Державне право зарубіжних держав

4.2. Структура суспільного ладу. Загальна характеристика основних його підсистем та особливості регламентації в законодавстві зарубіжних держав

На думку Б. Страшуна, суспільний лад (устрій) - це історично конкретна система суспільних відносин, тобто - організація суспільства, яка обумовлена певним рівнем виробництва, розподілу й обміну продуктів, характерними особливостями суспільної свідомості й традиціями взаємодії людей у різних сферах життя і така, що охороняється державою та правом.

Слід мати на увазі, що між указаними чинниками, які обу-мовлюють суспільний лад, і конкретними формами організації суспільства в тій чи іншій країні залежність не є лінійною. Зміни, наприклад, у виробничій сфері не спричиняють негайні відповідні зміни у тій чи іншій підсистемі суспільного ладу.

Структура суспільного ладу складається з чотирьох основних підсистем, які, своєю чергою, є системами суспільних відносин у відповідних сферах життя суспільства. Це: 1) економічна; 2) соціальна; 3) духовно-культурна; 4) політична.

Кожна підсистема взаємодіє з іншими підсистемами суспільного устрою, причому це саме взаємодія, а не одностороння дія однієї підсистеми на іншу. Взаємодія підсистем значною мірою входить до предмета правового регулювання, а основні його принципи регулюються конституційним правом:

а) система економічних суспільних відносин (економічна система) - це система відносин власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ. Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою й обсягом. У сфері економічної організації суспільного життя вона протягом тривалого часу зводилася до закріплення в основних законах права приватної власності. Історично це право розглядалося як природне право людини. «Власність є правом недоторканим і священним і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування», - зазначено у ст. 17 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.

Формулювання цієї Декларації відображено у багатьох конституціях, прийнятих у ХVШ-ХІХ ст. Проте з часом звичайно не йшлося про «священність» власності, а більше уваги приділялося окремим деталям, пов’язаним з її правовим режимом. Зокрема, конституції Бельгії, Люксембургу і Норвегії визнали неприпустимість конфіскації майна у будь-якій формі, а Конституція Норвегії ще й установила вимогу повного відшкодування у разі позбавлення права власності. У Конституції Нідерландів були визначені основи правового режиму власності під час війни або стихійного лиха, порядок відшкодування у разі знищення або псування майна та вирішення відповідних спорів тощо.

Особливістю Конституції США є те, що в ній формально не було закріплене право приватної власності. Але це не означає, що воно юридично не визнавалося. Навпаки, це право сприймається як правовий постулат, визначальний для суспільного життя. Юридична регламентація права власності в США, як і в багатьох інших англомовних країнах, значною мірою здійснюється на основі судових процесів.

Майже всі новітні конституції уточнили юридичний статус власності в дусі соціалізації її значення. Так, у ст. 14 Основного закону ФРН зазначено: «Власність зобов’язує. Користування нею повинно водночас служити спільному благу». У ст. 29 Конституції Японії вказано, що «право власності визначається законом у такий спосіб, щоб воно не суперечило суспільному добробуту».

Розширення змісту й обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які відображено в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, присвячений економічній і соціальній раді - органу, до повноважень якого належить консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консультативного органу - національної ради економіки і праці - передбачено також Конституцією Італії.

Конституції окремих держав містять положення, які встановлюють загальні засади економічної організації суспільства. Так, у Конституції Італії в розділі «Економічні відносини» йдеться про: форми власності, свободу приватної господарської ініціативи, соціальну функцію кооперації та їх державну підтримку, про право трудящих брати участь в управлінні підприємствами тощо. У ст. 80 Конституції Португалії (редакція 1982 р.) зазначено, що організація суспільства ґрунтується на підпорядкуванні економічної влади демократичній політичній владі, співіснуванні різних форм власності, усуспільненні основних засобів виробництва, земель і природних ресурсів, демократичній участі трудящих в управлінні підприємствами. Частина сьома Конституції Іспанії має назву «Про економіку і господарство». Вона присвячена основам правового режиму різних форм власності. Окремі питання економічної організації суспільства регламентуються у спеціальному розділі Конституції Греції.

До конституційних положень, пов’язаних із регламентацією засад економічної організації суспільства, належать проголошені в більшості новітніх законів принципи державної політики у відповідній сфері. Наприклад, у ст. 2 Конституції

Італії зазначено, що держава вимагає непорушних зобов’язань політичної, економічної та соціальної солідарності у зв’язку з необхідністю гарантувати права людини.

Форми державного регулювання економічних процесів:

- наявність державного сектора (Франція - 30%, Великобританія - 40%);

- встановлення державних цін на стратегічну продукцію;

- розподіл квот на сировину, імпорт;

- регулювання зарплати тією чи іншою мірою;

- концесії держави на певні види продукції;

- пільгове кредитування й інвестування;

- державні субсидії;

- податки.

Свої особливості притаманні конституційній регламентації засад економічної організації суспільства в країнах Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на теренах колишнього СРСР. Майже в усіх відповідних конституціях проголошений відхід від старих форм господарювання і задекларовані принципи ринкової економіки.

Загальною ознакою новітніх основних законів, прийнятих у першій половині 90-х років ХХ ст., є більш широкий обсяг відповідної регламентації. У більшості конституцій визначено коло головних об’єктів державної власності та викладені основи режиму їх використання, а також задекларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У деяких із цих конституцій регламентації засад економічної організації суспільства присвячено спеціальні глави і статті. Зокрема, у структурі Конституції Литви є глава «Народне господарство і праця», а в Конституції Македонії - глава «Основи економічних відносин». Конституція Словаччини містить главу під назвою «Економіка Словацької Республіки», а Конституція Узбекистану - главу «Економічні засади суспільства».

Важливою складовою конституційної регламентації економічної організації суспільства слід вважати положення основних законів про соціально-економічні права. Найповніше вони викладені в основних законах Греції, Італії, Іспанії, Португалії, в конституціях більшості держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворились на теренах колишнього СРСР.

Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах низки країн (ФРН, Іспанії, Росії, Македонії) принцип соціальної держави. Іноді цей принцип пов’язують із наявністю певного рівня економічного добробуту і культури, доступного всім верствам населення. В іншому разі вважають, що ідея соціальної держави відображає посилення ролі держави в регулюванні різних соціально-економічних процесів. Водночас вказують на визнання суспільством відповідальності перед його членами;

б) під соціальною системою розуміють систему соціальних відносин (у вузькому значенні), що сформувалася та розвивається в цьому суспільстві. Її характеризує певна цілісність, обумовлена тим, що наявні в суспільстві соціальні суперечності виявляються в рамках певної рівноваги. Якщо вона порушена, відбувається соціальний конфлікт, який може набути різного ступеня гостроти і в результаті вирішення якого змінюється соціальна система. Підтриманню наявної соціальної системи і її розвитку сприяє право загалом, і насамперед конституційне право.

Конституційно-правове регулювання міжнаціональних відносин можливо звести до таких форм:

1. Надання національно-територіальної автономії.

Наприклад, згідно зі ст. 116 Конституції Італії, п’ять областей - Сицилія, Сардінія, Трентіно-Альто Адідже, Фріулі- Венеція Джулія та Валле-д’Аоста мають особливу форму й умови автономії згідно зі статутами, які схвалені конституційними законами.

У Фінляндії широку автономію мають Аландські острови, населені шведами.

2. Конституційне проголошення рівноправності незалежно від раси, національності, мови, релігії.

3. Визнання і гарантування колективних прав національних меншин.

Заохочення й охорона шлюбу та сім´ї

Сім’я - це та суспільна структура, в якій відбувається становлення людини як члена суспільства. Тому більшість конституцій приділяє сім’ї належну увагу. Так, ст. 24 Конституції

Японії проголошує, що шлюб ґрунтується лише на взаємній згоді обох сторін та існує на основі рівноправності чоловіка і дружини. Згідно зі ст. 21 Конституції Греції 1975 р., сім’я як основа розвитку нації, а також шлюб, материнство і дитинство знаходиться під захистом держави.

У деяких конституціях особливо гарантуються права й інтереси дітей. Ст. 4 мексиканської Конституції проголошує: «Обов’язок батьків дотримуватись права дітей на задоволення своїх потреб, на розумовий та фізичний розвиток». Конституція Італійської Республіки в ст. 30 приділяє увагу також проблематиці позашлюбних дітей: «Закон забезпечує дітям, народженим поза шлюбом, весь юридичний і соціальний захист, сумісний з правами членів законної сім’ї. Закон встановлює порядок і межі встановлення батьківства».

Складна демографічна ситуація в Китаї спричинила появу такої конституційної норми (ст. 49): «Подружжя - чоловік і дружина - зобов’язані здійснювати планування народжуваності». За повідомленнями зарубіжної преси, найближче десятиріччя загрожує залишити 70 мільйонів китайських чоловіків одинаками. Це чимала цифра навіть для масштабів КНР. Нині у країні на кожних 100 новонароджених дівчаток припадає 114 хлопчиків.

Небувалий дисбаланс статей став зворотним боком політики планового дітонародження, яку проводить китайський уряд із 1971 р.

Офіційно запущена 1979 р. програма «Одна сім’ї - одна дитина» спонукала деяких батьків вдаватися до різних хитрощів, аби будь-якою ціною мати сина, продовжувача роду і помічника на старість. Непоодинокими були випадки, насамперед у селах, коли від небажаних новонароджених дівчаток позбавлялися. З метою запобігти «вбивству до народження» було навіть прийнято закон, який забороняв без медичних висновків проводити допологове ультразвукове обстеження плоду. Згідно зі статистикою, в період з 1975 по 2010 рр. більше 10 млн сімей втратили єдиного сина чи дочку у віці до 25 років. Це означає, що 10 млн подружніх пар залишилося без спадкоємців. Проте 26-29 жовтня 2015 р. у Пекіні відбувся 5-й пленум ЦК КПК 18-го скликання, за підсумками якого прийнято рішення дозволити подружнім парам у Китаї заводити другу дитину. Цей захід, вочевидь, був пов’язаний із проблемою старіння населення.

Державна політика в галузі екології, охорони здоров´я та соціального забезпечення

Проблема збереження навколишнього природного середо-вища нині є однією з найважливіших глобальних проблем, адже забруднення його досягло таких масштабів, що загрожує існуванню людства.

Невипадково майже немає жодної конституції, прийнятої в останні десятиріччя, в якій би не приділялась увага цій проблемі.

Якщо Конституція Італії 1947 р., Основний закон ФРН 1949 р. проблему екології ще не висвітлюють, то в 1978 р. Конституція Іспанії вже зазначила в ст. 45: «Публічна влада буде слідкувати за раціональним використанням всіх природних ресурсів з метою охорони і покращення якості життя, захищати навколишнє середовище, спираючись на необхідну колективну солідарність». У Конституції Російської Федерації 1993 р. зазначено: «Земля та інші природні ресурси використовуються і охороняються в Російській Федерації як основа життя і діяльності народів, що проживають на відповідній території» (ст. 9) та «кожний має право на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан і на відшкодування збитків, завданих його здоров’ю або майну екологічним правопорушенням» (ст. 42).

Охорона життя і здоров’я людини багатьма сучасними конституціями розглядається як одне з найважливіших завдань суспільства і держави. Для прикладу можна навести положення ст.ст. 196-200 Конституції Бразилії, в яких передбачено поєднання системи охорони здоров’я, яка фінансується з бюджетів соціального забезпечення Союзу, штатів, федерального округа і муніципалій, а також інших фондів і приватних установ, що діють під наглядом єдиної системи.

Цікавими є положення ст. 21 Конституції КНР, які характеризують ступінь одержавлення соціального життя: «Держава розвиває охорону здоров’я, сучасну та китайську традиційну медицину і фармакологію, заохочує і підтримує створення різних установ охорони здоров’я сільськими колективними господарськими організаціями, установами і квартальними організаціями, проводить масові санітарні заходи, охороняє здоров’я народу. Держава розвиває фізичну культуру і спорт, проводить масові спортивні заходи».

Нарешті, чимало конституцій покладають на державу завдання захисту соціально слабких суспільних груп. Наприклад, чинна преамбула французької Конституції 1946 р. проголошує, що нація гарантує всім, зокрема дитині, матері і трудящим похилого віку, охорону здоров’я, матеріальне забезпечення, відпочинок. Будь-яка особа, позбавлена можливості працювати у зв’язку з віком, фізичним чи розумовим станом, має право на отримання від суспільства засобів для існування. Соціальне забезпечення осіб, які з тих чи інших причин не можуть самостійно забезпечити собі гідне існування, здійснюється у двох формах - соціальне страхування і соціальна допомога.

Соціальне страхування здійснюється, як правило, працедавцям і робітникам, які сплачують у відповідні фонди обов’язкові внески. З цих фондів виплачуються відповідні пенсії та допомоги. Є паралельно і добровільне соціальне страхування. Соціальна ж допомога надається державою або місцевою громадою особам - «соціальним аутсайдерам», які не мають права на забезпечення з фондів соціального страхування.

Ст. 38 Конституції Італії проголошує: «Кожен громадянин, нездатний до праці і позбавлений необхідних засобів існування, має право на підтримку і допомогу суспільства. Трудящі мають право на те, щоб для них були передбачені та забезпечені засоби, що відповідають їх життєвим потребам на випадок нещастя, хвороби, інвалідності, старості і не залежного від них безробіття»;

в) духовно-культурні відносини в суспільстві - це відносини між людиною, суспільством і державою з приводу духовно- культурних благ. Ця сфера суспільних відносин регулюється конституційним правом найменше порівняно з іншими під-системами суспільного ладу. Це й зрозуміло, адже йдеться по суті про внутрішній світ людини.

Духовно-культурні відносини обумовлені у підсумку наявною системою політичних, економічних і соціальних відносин.

Предмет цих відносин охоплює всі духовно-культурні явища - науку, мистецтво, освіту, релігію тощо.

Освіта. Цю ділянку життя суспільства слід вважати основною для всієї духовно-культурної сфери, адже без освіти не може бути культури і повноцінного духовного життя. Згідно зі ст. 34 Конституції Італії, «освіта відкрита для всіх. Початкова освіта, обов’язкова і безплатна, є восьмирічною. Здібні і достойні учні, в тому числі позбавлені засобів, мають право переходу до вищих ступенів навчання. Республіка забезпечує це право через стипендію, допомоги сім’ям та інші види допомоги, які повинні надаватися згідно з конкурсом».

Конституція Російської Федерацій 1993 р. у ст. 43 декларує:

«1. Кожний має право на освіту.

2. Гарантується загальна доступність дошкільної, основної загальної і середньої професійної освіти в державних або муніципальних освітніх установах та на підприємствах.

3. Кожний вправі на конкурсній основі безплатно отримати вищу освіту в державній або муніципальній освітній установі та на підприємстві.

4. Основна загальна освіта обов’язкова. Батьки або особи, що їх заміняють, забезпечують отримання дітьми основної загальної освіти».

Освіту підданих Кувейту в будь-якій країні світу оплачує держава.

Наука і культура

Ст. 44 Конституції Росії проголошує:

«1. Кожному гарантується свобода літературного, наукового, технічного та інших видів творчості, викладання. Інтелектуальна власність охороняється законом.

2. Кожний має право брати участь у культурному житті та користуватись установами культури».

Серед конституційних положень, на основі яких здійснюється регламентація окремих аспектів суспільного життя, можна виокремити положення про відносини держави і церкви. Звичайною практикою є фіксація в основних законах свободи віросповідання (совісті). Наприклад, у ст. 16 Конституції

Іспанії гарантується ідеологічна, релігійна і культова свобода індивідів і товариств. Ці свободи можуть бути обмежені у своїх виявах лише для підтримання публічного порядку, що охороняється законом. Ніхто не може бути примушений до висловлення своєї думки з питань ідеології, або віросповідання. За Конституцією Румунії, релігійні культи є самостійними, відокремленими від держави і користуються її підтримкою, зокрема через сприяння релігійній присутності в армії, лікарнях, в’язницях, притулках і дитячих будинках (ст. 29).

У прийнятих у ХІХ ст. конституціях Бельгії та Люксембургу визначено, що цивільний шлюб має передувати церковному. Водночас в усіх випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви.

У конституціях окремих держав та чи інша конфесія проголошена державною або національною. Статус євангелічної лютеранської церкви як національної встановлений основними законами Данії, Ісландії та Норвегії. Згідно з положеннями британської конституції, монарх є главою англіканської церкви.

У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з положеннями про відокремленість релігійних установ від держави і про неприпустимість використання їх у політичних цілях зазначено, що «традиційною релігією в Республіці Болгарії є східно-православне віросповідання».

Окремо слід розглянути Конституцію Греції. По-перше, вона містить спеціальний розділ «Відносини між державою і церквою», де, зокрема, зазначено, що «панівною релігією в країні є релігія східно-православної церкви Христової» (ст. 3), визначено засади церковного управління. По-друге, в іншому розділі спеціально визначено статус гори Афон - місцевості, де розташовані монастирі, що належать до різних православних автокефальних церков. Як зазначено в ст. 105, частина Афонського півострова наділена «давнім привілеєм статусом самоврядної частини Грецької держави». Всі особи, що ведуть там чернече життя, автоматично стають громадянами Греції.

Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільше це характерно для так званих мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу відіграє важливу роль у суспільному і державно-політичному житті. Закріплення цієї ролі здійснюється зазвичай шляхом конституційного проголошення ісламу державною релігією. Іноді в конституціях зроблено застереження про неприпустимість перегляду положень щодо статусу цієї релігії (Бахрейн, Марокко).

У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як «релігія президента».

Зазвичай визнання ісламу державною релігією поєднується зі світськими ідеологічними установами, яких дотримуються правлячі кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані під час формування політичних і державних інститутів (Саудівська Аравія) або навіть сама держава визначається як ісламська (Афганістан, Ірак). Тут іслам покладений в основу офіційної політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у суспільному житті.

Усе викладене не суперечить висновку про те, що конституції є насамперед основними законами держави, а не суспільства, хоча вони певною мірою і в найзагальнішому вигляді регламентують суспільне життя.