Державне право зарубіжних держав

6.1. Поняття й принципи конституційного статусу особи

Одним із центральних інститутів конституційного права кожної сучасної демократичної, цивілізованої країни є інститут конституційно-правового статусу особи.

У конституційному праві зарубіжних держав сформовано чотири різні підходи до проблеми правового статусу людини та громадянина. Перша модель - ліберальна (у своїй основі західна) - акцентує у конституційному законодавстві на тій групі прав, які насамперед стосуються автономії особи (людини). У цій моделі точно зафіксовані в законодавстві обмеження людини (громадянина) при здійсненні нею своїх прав, що пов’язані головно з питаннями забезпечення суспільної моралі, публічного порядку, запобігання насильства, припинення зловживання правами. Інколи в літературі її характеризують як індивідуалістичну модель правового статусу людини. Вона запроваджена в розвинутих державах, в обмеженому вигляді у багатьох країнах, що розвиваються, запроваджується з деякими особливостями в постсоціалістичних державах.

Другий підхід до проблеми правового статусу людини і громадянина пов’язаний із марксистсько-ленінською концепцією й нині характерний для конституційного права В’єтнаму, Китаю, КНДР, Куби. В своїй основі - це колективістський підхід, що ґрунтується на пріоритеті колективу (суспільства, класу, об’єднання) стосовно особи, обмеженні прав людини «в інтересах суспільства». У конституціях соціалістичних держав головними вважаються соціально-економічні права (на працю, освіту, охорону здоров’я тощо). В Основному законі КНР, наприклад, політичні права у найбільш повному обсязі (насамперед виборчі) надаються тільки трудящим громадянам.

За такого підходу в конституціях переважно закріплюється чималий перелік обов’язків громадян перед суспільством; деякі з них мають моральний характер (наприклад, обов’язок дотриматися правил соціалістичного співжиття).

Третій підхід до правового статусу людини та громадянина характерний для мусульманських країн, хоча в сучасних конституціях він отримав не дуже помітне словесне, але принципове за своєю сутністю вираження. Зокрема, коли йдеться про здійснення принципу рівності, в конституціях робиться відповідне застереження щодо рівності за шаріатом. Це звичайно тягне за собою позбавлення жінок низки політичних і цивільних прав. Акцент у правовому регулюванні переноситься не на права, а на обов’язки перед Аллахом, перед громадою правомірних мусульман.

Свій підхід до правового статусу людини та громадянина сформувався в деяких країнах Тропічної Африки, Океанії, частково в окремих державах Азії й Латинської Америки. Сутність його полягає в тому, що людина розглядається як невід’ємна «клітина» племені, її права реалізуються колективно і в колективі. Навіть особисті питання (наприклад, питання шлюбу) вирішуються за участю вождів племені. І хоча у конституціях містяться ті ж переліки прав і свобод, які традиційні для світової спільноти, проте відгомони звичаєвого права можна виявити в законодавстві. Так, в основних законах Ботсвани і Соломонових Островів у парламентах є палати вождів; у Конституції Бразилії йдеться про права індіанських племен та інших аборигенів; у Західному Самоа голова сім’ї (айгі) голосує на виборах за всіх своїх домочадців.

Водночас варто підкреслити, що на сучасному етапі у конституційному розвиткові всіх країн щодо питання про правовий статус людини і громадянина спостерігається процес уніфікації.

Незважаючи на чималу кількість наукових праць, при-свячених цьому інституту, і вітчизняних, і зарубіжних дослідників, однозначної позиції щодо багатьох питань донині немає. Насамперед це стосується проблеми визначення та співвідношення понять «правовий статус особи», «конституційний статус людини і громадянина» та «конституційно- правовий статус». Не досягнуто згоди вчених і щодо елементів, які мають входити до складу цих статусів.

На думку П. Рабіновича, правовий статус особи (від лат. status - становище) - це комплекс її суб´єктивних юридичних прав та юридичних обов´язків.

В. Погорілко розуміє конституційний статус як статус суб´єкта права, визначений і гарантований конституцією країни. Конституційний статус має пріоритетний характер щодо правового статусу, який визначається законами та під- законними актами. Основними ж складовими конституційного статусу є конституційні принципи, правосуб´єктність, компетенція, функції, повноваження, конституційні права, свободи й обов´язки, конституційні гарантії.

В. Шаповал зазначає: «Становище індивіда в суспільстві, відображене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах».

Слід погодитися з російською дослідницею Н. Богдановою у тому, що конституційно-правовий статус є ширшим поняттям, ніж конституційний статус. Перший охоплює норми не лише конституції, але й інших джерел конституційного права. Цей статус є різноманітним і змістовним, таким, що враховує родові ознаки суб´єкта, і тому йому не притаманні однотипність та уніфікація.

А. Георгіца до структури конституційного (конституційно- правового) статусу людини і громадянина відносить такі компоненти, як: 1) громадянство; 2) основні права, свободи й обов’язки; 3) правові принципи; 4) гарантії правового статусу, з-поміж яких особливе значення має юридична відповідальність.

У довіднику, виданому за редакцією російського науковця В. Лафітського, конституційно-правовий статус людини визначається як сукупність гарантованих конституцією прав і свобод, а також встановлених конституцією обов’язків людини. Основними принципами цього статусу в сучасних демократичних країнах є:

- невідчужуваність прав і свобод людини;

- свободи людини в здійсненні належних їй прав і свобод;

- гарантованість прав і свобод;

- рівноправність;

- єдність і взаємозв’язок прав, свобод і обов’язків людини.

Принципи конституційного статусу особи є складовою політико-правової теорії. Вони є певними теоретичними узагальненнями, сформульованими в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку. 3 іншого боку, принципи конституційного статусу особи можна розглядати як важливий його елемент. У такому разі вони мають нормативно-правовий характер. Так, Декларація прав людини і громадянина 1789 р. розпочиналася словами: «Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах».

У ст. 1 Основного закону ФРН зазначено, що «основні права зобов’язують законодавство, виконавчу владу і правосуддя так само, як і діюче право». Захист прав людини проголошується головною функцією правової держави.

Треба зауважити, що в сучасній юридичній зарубіжній літературі розрізняють поняття формально-правової і матеріально-правової держави. Перше означає державу, в якій управління побудоване на формальній законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге - державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних цінностях загального характеру.

На думку В. Німченка, термін «свобода» вживається у двох юридичних значеннях, хоч і тісно між собою пов’язаних. У загальному розумінні цей термін означає стан суспільства й окремої людини, який дає змогу діяти на свій розсуд у межах, не заборонених законом. Інша справа - свобода як суб’єктивна можливість учиняти чи не вчиняти якісь дії. Наприклад, свобода віросповідання надає особі можливість сповідувати будь- яку релігію або не сповідувати жодної.

Юридичний зміст принципу рівноправності виявляється у визнанні рівності всіх перед законом щодо надання всім громадянам однакових прав і обов’язків та означає відсутність за-кріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.

Принцип рівноправності відображений майже в усіх конституціях. Так, у ст. 3 Основного закону ФРН зазначено: «Усі люди рівні перед законом. Чоловіки і жінки рівноправні. Нікому не може бути завдано шкоди або віддано перевагу за ознаками його статі, походження, раси, мови, його вітчизни і місця народження, його віросповідання, його релігійних або політичних переконань».

Завершуючи аналіз змісту поняття конституційного статусу особи, слід зауважити на проблему взаємозв´язку прав та обов´язків особи. В теорії зарубіжного конституціоналізму наявність такого зв’язку часто заперечується. Хоч існування обов’язків не відкидається, але вони не сприймаються в органічному взаємозв’язку з правами. Деякі державознавці вважають, що такий взаємозв’язок призвів до обмеження прав особи.

Однак у змісті новітніх конституцій виявляються нові під-ходи до цього питання. Так, у ст. 12 Конституції Португалії («Принципи єдності прав і обов’язків») зазначено, що всі громадяни користуються правами і мають обов’язки, закріплені за ними Конституцією». Аналогічні положення можна знайти в основних законах держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на теренах колишнього СРСР.

Проблема взаємозв’язку прав і обов’язків має ще один аспект. У теорії зарубіжного конституціоналізму акцент у відносинах особи та держави ставиться на обов’язках держави. Конституційні права особи розглядаються як формальна межа здійснення державної влади. Обов’язки держави також визнаються межею здійснення її влади: встановлюючи права і свободи особи, держава обмежує себе і бере відповідні обов’язки. «Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина - обов’язок держави», - зафіксовано, зокрема, в ст. 2 Конституції Росії.