Державне право зарубіжних держав

11.4. Загальна характеристика судових систем деяких зарубіжних держав

Судова система Великої Британії. Як зазначає В. Шишкін, формування системи судів у Великій Британії відбувалося під впливом двох ознак - існуючої впродовж тривалого часу конституційної монархії з демократичними інститутами і певної автономії державних інститутів у частинах Сполученого Королівства.

За формальною ознакою державного верховенства коронованої особи здійснення правосуддя всіх рівнів у Великій Британії є її виключним правом. Проте, згідно зі звичаєм, який сформувався наприкінці XIV ст., монарх, хоч і міг бути присутнім разом зі своїми суддями на судовому засіданні, майже не міг ухвалювати рішення. Нині королівська прерогатива є традиційною формальністю. Хоч вищі суди Королівства називаються «судами королеви», а їхні судді - «суддями її Величності», насправді їх діяльність цілковито регламентується законодавством. Попри те, що кримінальне переслідування чиниться від імені королеви, воно може бути розпочато за позовом будь-якої приватної особи. Монарх не може втручатися у судовий розгляд цивільної справи.

Устрій держави відобразився й на устрої судової системи. Можна стверджувати, що за територіальним поділом у Великій Британії є три фактично самостійні судові системи - в Англії та Валії, в Шотландії й у Північній Ірландії, які ієрархічно майже не перетинаються. Способи класифікації судів, що послуговуються у своїй діяльності англійським законодавством, різні.

Видається, що систему англійських судів ліпше поділяти за традиційним ієрархічним рівнем на вищі та нижчі суди. Характерною ознакою вищих судів є те, що їх юрисдикція не обмежується ні важливістю предмета судової справи, ні географічно. Юрисдикція нижчих судів обмежується і географічно, і за ступенем важливості предмета конфлікту.

Головною ознакою вищого суду є те, що його повноваження не обмежені лише розглядом справ певного типу й не залежать від місцезнаходження. Статус вищого суду мають Верховний суд Сполученого Королівства (з 2005 р.), Верховний суд Англії і Валії (Апеляційний суд, Високий суд, Королівський суд), Суд з питань торгівлі, а також Апеляційний трибунал з питань трудових відносин.

Згідно з Актом про конституційну реформу 2005 р., судові повноваження Палати лордів та Судового комітету Таємної ради були передані Верховному суду, що має у своєму складі 12 суддів, котрі призначаються її Величністю. Суддя Верховного суду перебуває на посаді доти, доки поводиться добре, але може бути відкликаний за поданням обох палат парламенту. Верховний суд є вищим судом письмового провадження.

Необхідно зауважити, що Вищі суди Англії й Уельсу не є організаційним аналогом Верховного Суду України чи інших європейських та американських держав, радше це сукупність трьох самостійних (окремих) судових установ із притаманними їм судовими функціями. До них належать:

- Високий суд, який має три відділення: канцлерське, з сімейних справ і Королівську лаву з внутрішніми підрозділами;

- Королівський суд (або Суд корони);

- Апеляційний суд з відділеннями кримінальних та цивільних справ.

Ці суди є вищими, і хоч вони об´єднані загальною назвою «Вищі суди Англії та Уельсу», однак є не зовсім рівними за своїм становищем у судовій ієрархії. Правильно було б сказати, що Апеляційний суд є головним, бо до його відділень можуть бути апельовані рішення, ухвалені не тільки в нижчих, а й у двох зазначених вищих судах.

Рішення всіх вищих судів є обов’язковими для судів графств, магістратських судів та інших нижчих органів правосуддя.

Повноваження нижчих судів поширюються лише на окремі регіони й на ведення справ якогось певного виду. Найбільшу вагу серед них мають суди графств та магістратів, а також деякі спеціалізовані суди.

Слід зазначити, що в більшості англійських судів розгля-даються і цивільні, і кримінальні справи. Водночас законодавство Англії поділяється на цивільне і кримінальне.

Судова система Північної Ірландії зазвичай копіює англійську на рівні і вищих, і нижчих судів. У Шотландії судова система фактично є самостійною і не відображає англійську судову систему. Вищі суди організовані за галузевим принципом -

Сесійний суд з цивільних справ і Високий суд юстиціаріїв з кримінальних справ. До нижчих судів належать шерифські й окружні суди.

У стосунках громадянина з державою Велика Британія також з’явилася наднаціональна судова установа. На розгляд Європейського суду з прав людини, що знаходиться у Страсбурзі, можуть бути подані справи, пов’язані з порушенням у Великій Британії основних прав людини, перелічених в Європейській конвенції з прав людини.

Судова система США. Конституція США закріпила поділ влади на три гілки. Одна з них - судова влада, найвпливовішою частиною якої є Верховний суд Сполучених Штатів.

Конституція США 1787 р. стала не тільки законодавчою базою нової єдиної держави, а й зумовила виникнення проблем, насамперед у відносинах між центром - федерацією - й її суб’єктами, у питаннях забезпечення реалізації і застосування єдиних для всієї федерації законів. Потрібна була нова єдина судова система, яка б забезпечила виконання цих завдань. «Батьки-засновники» передбачали такий розвиток подій, тому в ст. III Конституції США зафіксовано не лише надання судової влади Верховному судові федерації, а й можливість створювати федеральні суди нижчого рівня: «Судова влада у Сполучених Штатах надається єдиному Верховному судові й тим нижчим судам, що їх час від часу може призначати і засновувати Конгрес».

Американські суди не становлять єдиної судової системи або державної структури. В. Шишкін наголошує, що правильно було б сказати про відсутність навіть терміна «американська судова система». Натомість є кілька різних, незалежних одна від одної систем. Нині у США є п’ятдесят різних судових систем. Окремі судові системи, але такі самі, як у штатах, функціонують у федеральному окрузі Колумбія та Співдружності Пуерто-Рико. Існують також суди територій: Вірджинських островів, Гуаму, Американського Самоа, Північних Маріанських островів. Сукупно американські суди обіймають величезну географічну площу - від штату Мен на північно- східному узбережжі країни до тихоокеанських островів і від Пуерто-Рико до Аляски.

Федеральна і штатні системи існують паралельно, не перетинаючись у сфері загальної юрисдикції. Судова установа федерації - Верховний суд США - є вищим лише у сфері конституційної юрисдикції і не може скасувати чи розглянути в апеляційному порядку рішення судових установ певного штату, якщо це не стосується питань конституційності.

Суди федеральної системи послуговуються кодифікованим законодавством, застосовуючи під час розгляду спорів їхньої компетенції нормативні акти федерації, а суди в штатах здебільшого послуговуються прецедентами, а за їх відсутності - законами штатів і федерації.

За формування федерального суддівського корпусу відповідальним є федеральний уряд (Президент і Сенат), а за формування корпусу суддів у штатах - населення штату й органи влади певного штату за різних умов допуску особи до крісла судді.

Конституція США, зафіксувавши принципи й основні напрями організації, діяльності та компетенції судової влади, надала можливість творчого підходу до утворення і реформування судової системи федерації залежно від потреб суспільства, не втручаючись у Конституцію - ту норму (ст. III), яка є конституційною основою судового устрою в державі.

Судову владу федеральних судів установлює другий розділ ст. III Конституції Сполучених Штатів, у якому зазначено, що юрисдикція цих судів поширюється на всі справи, які стосуються послів, інших повноважних представників і консулів; на всі справи адміралтейства й інші морські справи, у яких Сполучені Штати є стороною; на всі спори між двома чи більше штатами, між штатом і громадянами іншого штату, між громадянами різних штатів, між громадянами одного штату за позовами про землі, даровані різними штатами, а також між штатами чи їх громадянами та чужоземними державами, громадянами чи підданцями.

У 1789 р. Конгрес прийняв Закон про судову владу, заснувавши федеральну судову систему з певною кількістю судів у кожному штаті. Систему проміжних судів суто апеляційної юрисдикції Конгрес уперше започаткував 1891 р. Структура тогочасних судів звичайної юрисдикції, утворених за територіальною, а не за спеціалізованою ознакою, загалом збереглася й донині. Вона має три рівні: в основі - окружні суди; посередині - апеляційні суди; верхівка - Верховний суд.

За структурою федеральної судової влади Сполучені Штати й їхні території поділено на 94 судові округи. Штат не є одним таким округом. У найбільших за територією та населенням штатах є декілька округів, названих за їх географічним положенням (наприклад, Південний округ штату Нью-Йорк). Проте здебільшого судові округи не перетинають кордонів штатів.

У кожному окрузі є окружний Федеральний суд Сполучених Штатів. Ці 94 суди є основними судами федеральної судової системи загальної юрисдикції. У кожному з них працює що-найменше двоє суддів, у багатьох випадках - чотири-вісім, а в найбільш населених округах - понад два десятки (наприклад, Південний округ штату Нью-Йорк має 27 федеральних судів). Зважаючи на те, що кожний округ відповідає цілому штатові або більшій його частині, суд як зазвичай проводить засідання у декількох містах округу.

Федеральний устрій США є причиною не тільки історичних, а й функціональних особливостей федеральних і штатних судів. Юрисдикція у системі американського судочинства означає обсяг справ, що їх згідно з повноваженнями має розглядати відповідний для певної території суд. Федеральні суди мають юрисдикцію над справами, які стосуються федеральної Конституції та цивільних і кримінальних законів, схвалених Конгресом США, що мають назву статутів і поширюються на території всієї держави.

Федеральні окружні суди зазвичай діють як суди першої інстанції, переважно розглядають справи, що стосуються федеральних законів. У таких справах позивач посилається на Конституцію, акт Конгресу або угоду. Більшість позовів, що ґрунтується на Конституції, апелює до чотирнадцятої поправки щодо правильного ведення процесу та різних можливостей захисту. Такі позови, як правило, подаються проти державних службовців, установ штатів та офіційних осіб міст і округів. Позивачі прагнуть грошової компенсації або відповідної судової постанови.

Федеральні суди розглядають також справи стосовно до-говорів, послів, морського міністерства та питань юрисдикції у морських водах, спорів між двома штатами, а також справи, в яких однією зі сторін є Сполучені Штати Америки.

Окрім того, федеральні суди можуть розглядати справи, в яких позивач і відповідач живуть у різних штатах, а сума, що є предметом суперечки, перевищує 50 тис. доларів. Останнє називається «юрисдикцією відмінностей» - метод, згідно з яким справу розглядає «нейтральний» федеральний суд. Майже в усіх таких справах верховенство має закон штату, і федеральний окружний суд переважно застосовує закон того штату, де він засідає. Є тільки два винятки з правила, що регулює питання юрисдикції, пов’язані з різним громадянством сторін: федеральні суди не уповноважені розглядати справи щодо сімейних стосунків (розлучення, суперечки про батьківські права тощо) та померлих осіб.

Хоч в окружному суді може бути декілька суддів, під час розгляду кожної справи головує один суддя. У цивільних справах з питань грошових компенсацій Конституція на вимогу однієї зі сторін гарантує право на суд присяжних. Іноді за статутом таке право надається і в інших справах. Якщо сторони відмовилися від права на суд присяжних або таке право не надано Конституцією чи статутом, розгляд обставин і застосування закону покладається на суддю.

Основний захист особи та власності регулюється кримінальними законами штатів. Злочини федерального рівня, тобто ті, що визначено актом Конгресу, належать до сфери особливої уваги федерального уряду - торгівлі між штатами, національної безпеки, викрадення людей, шахрайства, зловживання поштою зі злочинною метою, пограбування банків, рекету та деяких злочинів, пов’язаних із наркотиками. Вони розглядаються лише окружним федеральним судом. Кримінальні обвинувачення, за винятком правопорушень, розглядає журі присяжних, якщо обвинувачений не відмовляється від цього права.

Конгрес заснував також тринадцять апеляційних федеральних округів як основу федеральної судової структури проміжного рівня. Кожна справа, яку вирішує апеляційний суд, може, своєю чергою, бути переглянута у Верховному суді. Справа, що належить до юрисдикції окружного суду, може пройти через три рівні федеральної судової системи: від окружного до апеляційного суду, а згодом - до Верховного суду США. З практичних міркувань для більшості федеральних справ апеляційні суди є також судами останньої інстанції.

Одинадцять федеральних апеляційних округів організовано за принципом поділу території США на регіони, вони мають номери; до кожного з них належить декілька штатів. Так, четвертий округ охоплює штати Мериленд, Вірджинія, Західна Вірджинія, Північна Кароліна та Південна Кароліна. У кожному окрузі є свій регіональний апеляційний суд Сполучених Штатів. Окрім цих округів, територія федерального столичного округу Колумбія (м. Вашингтон) є окремим дванадцятим апеляційним округом.

Кількість суддів у кожному з дванадцяти апеляційних судів коливається від шести в першому судовому окрузі до двадцяти восьми у дев’ятому; найчастіше їх буває десять - п’ятнадцять. Незалежно від загальної кількості суддів справи в апеляційних судах розглядаються засіданням у складі трьох суддів; ці трійки щомісяця змінюються. У разі виникнення суперечностей між рішеннями засідань з одного питання або з питань надзвичайної ваги, суд має повноваження заслухати справу за участю всіх суддів цього суду. Діяльність дванадцяти апеляційних судів, організованих за адміністративним принципом, полягає здебільшого в розгляді апеляцій із приводу рішень окружних судів відповідних судових округів. До юрисдикції цих судів віднесено апеляції на судові рішення федеральних окружних судів у цивільних і кримінальних справах, причому щодо кримінальних справ дозвільну апеляцію не передбачено. Виняток становлять лише певні цивільні справи, пов’язані з позовними претензіями до деяких федеральних агентств (якщо це не віднесено до спеціалізованих судів), апеляційно підсудних Апеляційному суду федерального округу США. Крім того, до їх компетенції віднесено скарги на рішення, що їх прийняли різні федеральні агентства, у тому числі й службовці адміністративних структур, які мають право на прийняття квазісудових рішень (їх ще називають адміністративними суддями). До таких федеральних агентств віднесено: міжштатні комерційні комісії, податкові суди, комісії з питань забезпечення й обміну, національну комісію з трудових питань, федеральну торгову комісію та деякі інші. До юрисдикції цих судів належить також розгляд апеляцій на розпорядження деяких федеральних адміністративних установ: Національного управління трудових відносин, Комітету з цінних паперів та бірж, Федерального комітету торгівлі та Комітету з торгівлі між штатами. Отже, апеляційні суди приймають рішення з тих самих цивільних і кримінальних справ, що й окружні суди, а також перевіряють діяльність адміністративних установ.

Єдиний федеральний апеляційний суд (тринадцятий), організований не за територіальним поділом, - Апеляційний суд Сполучених Штатів Федерального судового округу. Юрисдикцію цього суду частково окреслено змістом його справ. Він розглядає апеляції з усіх 94 окружних судів у справах, пов’язаних із патентним правом і деякими позовами проти федерального уряду.

Федеральний окружний апеляційний суд має виключну юрисдикцію у перегляді й вирішенні будь-якого заперечення чинності будь-якого закону чи припису або будь-якого його тлумачення, поданого згідно з цим пунктом, і в тлумаченні конституційних приписів і законів, якщо їх представлено у ви-значеному законом порядку і вони необхідні для винесення рішення. Висновок такого суду є остаточним, якщо його не пере-глянув Верховний суд після витребування справи.

Судова система Канади. Канада, як і США, є федеральною державою, в якій діє англосаксонська система права. Однак судова система Канади не є аналогом судової системи США. Судову систему цієї країни можна назвати провінційно-федеральною, в якій федеральні суди увінчують структуру судів у провінціях. Кожна провінція створює власні суди для здійснення правосуддя, інтерпретації та застосування федеральних і провінційних законів, але вони є складовими єдиної судової системи Канади, оскільки на рішення будь-якого суду можна подати скаргу до вищої установи, аж до найвищої апеляційної інстанції - Верховного суду. Основою канадського правосуддя є Конституційний акт від 1867 р. і Канадська Хартія прав і свобод 1982 р., яка стала основною частиною канадської Конституції.

Конституція Канади запроваджує федеральну систему управління. Повноваження видавати закони розподіляються між Парламентом Канади і законодавцями провінцій.

Провінції мають право приймати закони в межах своєї юрисдикції, що діють тільки на їхніх територіях. Федеральний уряд видає закони для всієї Канади в межах своїх повноважень. Кожен законодавчий орган є вищим у межах своєї юрисдикції й має певні права та свободи, закріплені в Канадській Хартії прав і свобод. У ст. 92 Конституції Канади зазначено, що провінції мають право видавати закони щодо громадянських прав і здійснення правосуддя. У ст. 91 надано федеральному урядові право вирішувати проблеми, що стосуються всієї Канади, такі, зокрема, як регулювання торгівлі та комерції, національна оборона, імміграція, кримінальне законодавство й інтелектуальна власність. Парламент має виняткове право засновувати національні суди такі, як Верховний суд, Федеральний суд та Податковий суд Канади.

Перший рівень судів у Канаді має загальну назву «провінційні суди», які можуть складатися з декількох ланок. Вони розглядають кримінальні й цивільні справи - це приблизно 95 відсотків усіх справ, що розглядаються судами. Ці суди мають галузеву спеціалізацію та за призначенням структуруються на дивізіони (підрозділи) кримінальних, сімейних, молодіжних, цивільних, дрібних майнових справ. Суд дрібних майнових справ - це не так окремий підрозділ, як спеціальна процедура розгляду майнових претензій, що стосуються невеликої суми грошей. Особливості цієї процедури полягають у швидкості, тобто у скороченому розгляді справ: тільки раз заслуховуються пояснення сторін (без участі адвокатів) та експертів, вивчаються документальні докази; рішення не підлягає оскарженню.

Система правосуддя Канади має нарівні з федеральними важливі унітарні характеристики. Як і належить за правилами федерального устрою, в кожній провінції є окрема ієрархія судів. Повноваження місцевої влади в питаннях відправлення правосуддя у провінції дає їй можливість надавати своїм судам юрисдикцію в усіх справах, незважаючи на те, який закон застосовується - федеральний, провінційний або конституційний.

На цьому рівні існують також муніципальні суди, що скла-даються з окремих посадових осіб муніципалітету, які розглядають справи щодо порушення правил дорожнього руху (аналогічно до нашої адміністративної відповідальності).

Судами другого рівня у канадських провінціях є вищі суди, які також залежно від провінційного законодавства мають автономні ланки - підрозділи судового розгляду справ у першій інстанції і підрозділи судової апеляції. Ці ланки можуть бути виокремленні в самостійні судові установи, як, наприклад, у провінції Квебек.

На рівні судового розгляду справ у першій інстанції заслуховуються більш серйозні цивільні (позов понад 30 тис. доларів, розірвання шлюбу) та кримінальні (тяжкі суспільно небезпечні злочини) справи. Такі суди у різних провінціях називаються по-різному: Вищий суд у провінції Квебек, Королівський суд у західних провінціях, Суд правосуддя у провінції Онтаріо. Їх діяльність визначається провінційним законодавством, тому конкретні деталі юрисдикції та порядку розгляду справ різняться.

Загальна юрисдикція провінційних судів виключає необхідність створення окремої системи федеральних судів для розгляду федеральних питань. Та й федеральному парламенту немає потреби спеціально надавати повноваження для розгляду федеральних питань провінційними судами. Навпаки, якщо федеральне право вимагає вирішення справи, але не передбачає, в якому саме суді, то ним має бути провінційний суд. Так, більшість спорів з банківських питань або питань комерційних зобов’язань, хоч і перебувають у компетенції федерального права, розглядаються провінційними судами, оскільки федеральні закони не передбачають порядок судового розгляду цих питань.

І все-таки федеральний парламент уповноважений визнати, який суд має вирішувати справи, що належать до його правничої юрисдикції. Цими судами можуть бути провінційні суди або органи адміністративної юстиції. Федеральна цивільна судова справа може бути врегульована провінційним судочинством у провінційному суді, хоч федеральний парламент може обумовити особливі процесуальні норми, яких слід дотримуватись.

Ці положення були реалізовані, зокрема, у Кримінальному кодексі Канади, Законі про розлучення та Законі про неповнолітніх правопорушників. Справи, які виникають у зв’язку з порушенням цих федеральних законів, розглядають провінційні суди згідно з конкретним визначенням юрисдикції щодо кожного з цих законів.

Вершиною судової системи кожної провінції є провінційний апеляційний суд або апеляційний підрозділ вищого суду. Зазвичай усі сторони мають право апеляції на рішення суду першої інстанції (крім суду дрібних справ).

Суд присяжних (журі) є найважливішою складовою канадської судової системи й за функціональним призначенням і процедурою судотворення майже не відрізняється від суду присяжних у США.

Суд присяжних функціонує і у кримінальному, і в цивільному процесі. Кримінальний кодекс регулює порядок формування лави присяжних, фіксує обов´язки і принципи, якими їм належить керуватися. Журі з кримінальних справ у першій інстанції складається з дванадцяти осіб (у провінції Альберта, як виняток, - із шести). Для оголошення вердикту, як правило, необхідна одностайність. Законодавство передбачає також розгляд деяких цивільних справ за участю суду присяжних. Журі з цивільних справ залежно від законодавства провінцій складається з п’яти-дванадцяти присяжних; рішення приймається більшістю голосів. У тривалих кримінальних процесах можуть брати участь додаткові присяжні (дублери), які постійно отримують інформацію про перебіг процесу, матеріали справи і протоколи свідчень, тому готові будь-коли час зайняти місце на лаві присяжних в основному складі.

Конституційні основи правосуддя Японії. Згідно з Конституцією Японії, всю судову владу передано Верховному суду й іншим судам загальної юрисдикції. Конституція надала судові повноваження вирішувати питання щодо конституційності будь-якого закону, наказу, постанови чи офіційного акта. Нині незалежності судової системи надається надзвичайно важливе значення. В Конституції чітко зазначено, що всі судді у своїй діяльності мають керуватися тільки конституційними положеннями та законами; вони можуть бути звільнені зі своєї посади лише в разі імпічменту або коли їх законно оголошено неспроможними виконувати свої обов’язки за станом здоров’я. Виконавчі органи не можуть застосовувати до суддів жодного дисциплінарного заходу; вони мають отримувати за свою роботу адекватну винагороду, яка не може бути зменшена протягом усього часу перебування на посаді.

Новий закон про організацію суду 1947 р. запровадив нову судову структуру.

Згідно з цим законом, є 5 видів судів: Верховний суд, вищі, сімейні, районні та прискорені суди. Суду присяжних у Японії немає. Ця інституція не отримала практичної підтримки після її введення 1923 р. - традиції Сходу виявилися сильнішими.

Верховний суд є найвищим судом Японії. Він складається з п’ятнадцяти суддів, включаючи голову суду.

Конституція Японії (ст. 81) визнала Верховний суд останньою інстанцією, якій надано повноваження остаточно визнавати відповідність Конституції законів та урядових актів.

Верховний суд має виключно апеляційну юрисдикцію, за винятком випадків, коли він розглядає справи стосовно імпічменту судді національної державної служби як суд першої й останньої інстанції й коли має повноваження ухвалити рішення щодо справи, що перебуває у нижчому суді і в якій ідеться про судовий наказ щодо недоторканності особи, оскільки він може видавати наказ про передачу справи до суду. Підстави для подання апеляцій до Верховного суду є обмеженими. В цивільних справах основною підставою для апеляції є конституційне питання або питання законодавства, яке підлягає вирішенню в нижчому суді. У кримінальних справах вона обмежена конституційним питанням або прецедентом у Верховному суді чи у вищих судах, хоч Верховний суд і може розглядати справи, які стосуються важливих юридичних питань. Однак у цивільних справах апеляція може подаватися з приводу рішення районного суду, коли на це погоджуються обидві сторони. У кримінальних же справах апеляція на рішення районного, сімейного чи прискореного суду, які оголосили закон чи указ неконституційним, може надсилатися безпосередньо до Верховного суду. Рішення Вищого суду як суду третьої інстанції стосовно цивільних справ зазвичай є остаточним, але якщо воно стосується конституційних питань, спеціальна апеляція може надсилатися до Верховного суду.

Верховний суд засідає трьома відділами, кожен з яких складається з п’яти суддів. Апеляційні процедури у Верховному суді починаються з подання повідомлення про апеляцію від сторони, незадоволеної рішенням Верховного суду. Верховний суд створено головно для прийняття рішень щодо законодавчих питань; як правило, він виносить рішення тільки після вивчення документів. Якщо апеляція не має підстав, суд може відхилити її без усного слухання. Проте якщо апеляція приймається, рішення виноситься тільки після усного слухання справи.

Кожна справа спершу надсилається до одного з трьох малих відділів, у яких кворум становлять троє суддів. Однак якщо виявиться, що справа стосується конституційного питання або треба змінити встановлені судові прецеденти, її мають передати до Великої лави. Кворум Великої лави - дев’ять суддів; оголосити закон чи наказ неконституційним можна лише переважною більшістю - вісьмома голосами.

Насамперед треба зауважити, що Верховний суд, як зазначено, має повноваження встановлювати правила та чинити суд. У процесі провадження адміністративних справ Верховний суд керується резолюцією Судової асамблеї, в яку входять усі судді. Для розгляду додаткових справ суд забезпечується допоміжними адміністративними органами, Генеральним секретаріатом Верховного суду.

Конституція надала судові повноваження, за якими він може визначати правила практики та процедур, вести справи щодо внутрішньої дисципліни судів і управління судовими справами. За цими повноваженнями Верховний суд може не тільки оприлюднювати правила ведення цивільних, кримінальних та інших процедур, а й здійснювати такі повноваження, як призначення суддів для особливих судів, призначення і звільнення офіційних осіб у суді (крім суддів).