Державне право зарубіжних держав

11.1. Судова влада як обов`язковий об`єкт конституційно-правового регулювання в сучасних зарубіжних державах

Історією людства доведено, що рівень демократії в суспільстві визначається місцем суду в системі органів державної влади та його роллю в захисті прав і свобод людини та громадянина.

У 1948 р. з’явився перший в історії міжнародно-правовий документ, який проголошував конституційно-правові за своїм характером принципи правосуддя. Йдеться про Загальну декларацію прав людини, статті якої закріплюють: рівність усіх перед законом і право на рівний захист законом (ст. 7); право на судовий захист (ст. 8); право на незалежний, безсторонній і гласний суд (ст. 10); презумпцію невинуватості та принцип, згідно з яким кримінальний закон не має зворотної сили (ст. 11). Розглядаючи роль суду в захисті прав і законних інтересів громадян, треба усвідомлювати, що світова спільнота визнає судовий захист найвищою формою гарантії прав людини. Це уявлення підтверджується не лише свідомістю громадян демократичного суспільства, а й конструкцією державного механізму, зокрема судової системи. Така конструкція належно зафіксована у конституційних актах і відповідних регулятивних законах. Обов’язковим елементом є те, що судове рішення розглядається як беззаперечне, оскільки вважається, що найвища оцінка права належить тільки одній із трьох гілок державної влади - судовій. Це є психологічною настановою суб’єкта правового демократичного суспільства, незалежно від того, на якому місці у суспільній ієрархії він перебуває.

Судові заклади - найпомітніша і, можливо, найважливіша частина правових систем демократичних країн. Суддя є втіленням необхідності дотримання законності та порядку. Він може діяти тільки в межах закону, встановленого законодавчою владою, яка, своєю чергою, повинна керуватися волею народу.

Такі міжнародні акти, як Основні принципи незалежності судочинства ООН, Конвенція з прав людини та Рекомендації Комітету міністрів для країн - членів Ради Європи стосовно незалежності, ефективності та ролі суддів, деталізують принципи, на яких має ґрунтуватися судова система. Зазначені у цих положеннях ознаки сильної юридичної системи можна згрупувати так:

1) судді повинні бути незалежними; це означає, що їхні рішення не підлягають жодному перегляду, крім спеціальних судових процедур, передбачених законом, а суддям гарантується перебування на посаді до досягнення певного віку або до закінчення встановленого строку перебування на посаді; оплата праці суддів має бути забезпечена законом;

2) судді повинні мати достатні повноваження для виконання своїх обов’язків здійснювати правосуддя і судочинство;

3) суддя повинен приймати рішення без будь-яких прямих або непрямих обмежень, невідповідного впливу, тиску, погроз чи втручань; судді не зобов’язані доповідати про обставини справ особам, яких не стосується судочинство;

4) судді повинні робити фактичні висновки з наявних доказів, дотримуватися процедури ведення засідання й заслуховування свідків, правильно застосовувати закон і ухвалювати остаточне рішення;

5) справу не можна відкликати від певного судді, не маючи на це достатніх підстав, таких, як хвороба або конфлікт інтересів;

6) розподіл справ між суддями не повинен відбуватися за бажанням осіб, які можуть бути заінтересовані у вирішенні справи;

7) критеріями призначення суддів мають бути висока кваліфікація, бездоганна репутація, відданість ідеалам правосуддя, а порядок добору суддів повинен бути чітко визначений;

8) повинен існувати справедливий порядок розгляду дисциплінарних справ щодо суддів;

9) влада мусить створювати відповідні умови для ефективної діяльності суддів, зокрема наймати потрібну кількість суддів і забезпечувати належну їх підготовку, надавати в їхнє розпорядження відповідний персонал та обладнання, а також дбати про те, щоб статус та платня суддів відповідали гідності їх професії і відповідальності.

Для з’ясування місця юстиції в механізмі влади сучасної держави важливою є теорія розподілу влади, її сучасне трактування та практика, які свідчать не просто про розподіл функцій між різними ланками державного апарату, а про необхідність існування трьох порівняно незалежних і самостійних сфер владарювання, в кожній з яких діють особливі органи.

Судова влада - обов’язковий об’єкт конституційного регулювання в сучасній державі. Чинні конституції зарубіжних країн висвітлюютьзазвичай чотири основні аспекти організацій і діяльності цієї влади:

1) її існування як частини триєдиної системи поділу влад;

2) організація судової системи;

3) статус суддів;

4) гарантії прав громадян у їх стосунках із юстицією (з лат. justitia - справедливість). Під цим терміном розуміють сукупність судів (а інколи їх діяльність).

Перша за часом Конституція США 1787 р. не розкрила поняття судової влади, залишила на розгляд конгресу проблеми організації федеральної судової системи, але вперше затвердила судову владу як конституційний інститут, закріпила принципи поділу влад та незалежність суддів, а пізніше в 5-тій та 6-тій поправках - положення про недоторканність особи в стосунках з юстицією та право громадянина на судовий захист його інтересів.

Французька Декларація прав людини і громадянина закріпила принцип захисту громадян від незаконного арешту й обвинувачення (ст. 7) і презумпцію невинуватості (ст. 9).

Конституція Бельгії 1831 р. також задекларувала низку демократичних принципів організації правосуддя, заборонивши, зокрема, створення надзвичайних судів. Особливу увагу ця конституція приділила принципам гласності правосуддя (ст. 96, 97) та незмінності суддів, які призначаються пожиттєво (ст. 100).

Конституції першої чверті ХХ ст. не внесли кардинально нових рис до регламентації організації та діяльності правосуддя. Це зробили конституції «другого покоління», які приймались в умовах, коли підводились політичні й соціальні підсумки Другої світової війни і світ вступав у нову стадію свого розвитку.

Безпосереднім вираженням цих процесів було розширення обсягів конституційного регулювання, що найбільш помітно в конституціях Італії, Іспанії та ФРН. Основний закон ФРН 1949 р. містить спеціальний (9-й) розділ, присвячений правосуддю.

У Конституції Іспанії поряд із традиційними принципами організації та діяльності (незалежність і незмінність суддів, єдність судової влади) йдеться про безоплатність правосуддя у випадках, встановлених законом та «у всіх випадках і для всіх, хто не має коштів» (ст. 119), про відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої внаслідок судової помилки (ст. 121) тощо. Ця Конституція, як і конституції Італії та Франції, суттєво демократизувала управління в галузі юстиції, заснувавши особливий, наділений відповідними функціями орган зі значним елементом самоврядування - Генеральну Раду судової влади (у Франції й Іспанії - Вища Рада магістратури).

У конституціях «другого покоління» відбилась тенденція до «полісистемності». Цим умовним терміном можна визначити появу поряд із загальною судовою системою низки паралельних спеціалізованих судових систем. Ця тенденція менш помітна в країнах загального права, але доволі відчутна в Західній Європі. Ст. 95 Основного закону ФРН стала підґрунтям для утворення поряд із загальною чотирьох спеціалізованих систем: адміністративної, фінансової, трудової та соціальної юстиції. До цього слід додати і систему конституційних судів (ст. 92-94 Основного закону).

Тенденція до полісистемності - одна з характерних особливостей організації правосуддя в сучасний період. Вона ви-являється не тільки у вигляді появи паралельних багатоінстанційних судових систем, але й у формі спеціалізованих судів у межах головної ординарної системи цивільного та кримінального правосуддя. Йдеться про сімейні суди, суди у справах неповнолітніх тощо. Ці суди, як і полісистемність загалом, гарантують більш точний аналіз конкретних справ в умовах правовідносин, що все ускладнюються в сучасному суспільстві, дають змогу залучити до більш активної участі в процесі різних спеціалістів, дають можливість застосовувати особливі процесуальні правила.

Зауважимо, що найпоширенішим визначенням судової влади є таке: це - самостійна державна влада, основним призначенням якої є вирішення конфлікту про права на підставі закону. Її ознаки:

1) судова влада здійснюється спеціально сформованими органами, які забезпечують цю діяльність;

2) вона здійснюється у встановлених законом формах: конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного судочинства;

3) їй притаманний особливий зміст - вирішення конфлікту про право.

В. Шаповал наголошує, що явище судової влади не варто ототожнювати з правосуддям. Воно є ширшим за змістом і більш загальним за природою. Поняття судової влади треба визначити у двох аспектах: по-перше, воно засвідчує наявність структури органів, котрі здійснюють цю владу; по-друге, відображає природу їх компетенцій і функцій. Порівняно з поняттям правосуддя це поняття є статистичним, тому що воно не пов’язане безпосередньо з діяльністю відповідних органів.

Під правосуддям Д. Притика розуміє специфічну діяльність установ судової влади у розв’язанні суспільних конфліктів, що мають юридичний зміст, на основі закону й інших джерел, які встановлені в державі. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що їх діяльність щодо застосування законів при розгляді конкретних справ (судочинство) відбувається у певних процесуальних формах, які визначені законом.

Правосуддя (за В. Шаповалом) - діяльність судів загальної юрисдикції щодо цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення, котра здійснюється в процесуальній формі в судових засіданнях. Сенс цієї діяльності полягає у встановленні фактичних обставин конкретної справи шляхом дослідження доказів і у застосуванні відповідного матеріального закону.

Склад судових органів

До складу судових установ можуть входити різні державні службовці: прокурори (при судах), судові слідчі, працівники канцелярії судів, секретарі судових засідань та ін. Судді, прокурори, судові слідчі у багатьох країнах узагальнено називаються магістратами, інші - це службовці судових установ.

До судів висуваються високі вимоги, що пов’язано з наданими їм повноваженнями. Суддя повинен відповідати професійним вимогам (вища юридична освіта і зазвичай стаж роботи на інших юридичних посадах), володіти високими моральними якостями, мати певний життєвий досвід (віковий ценз).

Суди формуються різними способами. У багатьох штатах США судді обираються громадянами. В більшості зарубіжних держав судді призначаються, але у вищих судах це відбувається за участю різних гілок влади. В США члени Верховного суду призначаються президентом за згодою сенату, в Японії - імператором за поданням кабінету міністрів (головний суддя) і кабінетом (інші судді). В Італії та Франції судді призначаються за конкурсом органами суддівського самоврядування - верховними радами магістратури. Судді призначаються або на певний строк, або пожиттєво, але фактично обіймають посаду до досягнення певного віку (у Великобританії вони зобов’язані піти у відставку після досягнення 72 років, в Японії - 65).

Слід наголосити, що конституції більшості зарубіжних держав суттєвої уваги спеціалізованим судовим системам, за виключенням конституційної, не приділяють. Крім того, в них немає й розгорнутої фіксації структури загальної судової системи. У Конституціях може взагалі не йтися про ієрархічну структуру судової системи. Найхарактерніший приклад - Конституція Франції, яка не містить навіть статей про вищі судові інстанції - касаційний суд і Державну раду (для системи адміністративної юстиції).

На відміну від французької (а також італійської), деякі інші конституції, хоч і не говорять про всю судову структуру, але приділяють увагу її вищій ланці. Так, наприклад, згідно зі ст. 123 Конституції Іспанії, «Верховний суд, юрисдикція якого поширюється на всю Іспанію, є вищою судовою інстанцією у всіх областях, за виключенням положень, що стосуються конституційних гарантій».

Ще більшу увагу вищій ланці судової системи приділяють конституції тих держав, де верховний суд має функції конституційного нагляду. В конституціях цієї групи переважно визначається порядок формування таких судів.

Нарешті, невелика група конституцій містить також вказівки і щодо інших ланок судової системи. Конституція Бельгії встановлює, наприклад, що в країні є три апеляційні суди. Ще детальніше розписана судова система в конституціях Ірландії та Португалії.

Загалом можна констатувати очевидний лаконізм конституцій щодо судових структур, які завжди є багатоланковою ієрархічною системою. Це головно пов´язано з тим, що судові структури доволі часто переформовуються, створюються нові та скасовуються старі судові інстанції, змінюються підсудність, судові округи тощо. Детальна конституційна регламентація судоустрою ускладнювала б такі реформи.