Державне право зарубіжних держав

6.2. Поняття громадянства (підданства) в зарубіжних державах. Способи набуття і припинення громадянства

За А. Мішиним, найважливішою юридичною передумовою правового становища особи в суспільстві є стан громадянства, тобто політична приналежність індивіда до держави, яка обумовлює характер політико-правових відносин між особою й державою. Державне право пов´язує з громадянством низку важливих правових наслідків, головним з яких є те, що фізичні особи можуть бути суб´єктами державно-правових відносин, лише маючи правовий статус громадянина цієї країни.

У державному праві зарубіжних держав поряд із терміном «громадянство» вживається термін «підданство», який відображає особистий зв’язок людини з монархом («підданий його величності»).

У розвинутих країнах ця різниця насправді має лише словесний характер: основи правового статусу особи в монархічній Великобританії мало відрізняються від ситуації в республіканській Франції. Крім того, останнім часом в європейських монархіях, в Японії й деяких інших країнах обидва терміни вживаються як рівнозначні, а замість підданства дедалі частіше вживають термін «громадянство». У країнах, що розвиваються, в державах Арабського Сходу, в Африці зазначена відмінність має суттєве значення: підданий зобов’язаний бути особисто вірним монарху, населення виховується у відповідних традиціях.

Громадянство (підданство) є засобом інституціоналізації принципів відносин держави й особи. Стан громадянства створює взаємні права та обов’язки. Держава поширює свою владу на громадянина і на своїй території, і поза її межами, й може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист законних інтересів з боку державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється повнотою конституційних прав і свобод.

В. Шаповал пропонує визначати громадянство як особливий правовий зв’язок між особою і державою, що зумовлює для них взаємні права й обов’язки. Конституційна теорія розрізняє два аспекти громадянства - державно-правовий і міжнародно-правовий. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв’язок особливого характеру, але водночас особа може і не бути громадянином. Особа, пов’язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі й має право на міжнародно- правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов’язана гарантувати їй права та свободи у повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, є у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв’язок.

Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість відповідного правового зв’язку, що виникає між особою і державою. Така сталість є у просторі і в часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Водночас деякі зумовлені цим станом права й обов’язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються.

Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Останнє означає його наявність із моменту набуття і до моменту припинення. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв’язків, що виникають між державою й іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється під час аналізу відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

Головним і об’єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами: «права крові» і «права ґрунту». Однак у низці країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації безпосередньо не стосується моменту народження. Тут стан громадянства виникає з моменту повноліття і пов’язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа набуває лише державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Це був принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, спричинювало встановлення правового зв’язку підданства. Звідси і виник принцип «права ґрунту», що домінував у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значення після його закріплення у Французькому Цивільному кодексі 1804 р.

Сучасне законодавство про громадянство більшості країн встановлює змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права ґрунту». Так, за «правом ґрунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі.

«Право ґрунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). В таких випадках часто головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом ґрунту».

Наприклад, згідно з XIV поправкою до Конституції США, філіація відбувається за принципом «права ґрунту». Цей принцип не поширюється на дітей дипломатів, консулів. Однак при-пускається можливість набуття громадянства на основі «права крові»: американським громадянином є особа, яка народилася за кордоном у батьків, які є американськими громадянами. Характерно, що в такому разі філіація обмежена тільки одним поколінням народжених за кордоном. Отже, громадянин США, який набув цього стану за «правом крові», народившись на території іншої держави, де діє «право ґрунту», вважатиметься і громадянином цієї держави. З іншого боку, особа, яка народилася на території США у громадян іноземної держави, де домінує «право крові», також може стати біпатридом.

У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Для запобігання випадків біпатризму в розвинутих країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму часто використовується оптація, тобто вибір громадянства. Найчастіше оптація відбувається у зв’язку з територіальними змінами й укладанням міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству.

Ще одним способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація - це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.

Індивідуальна натуралізація пов’язана з певними умовами. Головною умовою натуралізації є так зване укорінення. Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п’ятирічний строк, хоча в деяких країнах він сягає десяти років (Австрія, Бельгія, Іспанія). У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. В латиноамериканських країнах цей строк становить два роки. Водночас у більшості країн припускається можливість зменшення періоду укорінення. Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п’яти років і навіть до двох років для осіб, які зробили «значні послуги» цій державі. У Франції п’ятирічний строк укорінення може бути зменшений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився у французькому вищому навчальному закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностями». В Норвегії припускається можливість зменшення строку укорінення для громадян інших Скандинавських держав й Фінляндії.

Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід зазначити наявність певного рівня матеріального добробуту, професійної підготовки, повагу до закону, знання державної мови.

З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН).

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме:

- вихід із громадянства;

- власне втрата громадянства;

- позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. В США, Великобританії визнано принцип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних службовців.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства - денатуралізацією. В деяких країнах дозволяється позбавляти громадянства тільки натуралізованих громадян за злочини, вказані в законі, але лише протягом певного строку після натуралізації (наприклад, шести років в Австрії).

Згідно зі ст. 89 Кодексу законів про громадянство Франції, особа може бути позбавлена французького громадянства у разі засудження її за злочини проти безпеки держави, за дії на користь іншої держави, що завдають шкоди інтересам Франції, та в деяких інших випадках. Так відбувається поєднання кримінально-правової та конституційно-правової відповідальності. Проте законодавство більшості країн не припускає денаціоналізацію, пов’язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним із невідчужуваних, природних прав людини.

Відмінність у регламентації питань громадянства в різних країнах іноді призводить до виникнення такого явища, як від-сутність громадянства (апатризм). Як і подвійне громадянство, апатризм з позиції національного і міжнародного права сприймається негативно.