Державне право зарубіжних держав

5.2. Форма правління в зарубіжних державах. Монархія як форма правління й її характерні ознаки

Форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами відносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений із конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є відносини органів законодавчої і виконавчої влади.

Форма правління є юридичною моделлю відносин між від-повідними вищими державними органами. Реальний ж порядок їх функціонування та взаємодії часто суттєво відрізняється від конституційної моделі. Цей порядок інколи називають державним режимом.

Зрештою, відмінності між двома основними формами правління, які є у зарубіжних країнах, - монархією і республікою - залежить від того, хто очолює держави.

За визначенням А. Мішина, монархія - це форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі, яка обіймає свою посаду в установленому порядку престолоспадкування.

Системи престолонаступництва:

Салічна (Таїланд, Японія), за умовами якої наслідування престолу здійснюється лише по чоловічій лінії за правом первородства.

Кастильська (Великобританія, Іспанія) визнає право наслідування престолу і за жінками, але віддає перевагу чоловікам (молодший брат «виключає» старшу сестру).

Слід зазначити, що учасники саміту Британської Співдружності, який відбувся восени 2011 р. в Австралії, змінили 300-річний Акт про престолонаслідування, фактично віддавши перевагу так званій шведській системі. Конституційні зміни схвалили представники всіх 16 держав, що входять до Британської Співдружності.

Тодішній прем´єр-міністр Великобританії Д. Кемерон заявив про бажання коаліційного Уряду внести зміни в порядок престолонаслідування, пов’язавши цю ініціативу з процесами демократизації та модернізації: «Ідея про те, що молодший син повинен стати монархом замість старшої дочки тільки тому, що він чоловік, або про те, що майбутній монарх може укласти шлюб із представником будь-якої віри, крім католицької, вступає в очевидну суперечність із нашим статусом сучасної країни». Відтак Акт про спадкування Корони було прийнято Парламентом Великобританії 25 квітня 2013 р., однак він набрав чинності лише 26 березня 2015 р. Затримка в майже два роки була пов’язана з тим, що всі 16 країн Британської Співдружності, які визнають королеву главою держави, мали дати свою згоду та внести відповідні зміни до національного законодавства в аспекті наслідування британського престолу.

Акт про спадкування Корони 2013 р. містив три основні но-вели. По-перше, відповідно до ст. 1 указаного статуту, всі члени королівської сім’ї чоловічої статі, які народилися після 28 жовтня 2011 р., більше не можуть випереджати своїх старших сестер у лінії спадкування британського престолу. По-друге, згідно зі ст. 2 статуту, шлюб із католиком більше не є підставою для виключення зі списку претендентів на Корону. По-третє, Акт про королівські шлюби 1772 р. утрачав свою силу, відповідно до ст. 3 Акта про спадкування Корони 2013 р. Якщо раніше для укладення законного шлюбу з будь-яким представником королівської родини потрібна була згода монарха, то тепер подібний дозвіл повинні отримувати лише перші шість претендентів у черзі на трон.

На цьому етапі проведена реформа престолонаслідування стала останньою спробою модернізації британської монархії.

Отже, відповідно до новоприйнятого статуту, нинішня лінія спадкування британського престолу виглядає так. Офіційним спадкоємцем є принц Уельський Чарльз (1948 р. н.), за ним у лінії престолонаслідування слідує його син принц Вільям (1982 р. н.), далі син Вільяма - Джордж (2013 р. н.).

Шведська система надає однакові права на престол спадкоємцям чоловічої й жіночої статі (Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція).

Цікавим є те, що король Нідерландів Віллем-Александр (який вступив на престол 2013 р. після зречення на його користь матері - Королеви Беатрікс) є першим за останні 123 роки чоловіком-монархом у цій державі.

Австрійська система зумовлює наявність такого права у жінок лише, якщо немає законних претендентів на престол чоловічої статі.

В арабських країнах зазвичай престол наслідує старший син царюючого монарха. Згідно з Конституцією Катара, правління державою здійснюється сім´єю аль-Тані по чоловічій лінії спадкоємцями Хамада бен Халіфа бен Абдалли бен Іси. Правління здійснюється сином, якого Емір назве спадкоємцем. Якщо такого сина немає, повноваження щодо управління країною переходять до іншого члена сім’ї, котрого Емір назве спадкоємцем (ст. 8).

В африканській державі Свазіленд престол передається в спадщину наймолодшому, а не старшому синові, аби король правив якомога довше.

Малайзія - виборна монархія. У цій федеративній країні 13 штатів, 9 із них очолюють спадкові султани. Останні почергово, строком на п’ять років, обирають із свого кола монарха.

Якщо трон успадковує малолітній монарх (до 18 років у Данії, Катарі, Люксембурзі, до 21 року в Бельгії, Монако), то призначається регент або регентська рада, яка керує та видає правові акти від імені монарха.

Монархія в перекладі з грецької означає єдиновладдя. Проте монархія - не просто влада одного, а в сучасному розумінні влада спадкова. Ця влада часто обожнюється. В Японії Імператор до 1945 р. вважався сином богині Сонця - Аматерасу. Згідно зі ст. 1 Конституції Японії 1946 р., «імператор є символом держави та єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада». Символом єдності держави називає короля ст. 56 Конституції Іспанії 1978 р.

Абсолютна монархія характеризується тим, що в руках монарха сконцентрована вся повнота влади. Жодних юридичних обмежень його влади немає, хоч певні політичні, релігійні, моральні обмеження є. Така реліктова форма правління збереглась у деяких так званих мусульманських країнах (Султанат Оман, Королівство Саудівська Аравія).

Для деяких країн характерна історично перехідна форма - дуалістична монархія (Йорданія, Кувейт, Марокко). Цікаво, що після конституційної реформи 2003 р. певні ознаки дуалістичної монархії має також Ліхтенштейн. Загальною ознакою дуалістичних монархій є те, що тут реальні владні повноваження розподілені між монархом і парламентом, хоча монарх зазвичай зберігає домінуючі позиції.

Хоча закони приймаються парламентом, монарх користується правом вето (лат. veto - забороняю), тобто без його затвердження закон у силу не вступить. Окрім того, монарх може видавати надзвичайні укази, що мають силу закону, а головне - може розпустити парламент, замінюючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Наприклад, у Йорданії після розпуску парламенту 1974 р. чергові парламентські вибори відбулись лише 1989 р.

Парламентарно-монархічна форма правління зафіксована в конституціях, прийнятих у багатьох розвинутих державах, серед яких насамперед слід назвати Бельгію, Великобританію, Данію, Іспанію, Люксембург, Нідерланди, Норвегію, Швецію й Японію. Наявність у більшості з цих країн такої форми державного правління пояснюється еволюційним характером суспільно-політичного розвитку, гнучкістю відповідних державних інститутів. Не останню роль у збереженні монархічної форми відіграє й те, що монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Тут, на відміну від дуалістичної монархії, влада монарха обмежена не тільки у сфері законодавства, але й державного управління і контролю над урядом. Юридично за монархом зберігається право призначення глави уряду і міністрів, але робить він це лише відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, що мають більшість місць у парламенті (а саме, в нижній палаті парламенту). Формально міністри вважаються слугами монарха, а уряд - урядом монарха, але ні міністр, ні уряд жодної відповідальності (індивідуальної чи колегіальної) перед монархом не несуть. У зв’язку із застосуванням при цій формі правління принципів парламентаризму уряд формується парламентським шляхом і несе відповідальність за свою діяльність тільки перед парламентом. Класичний приклад парламентарної монархії - Великобританія.

Усі юридичні акти, що видає монарх, потребують міністерської скрепи, причому відповідальність за них несе лише уряд, що виражається у формулі «королева не може вчинити неправильно».

Відповідно до британської неписаної конституції, всі повноваження щодо здійснення виконавчої влади належать монарху, однак на практиці роль його має суто номінальний характер. «Уряд її Величності» формується парламентським шляхом і зберігає свої повноваження тільки доти, доки він опирається на більшість у палаті громад.

Склад кабінету міністрів визначається прем’єр-міністром. Усі повноваження короля щодо парламенту (розпуск парламенту, призначення лордів) здійснюється тільки на вимогу уряду. Вся нормотворча діяльність монарха здійснюється також з волі кабінету.

Отже, монарх «царює, але не править». До речі, ця формула дослівно відтворена у ст. 7 Конституції Королівства Камбоджа 1993 р. Ба більше, згідно зі ст. 17, конституційне положення стосовно того, що «Король Камбоджі царює, але не править» не може бути змінено за жодних обставин.

Досі монархічна форма правління є у багатьох країнах. В Європі є такі монархії: Андорра, Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція. На Американському континенті також 11 монархій: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Бермудські острови, Гренада, Канада, Сент-Вінсент і Грена- дини, Сент-Кристоферс і Невіс, Сент-Люсія і Ямайка. В Австралії та Океанії 6 монархій: Австралійський Союз, Західна Самоа, Нова Зеландія, Папуа Нова Гвінея, Соломонові острови і Фіджі. В Азії 13 монархій: Бахрейн, Бруней, Бутан, Йорданія, Малайзія, Камбоджа, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд і Японія. Нарешті, в Африці лише 4 монархії: Лесото, Маврикій, Свазіленд і Марокко.

Парламент Непалу 28.12.2007 р. більшістю голосів ухвалив рішення ліквідувати монархію та перейти до федеративної республіки після виборів, призначених на квітень 2008 р. З іншого боку, за останні десятиліття у світі був лише один випадок переходу держави від республіки до монархії: за Конституцією 1993 р. парламентською монархією стала Камбоджа.

Своєрідною є парламентарно-монархічна форма правління, прийнята в низці країн - колишніх колоніальних володіннях Великобританії. Ці країни за традицією іноді називають домініонами. З-поміж них насамперед слід назвати Австралію, Канаду та Нову Зеландію. Останніми десятиліттями внаслідок проведених конституційних реформ кількість домініонів серед країн, що розвиваються, помітно зменшилася.

Домініони не тільки сприйняли головні засади британської конституційної моделі, а й зберегли певні, що існували за колоніальних часів, державно-правові зв’язки з колишньою метрополією. Зокрема, всі вони вважаються парламентарними монархіями, але власних монархів не мають. Британський монарх є номінальним главою держави, а його функції в кожному з домініонів виконує генерал-губернатор, який формально призначається британським монархом за поданням уряду домініону, хоча такий порядок узвичаївся не одразу. Вирішальну роль у процедурі призначення генерал-губернатора відіграє прем’єр-міністр, який фактично і визначає її результати. Строк повноважень генерал-губернаторів - 5-6 років.