Державне право зарубіжних держав

7.1. Поняття, принципи й особливості виборчого права у зарубіжних державах

Вибори - один із найдавніших традиційних інститутів конституційного права. Найперші вибори відбулися надзвичайно давно. Нам відомі з історії держави і права правила, що існували у стародавніх демократіях (Стародавній Рим, Греція), де участь вільних людей у голосуванні була обов’язковою і за це навіть платили. Стародавні республіки без виборів не могли існувати. Згодом цей інститут майже зник на сотні років, оскільки у світі запанував абсолютизм і потреби у виборах у державні органи не було. Відродилися вибори та виборче право, яке їх регулює, тільки в епоху буржуазних революцій. Свій подальший розвиток виборче право отримало в XIX ст. і сформувалося у вигляді сучасного інституту в XX ст.

Термін «виборче право» вживається в юридичній літературі у двох значеннях: як об´єктивне та суб´єктивне.

Об´єктивне виборче право - це система конституційно- правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з виборами органів держави і місцевого самоврядування. Це один з інститутів конституційного права, хоч і містить окремі норми інших галузей права - трудового, цивільного, адміністративного, кримінального. Такі норми можна назвати полівалентними, бо вони одночасно стосуються двох або більше галузей права.

Отже, об’єктивне право регулює виборчу систему в широкому сенсі, хоч і не в повному її обсязі. Зазвичай предметом виборчого права вважаються пов’язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо чи опосередковано беруть участь громадяни.

Виборчо-правовими бувають матеріальні та процесуальні норми (останні становлять більшість норм цієї групи).

Систему джерел виборчого права складають усі джерела конституційного права, в яких є виборчо-правові норми. Важливе місце тут належить спеціальним виборчим законам, які інколи мають форму кодексів (наприклад, у Франції).

Суб´єктивне виборче право - це гарантована громадянину державою можливість брати участь у виборах державних органів та органів місцевого самоврядування.

Це комплекс конкретних прав особи, до яких передусім на-лежить активне виборче право, або право голосу, яке інколи називають загальним виборчим правом. Право голосу використовується під час голосування на виборах до державних і самоврядних органів, на референдумах та публічних зборах.

Сюди належить і пасивне виборче право, або право обиратися (так правильніше говорити, ніж «право бути обраним») у виборні органи держави або самоврядування, яке включає право висувати свою кандидатуру або давати згоду на її висунення.

Як зазначалося, саме з наявністю в особи виборчого права пов’язують стан її громадянства. Однак у деяких країнах припускається можливість участі у голосуванні на місцевих і навіть загальних виборах іноземців. Так, згідно зі ст. 26 Конституції Австрії, виборче право на основі встановленої за між-державними угодами взаємності може бути надане особам, які не є громадянами цієї держави.

Принципи суб´єктивного виборчого права - це ті умови його визнання та реалізації, дотримання яких на виборах робить ці вибори дійсно народним волевиявленням. І навпаки, порушення цих принципів підриває легітимність виборів, а отже, й виборних органів влади та самоврядування. До принципів суб’єктивного виборчого права можна віднести:

- загальність;

- вільність виборів (визнається навіть за демократичного режиму не завжди);

- рівність;

- безпосередність (інколи поєднана з певною опосередкованістю);

- таємне голосування.

У ч. 1 ст. 38 Основного закону ФРН 1949 р. зазначено: «Де-путати бундестагу обираються загальними, прямими, вільними, рівними та таємними виборами». Згідно з ч. 1 ст. 68 Конституції Іспанії 1978 р., «Конгрес (нижня палата парламенту) складається з не менше 300 і не більше 400 депутатів, обраних загальним, вільним, рівним, прямим та таємним голосуванням на умовах, встановлених законом».

Принцип загальності виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнаються за всіма дорослими і психічно здоровими громадянами. Це, так би мовити, максимум можливого, який майже ніде не досягається.

Коло осіб, за якими конституція та виборчі закони визнають виборчі права, обмежується так званими цензами (кваліфікаціями), тобто спеціальними умовами. Водночас цензи не повинні встановлюватися виборчим законом, якщо вони не передбачені в конституції або якщо конституція не передбачила можливості встановлення їх законом.

Особа, за якою конституцією і / або законом визнано право голосу, називається виборцем. Сукупність виборців країни або територіальної одиниці називається їхнім виборчим корпусом (електоратом). Розрізняють:

- юридичний виборчий корпус - сукупність виборців, внесених у списки (зареєстрованих);

- фактичний виборчий корпус - сукупність виборців, що голосують;

- потенційний виборчий корпус - сукупність усіх виборців і зареєстрованих, і з певних причин не зареєстрованих.

Віковий ценз означає визнання за особою виборчих прав після досягнення певного віку. Є тенденція до зниження вікового цензу. З 1969 р. у Великобританії віковий ценз для активного виборчого права знизився до 18 років. Згодом такий ценз визначили ФРН, США, Франція, Італія, Швеція, Іспанія, Греція, Туреччина. Однак у Швейцарії й Японії ценз становить 20 років, на Кубі - 16.

Ценз осілості передбачає, що за особою визнаються виборчі права лише після того, як вона проживе у цій країні або місцевості певний час. Наприклад, у Франції для голосування на будь-яких виборах встановлений ценз осілості, що дорівнює 6 місяцям (його треба прожити в комуні - низовій територіальній одиниці); у Новій Зеландії треба прожити три місяці на території виборчого округу. Сенс цензу в тому, що виборець повинен хоча б мінімально бути знайомий із проблемами місцевості, де він голосуватиме.

Із цензом осілості не слід плутати ценз громадянства, відповідно до якого до виборів допускаються лише особи, що є громадянами певної держави не менше встановленого строку. Наприклад, згідно з Конституцією США 1787 р., обиратися членом палати представників може лише особа, яка перебуває в громадянстві США не менше 7 років, а сенатором - не менше 9 років. В Аргентині натуралізовані громадяни отримують право голосу через 3 роки після отримання громадянства, в Тунісі через п’ять років.

Майновий ценз був установлений на початку ери конституційного ладу. Він полягав у вимозі, щоб виборцю належало певне майно (не менше, ніж на встановлену суму) або щоб він сплачував певного розміру податки. Вважалося, що люди, які не мають достатнього майна, не можуть бути причетні до управління державою. З XX ст. вказаний ценз майже скрізь відмінений, і виборче право почало вважатися загальним.

Ліквідований був у більшості країн і статевий ценз (у Швейцарії - лише в 70-71 рр. ХХ ст.). Жінки, котрі становлять понад 50% електорату в Кувейті, одержали виборче право лише в 2005 р.; а до парламенту Кувейту вперше в історії цієї країни було обрано жінок лише 2009 р. Король Саудівської Аравії Абдулла 2011 р. надав жінкам виборче право. Хоча жителька Саудівської Аравії зможе піти на вибори тільки в супроводі чоловіка, батька чи брата, для королівства це прорив на шляху до тендерної рівності.

Із майновим цензом пов’язаний освітній ценз. Він передбачає допущення до виборів осіб, які мають встановлений обсяг загальноосвітніх знань. Згідно зі ст. 14 Конституції Федеративної Республіки Бразилії 1988 р., не можуть бути обрані неписьменні. Це логічно: адже участь у політичному житті потребує певного рівня розумового розвитку й освіти, без чого громадянин стає лише об’єктом політичних маніпуляцій.

Трапляються, хоч і доволі рідко, релігійні цензи. Так, щоб бути обраним у іранський парламент, необхідно сповідувати іслам.

Особливу групу утворюють так звані моральні цензи. В Ісландії від виборця вимагається, щоб він «вів порядний спосіб життя і мав добру вдачу». У Мексиці не голосують особи, які зловживають наркотиками, в Нідерландах - особи, позбавлені батьківських прав.

Отже, цензи - це певні вимоги, які висуваються до особи для того, щоб вона отримала виборче право.

Водночас слід зазначити, що майже всі види цензів для пасивного виборчого права є жорсткішими, ніж для активного. Для прикладу пропонуємо таблицю порівнянь вікового цензу в різних країнах.

Принцип вільних виборів означає, що виборець вирішує, брати йому участь у виборчому процесі чи ні. У ст. 5 іспанського органічного закону про загальний виборчий режим 1985 р. цей принцип сформульований так: «Ніхто... не може бути зобов’язаний здійснювати своє виборче право.».

Неучасть виборців у виборах називається абсентеїзмом. У низці країн передбачений обов’язковий вотум, тобто юридичний обов’язок виборців брати участь у голосуванні.

У Бельгії перший штраф за неявку на вибори становить 200 євро. Якщо на вибори без поважної причини не прийшов працівник органів місцевого самоврядування, то на шість років він позбавляється права підвищення по службі. У Греції та Туреччині таким особам загрожує навіть позбавлення волі.

У ст. 48 Конституції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов´язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосування так званих моральних санкцій: мер - голова представницького органу місцевого самоврядування - у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд.

Обов’язковий порядок голосування зумовлює штучне під-вищення активності виборців. Однак за своєю природою таке голосування суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах. А це волевиявлення становить сенс виборчого права як суб’єктивного права громадян.

Рівне виборче право. Цей принцип передбачає рівну для кожного виборця можливість впливати на результат виборів. Він є наслідком і одним із виявів конституційно гарантованої рівноправності громадян. Принцип рівності виборчого права можна звести до формули: «одна людина - один голос».

Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати й обиратися безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду. Цей принцип діє в абсолютній більшості випадків на виборах нижніх палат парламентів, іноді - верхніх палат (наприклад, в США, Італії), президентів (Мексика, Австрія), майже всюди - органів місцевого самоврядування.

Непряме (опосередковане, багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, які згодом вже обирають виборний орган. Двоступеневими виборами обирається, наприклад, Президент США, Рада штатів (верхня палата парламенту) Індії.

Принцип таємного голосування полягає у виключенні зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборця. Його сенс полягає в тому, щоб гарантувати повну свободу цього волевиявлення. Забезпечується таємниця голосування тим, що виборець заповнює виборчі бюлетені або маніпулює з машиною для голосування в закритій для сторонніх поглядів кабіні.

Тільки дотримання всіх указаних принципів дає змогу визнати вибори демократичними і такими, що визначають дійсне волевиявлення електорату.