Державне право зарубіжних держав

6.3. Громадяни зарубіжних держав як суб`єкти основних прав і свобод. Класифікації та гарантії прав і свобод у зарубіжних державах

Конституції й інші норми державного права зарубіжних держав проголошують права і свободи різного характеру та змісту, тому важливе значення має їх класифікація і систематизація. В зарубіжній науці немає єдиної класифікації прав і свобод. Наприклад, деякі американські автори пропонують поділ прав і свобод на суттєві та другорядні. До першої категорії належать: права на свободу, рівність, свободу пересування, свободу висловлення думок, свободу совісті, громадянство і право голосу, право на справедливе кримінальне правосуддя. Всі інші права і свободи, отже, належать до категорії «менш суттєвих».

Німецький учений Т. Маунц пропонує поділ прав і свобод на дві групи: основні права громадянина й основні права людини. Аргументуючи в своїй праці «Державне право Німеччини» поділ прав на державні та наддержавні, Т. Маунц зазначав: «...основні права не створюються державою, не потребують її визначення, не можуть бути обмежені або зовсім ліквідовані державою. Вони притаманні індивідууму як такому. Вони охороняють свободу не тільки від незаконного, але й від законного державного примусу».

У багатьох конституціях відмінність між правами людини і громадянина відображається у формулюваннях відповідних статей. Коли йдеться про права людини, зазвичай використовуються терміни «кожний», «ніхто», «усі» або «визнається право», «гарантується свобода» та подібні словосполучення абстрактного, безособового характеру. Що ж до прав громадянина, то вони зазвичай адресовані саме громадянам: «громадянин може» тощо. Іноді права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права осіб певної національної належності (Іспанія, ФРН).

Наступною спробою класифікації прав, свобод і обов´язків є їх поділ на індивідуальні та колективні. Безумовно, індивідуальне право часто може здійснюватися групою осіб, тоді як права колективні за своєю природою індивідуально реалізувати неможливо. Наприклад, право на страйк є колективним, тому що одноособовий страйк є неможливим і кваліфікується як прогул.

Зазвичай права і свободи людини та громадянина за своїм характером індивідуальні. Проте конституційні формули цю обставину відображають не завжди доволі чітко. Якщо, наприклад, у ст. 25 ч. 3 Конституції Республіки Болгарії 1991 р. за-значено «громадянин Республіки Болгарії не може бути вигнаний з її території або виданий іншій державі» індивідуальний характер є очевидним, то цього не можна сказати про норму ч. 2 тієї ж статті: «Особи болгарського походження набувають болгарського громадянства у спрощеному порядку». Як бачимо, суб´єкт права вказаний у множині, й тільки логічний аналіз зумовлює висновок про індивідуальний характер цього права. Ще складніше завдання для дослідника ставить друга поправка до Конституції США: «... право народу зберігати і носити зброю не повинно обмежуватись». Хоч суб´єктом права названо народ, очевидно, що належить воно індивідам.

Що ж стосується колективних прав, то, крім вказаного права на страйки, суб´єктами якого можуть бути тільки трудові колективи або профспілки, такими правами є права різних меншин. Наприклад, ст. 19 австрійського Основного закону проголошує: «Всі національні меншини рівноправні, і кожна з них має гарантоване право на збереження і підтримку своїх національних особливостей та мови».

Найвідомішою і найпопулярнішою є класифікація прав, свобод і обов’язків за сферою суспільних відносин і характером потреб людини:

- І група - громадянські (особисті) - право на життя, фізичну недоторканність;

- ІІ група - політичні (право на громадянство, на участь у державному управлінні суспільством);

- ІІІ група - соціально-економічні та культурні (право на освіту, право на власність, на працю).

Відповідно до Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., ідеалу людської особи, вільної від страху та нужди, можна досягти, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен зможе користуватися своїми економічними, соціальними та культурними правами - так званими правами «другого покоління». Вказані умови не можуть виникнути без певної діяльності такої держави, яку, розпочинаючи з першої половини ХХ ст., деякі науковці почали окреслювати поняттям «соціальна держава».

Соціальна держава - це держава, основним завданням якої є створення умов для реалізації і відповідальність за реалізацію прав людини «другого покоління». Як видається, це положення є центральним у сучасній концепції соціальної держави, адже держава, де реально не забезпечені вказані права й яка навіть не прагне до цього, однозначно не може вважатися соціальною.

Загальна декларація прав людини, ратифікована більшістю держав світу, проголошує, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності й вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (ст. 22). Положення цієї й інших статей (23-27) Декларації, присвячених правам «другого покоління», були розвинені й деталізовані в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії, конституціях багатьох країн. Означені права відрізняються від прав людини «першого покоління», тобто громадянських і політичних, принаймні у двох аспектах. По- перше, своїми змістовими характеристиками, по-друге - способами їхньої реалізації та захисту.

Якщо права громадянські (особисті) та політичні головно спрямовані на забезпечення свободи від протиправного втручання державної влади (негативні права), то для соціально- економічних прав характерною є наявність претензій на забезпечення і здійснення інтересів індивіда за допомогою державних дій (позитивні права).

Отже, якщо суть громадянських і політичних прав полягає в обмеженні ролі держави у духовному, соціально- економічному та політичному регулюванні, наданні більшої свободи вибору для особи, то соціально-економічні права розширюють сферу державного контролю, збільшують патронажну роль держави щодо суспільства.

Права «першого покоління» втілили й юридично закріпили цінності ліберального суспільства. Права «другого покоління» відображають цінності соціально орієнтованої держави. За умови збереження громадянських і політичних прав (насамперед права приватної власності) поява позитивних прав спричинила проблему пошуку балансу між гарантіями свободи особи, з одного боку, і правом держави перерозподіляти ті чи інші блага - з іншого. Ця проблема уявляється однією з найскладніших у процесі розбудови соціальної правової держави.

Безумовно, соціально-економічні права мають свою специфіку щодо способів їхньої реалізації та захисту, адже ступінь їх гарантованості з боку держави - на відміну від класичних прав «першого покоління» - дійсно перебуває у доволі жорсткій залежності від стану економіки відповідного суспільства, або, за виразом російської дослідниці І. Ледях, від «соціальної дієздатності держави».

Визначають три основні етапи конституційного розвитку прав і свобод людини.

1. Від найперших конституційних актів, коли в них були закріплені лише громадянські (недоторканність особи, житла) і політичні (виборче, свобода слова, друку) права.

2. З першої чверті ХХ ст. розпочинають декларувати права у сфері соціально-економічній (право на працю, соціальне забезпечення, освіту).

3. Після Другої світової війни закріплюють нові права, пов’язані з інформатизацією суспільства і його підвищеним інтересом до стану навколишнього середовища (право на інформацію, безпечне довкілля).

Необхідно згадати, що є два основних способи конституційного формулювання прав, свобод і обов´язків: позитивний і негативний. У першому випадку конституція встановлює, що суб’єкт має певне право. Зокрема, ст. 45 Конституції КНР проголошує, що громадяни КНР в старості чи внаслідок хвороби мають право на отримання від держави і суспільства матеріальної допомоги. В другому випадку конституція забороняє будь-якому суб’єкту порушувати чи обмежувати певне право чи свободу, наприклад, 5-та поправка до Конституції США декларує: «Ніхто не повинен примушувати свідчити проти самого себе в кримінальній справі».

Гарантії реалізації прав і свобод особи в державі не обмежуються лише їх закріпленням у конституції та в нормативних актах інших галузей права. Реальне забезпечення прав і свобод потребує багатьох передумов, які є поза межами права. Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні й юридичні гарантії прав і свобод людини.

Соціально-економічні гарантії передбачають створення та-кого соціального середовища і відповідної матеріальної бази, які забезпечують реальне користування правами і свободами. Це соціальна стабільність, розвинута економіка, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої інфраструктури - системи установ і організацій, що дають можливість обслуговувати всі види соціальних потреб суспільства.

Політичними гарантіями є відповідно зорієнтована полі-тика держави, її спрямованість на створення умов, які забезпечили б гідний рівень життя і вільний розвиток особистості, стабільність політичних структур, їх здатність забезпечити громадянську злагоду, належний рівень політичної культури громадян, виключити можливість дестабілізації у суспільстві.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують реалізацію й охорону прав і свобод людини та громадянина. До них належить, перш за все, конституційне закріплення прав і свобод та гарантії їх реалізації.

Гарантії прав і свобод можна поділити на дві категорії: внутрішньодержавні та міжнародно-правові. Перші, своєю чергою, поділяються на судові та позасудові.

Внутрішньодержавними гарантіями є передусім деякі конституційні права і матеріального, і насамперед процесуального характеру.

До них можна віднести право петицій, що включає право на скаргу; права, які реалізуються в судовому й адміністративному процесі, а також деякі загальні принципи. Наприклад, ст. 57 Конституції Болгарії в ч. 1 проголошує: «Основні права громадян не можуть бути відмінені».

Головною інституційною гарантією в демократичній державі є суд, незалежний від інших державних органів.

Згідно зі ст. 24 Конституції Італії, всі можуть звертатися до суду по захист своїх прав і законних інтересів. Право на захист на будь-якій стадії процесу є непорушним. Бідним відповідними установами забезпечується можливість подавати позови і захищатися в будь-якому суді.

До інститутів, що гарантують права і свободи, належить інститут парламентського уповноваженого з прав людини (омбудсман, комісар, посередник, народний захисник). Наприклад, риксдаг Швеції обирає чотирьох омбудсманів - власних представників щодо контролю за органами влади та управління у справах, пов’язаних із дотриманням останніми прав і свобод шведських громадян.

Суттєву гарантію прав і свобод надає можливість користуватися кваліфікованою юридичною допомогою, передусім допомогою професійного захисника (адвоката) в кримінальному й адміністративному процесі. Але це, зрозуміло, є частиною більш широкого права на захист. Гарантією прав і свобод є також відповідальність за їх порушення. Передусім ідеться про відповідальність посадових осіб. Згідно зі ст. 20 Конституції Хорватії, «той, хто порушить положення даної Конституції щодо основних прав і свобод, несе особисту відповідальність і не може виправдовуватись наказом згори». Для посттоталітарних країн ця норма є доволі актуальною.