовних наукових досліджень теоретичного характеру в науці трудового права за останній період.

Перехід України до ринкової економіки зумовлює глибокі зміни у характері суспільно-трудових відносин, які щораз більше потребують адекватного правового регулювання. А проте чинне тепер трудове законодавство, яке в основі своїй представлене ще радянським Кодексом законів про працю (КЗпП), не завжди в змозі забезпечити належний рівень регулювання трудових відносин, що з кінцевому підсумку відбивається на рівні гарантій трудових прав працівників.

Орієнтоване на соціалістичну систему господарювання з її єдиною організаційно-правовою формою підприємництва законодавство України про працю все ще визначає одним із першочергових завдань - “поступове перетворення праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини” (ст.1 КЗпП), тоді як справжня мета трудового права, яка і характеризує сутність цієї галузі, полягає у забезпеченні відповідного рівня гарантій захисту трудових прав та інтересів працівників, які через об’єктивні обставини змушені продавати свою робочу силу.

Успадковане від колишнього соціалістичного права, яке ґрунтувалось на відомій нормативістській теорії, трудове право України, хоч і з великими зусиллями, але поступово набуває ознак, що з позицій сучасного розуміння права дають підставу розглядати його як загальносоціальне явище, а не лише як продукт держави. Передусім розширюється сфера договірного регулювання трудових відносин, намічаються тенденції відходу від надмірного централізованого правовстановлення, передбачено можливість укладення контрактів у трудових правовідносинах та багато інших принципово важливих чинників, які уселяють впевненість, що трудове право України невдовзі здобуде належний йому статус права соціального.

Та попри всі ті зміни, що відбуваються у трудовому праві, залишається ще чимало проблем, які потребують свого невідкладного вирішення. І чи не найбільше їх - у теорії трудового права, яка, власне, і покликана обґрунтувати основні концептуальні напрями реформування галузі права.

Важливо зазначити, що останніми роками українська наукова думка поповнилася досить цікавими публікаціями, у яких автори по-новому підходять де вирішення теоретичних питань регулювання трудових відносин´.

Поряд з цим остаточно ще не з’ясовано багато теоретичних питань, зокрема: сфера дії і предмет трудового права, його принципи та функції; немає єдиних підходів до визначення джерел трудового права, його системи; чітко не визначено місце цієї галузі в системі права України.

Особливий інтерес з огляду на ті зміни, які відбуваються у правовому регулюванні праці, викликає проблема трудових правовідносин. Адже саме правовідносини є результатом впровадження права у сферу суспільного життя, саме вони є тим своєрідним середовищем, де відбувається життя норм права.

Предмет трудового права, який охоплює цілий комплекс суспільних відносин, що потребують свого регулювання нормами цієї галузі, не чітко окреслений у самій своїй основі - мається на увазі власне трудові відносини. Двозначне формулювання ст.3 КЗпП України, яка спирається на хибне поняття про форми власності, що нібито впливають на характер трудових відносин, породила не менш хибну теорію про так звану широку сферу дії трудового права, яке регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми їх власності. Насправді ж, як свідчить практика, сфера дії трудового права не залежить від будь-яких форм власності підприємства. Чимало є підприємств однорідних форм власності, де водночас працюють особи, праця яких регулюється трудовим правом, і працівники, стосовно яких трудове законодавство не застосовується. І Пленум Верховного Суду України відзначив це у нещодавніх доповненнях до відомої Постанови № 9 від 6 листопада 1992 року “Про практику розгляду судами трудових спорів”.

З прийняттям Закону України “Про зайнятість населення” , на нашу думку, додаткового з’ясування потребують питання про місце у структурі предмета трудового права відносин працевлаштування. Якщо враховувати, що ці відносини входять до більш широких за своїм змістом відносин зайнятості, які, крім них, охоплюють ще й відносини соціального забезпечення безробітних та відносини управлінського характеру, то постає проблема дослідження юридичної природи сучасних відносин працевлаштування.

У контексті вирішення цієї проблеми не менш важливим є також питання проголошення на конституційному рівні права на працю. Складається враження, що ст.43 Конституції України має, скоріше, політичний, а не правовий підтекст. Як видається, навряд чи варто вдаватись до проголошення у Конституції права, яке держава не може забезпечити на відповідному рівні. Більше того, не свідчить про своєрідну недосконалість конституційного механізму проголошення прав, які з огляду на їхній характер не можуть бути проголошені взагалі. Зрештою й сама редакція ст.43 Конституції України викладена так, що про право на працю у його традиційному розумінні у ній фактично не йдеться . Росіяни щодо цього виявилися більш поміркованими. Відмовившись від проголошення права на працю вони у ст.37 Конституції РФ визнали свободу праці і зняли тим самим напругу, що особливо на перших порах переходу до ринкових відносин може виникати у сфері суспільної організації праці.

Актуальною на сьогодні в теорії трудового права залишається і проблема принципів трудового права. Якщо раніше їх виводили безпосередньо з Конституції (всезагальність праці) чи самого трудового законодавства (наприклад, принцип матеріальної зацікавленості), то на сучасному етапі подібні підходи до визначення принципів трудового права не можна вважати методологічно обґрунтованими.

Оскільки принципи права, в тому числі трудового, це ті засади, підвалини, на яких воно ґрунтується, то, отже, вони не можуть і не повинні обов’язково отримувати своє законодавче закріплення. Принципи трудового права мають об’єктивний характер і зумовлені насамперед соціальними чинниками, що мають за мету забезпечення ефективного правового регулювання трудових відносин і задоволення при цьому як інтересів суспільства в цілому, так і окремих суб’єктів таких відносин. Зрозуміло, що будь-яке реформування трудового права повинно неодмінно виходити з необхідності дотримання таких принципів, керівних ідей, аби досягти гармонійного поєднання інтересів усіх зацікавлених сторін.

Трудове право утвердилось на чільних позиціях у системі права України і у цьому неабияка заслуга провідних учених-трудовиків, які зробили вагомий внесок у теорію трудового права, обґрунтувавши самостійний характер його предмета, принципів, функцій та інших чинників, що визначають становище галузі права. Йдеться як про колишніх представників радянської науки трудового права B.С. Андрєєва, МХ.Александрова, О.В.Смірнова, О.СЛашкова, В.І.Нікітинського, C. О.Іванова, Р.З.Лівшиця, Ю.П.Орловського, так і українських науковців: М.Й.Бару, А.Т.Барабаша, РХКондратьєва, ЛІ.Лазор, А.Р.Мацюка, В.І.Прокопенка, ОХПроцевського, В.Г.Ротаня, З.К.Симорота та багатьох інших.

Сучасні досягнення теорії права, філософії, економічних наук не могли не позначитися і на характері наукових досліджень у сфері трудового права. Зокрема, про трудове право можна говорити як про систему норм, яка займає місце на стику приватного і публічного права. Такий своєрідний феномен цієї галузі зумовлений насамперед специфікою предмета трудового права. Трудові відносини, що становлять ядро предмета, характеризують норми трудового права як норми приватно-правового характеру, відносини, що тісно пов’язані з трудовими (працевлаштування, нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства) - регулюються нормами з яскраво вираженим публічним змістом.

Як відомо, радянські правова доктрина не дуже схвально ставилась до поділу системи права на публічне і приватне право, а тому визначення місця, наприклад, трудового права у системі соціалістичного права зводилось до його співвідношення з деякими суміжними галузями: цивільним, аграрним, адміністративним та ін. У такому варіанті самостійне місце трудового права серед інших галузей ніби нівелювалося. І на фоні таких галузей, як цивільне право, кримінальне чи адміністративне, трудовому праву відводилась фактично другорядна роль. Видається, що не можна систему права України будувати, віддаючи переваги одним галузям і применшуючи значення інших. Практика показує, що повнота правового регулювання суспільних відносин забезпечується завдяки гармонійному поєднанню норм усіх галузей права. Тому про трудове право можна говорити як про самостійну галузь, що має таке ж значення, як і всі інші галузі національного права.

Пропонована праця не претендує на вичерпне і всебічне висвітлення перелічених проблемних питань теорії трудового права. Автор далекий від думки, що його висновки і пропозиції будуть беззаперечно сприйняті і допоможуть вирішити більшість з наявних проблем правового регулювання трудових відносин на етапі переходу до ринкової економіки. Адже проблема — це всього лише складне теоретичне або практичне питання що потребує вирішення, а не фактичне його вирішення. Однак, хочеться сподіватись, що це дослідження привнесе у правничу науку деякі нові ідеї, нові підходи у вирішенні актуальних проблем теорії трудового права.

Якщо пропонована праця якоюсь мірою послужить поштовхом та стане своєрідним стимулом для проведення ґрунтовних наукових досліджень у сфері трудового права У країни, автор вважатиме своє завдання виконаним.