Державне право зарубіжних держав

2.3. Особливості еволюції і змісту конституцій

В історії конституціоналізму В. Шаповал виокремлює три періоди. Перший - кінець XVIII - початок XX ст. Конституції, прийняті в цей період, називають старими, більшість із них не діє. Чинними є і надалі конституції США (1787 р.), Норвегії (1814 р.), Люксембургу (1868 р.), Австралії (1900 р.) тощо.

Другий період припадає на роки між двома світовими війнами. Він пов’язаний з докорінною зміною політичної карти Європи і виникненням нових країн, де прийнято основні закони. Зміст цих конституцій часто відрізнявся від прийнятих у попередній період. Зокрема, вони містили змістовніші положення про права і свободи, встановлювали більш демократичне виборче право і виборчі системи тощо. Іноді ці конституції фіксували зміну форми держави (Австрія і Німеччина). Сьогодні чинними з них залишаються лише конституції Австрії (1920 р.), Латвії (1922 р.) та Ірландії (1937 р.). До конституцій цього періоду слід також віднести чинну Конституцію Мексики (1917 р.), що є такою насамперед за своїм змістом. Усі ці конституції прийнято називати новими.

Третій період історії конституціоналізму розпочався у по-воєнні роки. Тоді були прийняті конституції Ісландії (1944 р.), Франції (1946 р., нині у цій країні діє Конституція 1958 р.), Італії й Японії (1947 р.), ФРН (1949 р.), а згодом і Греції (чинна Конституція 1975 р.), Данії (1953 р.). Згодом були прийняті конституції Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.), Туреччини (1982 р.). Конституції зарубіжних країн, прийняті після Другої світової війни, є новітніми.

Водночас у повоєнний період здійснено важливі конституційні реформи у багатьох розвинутих країнах, де основні закони прийнято раніше. У цей самий період прийнято нові або суттєво змінено старі конституції в низці країн Азії та Латинської Америки. Процес деколонізації зумовив введення конституцій у країнах, що здобули політичну незалежність.

У більшості країн Центральної і Східної Європи на початку 90-х років ХХ ст. прийнято нові конституції: Болгарії (1991 р.), Македонії (1991 р.), Румунії (1991 р.), Словенії (1991 р.), Словаччини (1992 р.), Чехії (1992 р.). У 1992 р. прийнято новітню Конституцію Монголії. До новітніх конституцій віднесені основні закони держав, які утворилися на теренах колишнього СРСР: Естонії (1992 р.), Литви (1992 р.), Росії (1993 р.), Білорусі (1994 р.), Вірменії (1995 р.), Грузії (1995 р.), Киргизької Республіки (2010 р.) тощо. Ці конституції містять низку положень, що об´єктивно мають перехідний характер.

Як зазначає В. Шаповал, усі новітні конституції мають спільні особливості, більшість з яких лише окреслювалась у попередній період історії конституціоналізму:

1. У новітніх конституціях відображено більш значну роль держави у сфері економіки. Найповніше це виявилось у конституціях, прийнятих у 70-ті та 90-ті роки ХХ ст.

2. У новітніх конституціях значно ширше, ніж у попередній період, подано положення соціологічного змісту і характеру. Обсяг і значення таких положень у різних конституціях неоднакові. Іноді в основних законах ідеться про соціальні орієнтири і завдання держави, про проведення реформ, іноді все обмежується конституційною фразеологією, наданням текстам основних законів соціального звучання.

І хоча майже всі новітні конституції вживають терміни «суспільство», «соціальний» тощо, вони залишаються насамперед основними законами держави, а не суспільства загалом.

3. Предметом конституційного регулювання стали відносини, що виникають у рамках політичної системи поза суто державною діяльністю. Це передусім стосується конституційної регламентації таких елементів цієї системи, якими є політичні партії. Певною мірою конституційному регулюванню підлягають інші елементи політичної системи.

4. Новітні конституції містять значно ширший за обсягом, змістовний перелік прав і свобод особи. Іноді за кількістю статей відповідні розділи або глави домінують у змісті основного закону.

5. Важливою особливістю новітніх конституцій є наявність у їх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави і співвідношення національного та міжнародного права.

6. Новітні конституції фіксують більш демократичне виборче право. Передусім це виявляється у зниженні вікового цензу для активного виборчого права, а також у ліквідації деяких інших його обмежень.

7. Зазнав змін і понятійний апарат конституцій: у текстах можна знайти такі поняття загальнополітичного і загальноправового характеру, як «принципи зовнішньої політики», «функції держави», «політичний режим» тощо. І хоча розширення понятійного апарату свідчить про певне зростання обсягу конституційного регулювання, воно не змінює його предмет.

Деякими особливостями державно-правового розвитку характеризуються так звані мусульманські країни, в житті яких важливу роль відіграє іслам. У широкому значенні іслам - це релігія, система релігійних і водночас суспільно-політичних поглядів. Він поєднує власне релігійний культ і засоби регулювання суспільних відносин. Приписи ісламу розглядаються як юридичні норми. Зокрема, іслам виробив у загальній формі окремі принципи здійснення державного владарювання.

Теорія мусульманського права не визнає верховенства конституції як основного закону. Згідно з ісламською традицією, юридичною основою суспільного життя є насамперед священні книги Коран і Сунна. Положення цих книг становлять головний зміст мусульманського права - шаріату. Норми шаріату регулюють не тільки релігійні обряди, вони мають загальноетичне значення. Водночас ці норми регулюють суспільні відносини і сприймаються як обов’язкові, зокрема у сфері державного владарювання. Норми шаріату визначають зміст прав і обов’язків громадян. З огляду на те, що за цими нормами визнається божественне походження, вони подаються як цінності, вищі за закони, створені людьми. Тобто мусульманському праву надається роль і значення своєрідного основного закону суспільства і держави.

Державно-правовий розвиток мусульманських країн наочно свідчить, що практика здебільшого не відповідає розглянутій теорії. На практиці використання принципів і норм ісламу в сфері регулювання владарювання реально обмежене тими країнами, які офіційно проголосили ісламську державність (Іран і Афганістан). Але і тут традиційні ісламські підходи співіснують з політичними і державними інститутами європейського походження.