Державне право зарубіжних держав

8.3. Компетенція парламентів і загальна характеристика їх діяльності

Згідно з теорією поділу влад, парламенти визначаються як носії законодавчої влади. «Всі встановлені тут, - проголошує ст. 1 американської Конституції, - законодавчі повноваження належать Конгресу Сполучених Штатів». Ця ідея в тій чи іншій формі викладена в основних законах майже всіх розвинених країн.

Аналізуючи компетенцію зарубіжних парламентів, В. Шаповал зазначає, що вона певною мірою пов’язана з їх побудовою. Зокрема, бікамералізм представницьких органів зумовлює наявність повноважень у кожної з двох палат. Переважно нижні палати мають ширші й навіть домінуючі повноваження у сфері законотворчості. Верхні палати у розгляді бюджету й вирішенні інших питань фінансового характеру суттєво обмежені в правах або навіть позбавлені їх. За поодинокими винятками (Бельгія, Італія) верхні палати позбавлені можливості займатися питаннями парламентської відповідальності уряду.

Водночас є парламенти, де повноваження палат неоднакові. До них слід віднести представницькі органи Бельгії й Італії, а також Австралії та США. Так, обидві палати американського Конгресу мають у принципі однакові законодавчі повноваження, за винятком того, що біллі (законопроекти) з фінансових питань можуть бути внесені тільки в палату представників.

Узагальнюючи зміст конституційних положень і реальну парламентську практику, можна зазначити, що представницькі органи реалізують повноваження в питаннях контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Однак саме законодавчі повноваження вищих представницьких органів визначають їх головне призначення.

Повноваження парламенту (за А. Мішиним):

1) прийняття законів;

2) прийняття бюджету й інші фінансові повноваження;

3) контроль за діяльністю уряду - основні методи:

- постановка питання про довіру уряду - застосовується в парламентарних країнах, де уряд несе відповідальність перед парламентом за свою діяльність;

- резолюція осуду - на відміну від вотуму недовіри, вноситься не за ініціативою уряду, а за пропозицією палати.

Правові наслідки прийняття резолюції осуду ті ж самі, що й при винесенні вотуму недовіри. Цей вид парламентського контролю особливо детально регламентований у Франції. Ст. 49 Конституції 1958 р. проголошує: «Прем´єр-міністр після обговорення Радою Міністрів виносить на схвалення Національних зборів програму Уряду або його загальнополітичну декларацію, ставлячи питання про довіру».

Національні збори виражають недовіру урядові шляхом голосування резолюції осуду. Така резолюція повинна бути підписана не менше ніж однією десятою частиною членів Національних зборів. Голосування проводиться лише через 48 годин після її внесення. Підраховуються тільки голоси, подані за резолюцію осуду, котра може бути прийнята лише більшістю голосів членів, що складають Національні збори.

Якщо Національні збори приймуть резолюцію осуду або якщо вони не схвалять програму чи загальнополітичну декларацію уряду, прем´єр-міністр повинен вручити Президенту Республіки заяву про відставку уряду;

- інтерпеляція, тобто звернена до уряду вимога дати пояснення з приводу внутрішньої або зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання.

Інтерпеляція застосовується в парламентській практиці Іспанії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Японії. Характерно, що ні у Великобританії, ні в країнах, що сприйняли британську правову систему, інтерпеляції не застосовуються;

- питання усні та письмові. Ця форма слугує не так для контролю за урядом, як для його критики;

- діяльність слідчих комісій і комітетів.

Своєрідною формою здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду і керованої ним адміністрації є інститут омбудсманів, який уперше з’явився в Швеції на початку ХУІІІ ст;

4) судові повноваження парламентів (імпічмент);

5) зовнішньополітичні повноваження.

Науковець Р. Карр стверджував, що «легіслатура в демократичній політичній системі здійснює 4 функції», а саме:

- визначення або «ратифікування» політики;

- контроль за державною скарбницею;

- нагляд за адміністративним апаратом і процесом виконання законів;

- вплив на громадську думку.