Державне право зарубіжних держав

2.1. Поняття і функції конституцій у зарубіжних державах. Форма і структура конституцій

Головним джерелом державного права є конституція. Майже в усіх державах це єдиний нормативний акт вищої юридичної сили (іноді кілька таких актів), що регламентує окремі сторони економічної і політичної організації суспільства, встановлює засади державного ладу та визначає основи правового статусу особи.

Термін «конституція» походить від латинського слова, яке означає встановлення, устрій. Конституція - це основний закон держави, який визначає межі здійснення державної влади й основних прав та свобод особи й є сукупністю правових принципів і норм, що регламентують найважливіші сфери суспільного життя.

Найпоширенішими є декілька значень терміна «конституція». Юридична конституція як основний закон, наділений вищою силою щодо інших правових форм, - це перше значення. Юридичні конституції відрізняються від звичайного законодавства не тільки за змістом своїх норм, а й за їх характером. Переважно конституції виконують більш загальне регулювання суспільних відносин. Однак іноді вони містять положення, що не входять до типового обсягу їх регулювання й є конституційними лише за формою, а не за суттю. Вони включені до конституційних текстів із метою надання їм більшого авторитету та сталості.

Подібні положення містяться, наприклад, в Основному Законі ФРН (розділ 10 «Фінанси»), в Конституції Греції (розділ 6 «Оподаткування і фінансове управління»). Відповідні норми конституцій не регулюють державно-політичні відносини владарювання, вони можуть бути сприйняті як такі, що закладають підвалини галузі фінансового права. У багатьох конституціях є норми, що утворюють певну змістову основу для інших публічно-правових галузей, зокрема адміністративного і процесуального права.

Наведене не заперечує поняття «юридична конституція». Наближеним до нього є поняття «формальна конституція», яке охоплює не тільки юридичні конституції як основні закони, а й так звані неписані конституції, які вищої сили не мають. Неписані конституції є у Великобританії та Новій Зеландії. Вони являють собою доволі широку сукупність джерел, часто застарілих і навіть архаїчних, до яких належать закони, судові прецеденти, окремі акти глави держави, правові звичаї, конституційні угоди тощо. Зокрема, до неписаної конституції Великобританії входять такі акти, як Велика хартія вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р., акти (закони) про парламент 1911 р. та 1949 р., акти про членство в палаті лордів 1958 р. і 1963 р., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне представництво 1983 р. (виборчий закон), Акт про конституційну реформу 2005 р. тощо. Найістотнішою особливістю неписаних конституцій є те, що норми законів, які входять до їхнього скла-ду, є нормами звичайного характеру. Відповідно, у конституційній теорії і практиці таких держав не вживається поняття «основний закон».

Неписані конституції не можуть розглядатися як суто юридичні конституції (не тільки через відсутність єдиного акта вищої юридичної сили, а й відносно обмежену значущість правових норм у загальному обсязі конституційного регулювання). Не чітко визначений, проте загалом узгоджений нормативний зміст неписаних конституцій містить компоненти не лише юридичного характеру. В них наявні норми, юридична природа яких викликає сумніви або навіть заперечення. До таких норм передусім мають бути віднесені норми так званих конституційних угод. Тому неписані конституції є своєрідними політико-правовими феноменами.

Саме визначення відповідних конституцій як неписаних слід вважати неточним, оскільки насправді вони складаються із писаних компонентів (закони та судові прецеденти), і з неписаних (звичаї, конституційні угоди). Конституція як основний закон за формою та сутністю є систематизованим актом. Конституції ж указаних країн можна визначити як несистематизовані, які, крім того, не мають юридичних якостей основного закону.

Іншим поширеним значенням терміна «конституція» є фактична конституція - реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою й особою. Юридична та фактична конституції можуть збігатися. Ті положення юридичної конституції, що узгоджуються з наявними суспільними відносинами, є реальними, ті, що не узгоджуються, - фіктивними. Водночас питання про реальність або фіктивність тієї чи іншої конституції, включаючи її окремі положення, не слід ототожнювати з питанням про демократичність або реакційність.

Наука державного (конституційного) права не обмежується наведеними значеннями терміна «конституція». Найцікавішим з-поміж інших є визначення конституції як системи обмежень державної влади шляхом проголошення і забезпечення прав та свобод громадян. Таке визначення має свої витоки в загальній ідеї конституціоналізму як державного правління, що обмежене і ґрунтується на законі основоположного характеру.

Найважливішою рисою конституції як основного закону є вища юридична сила. Представники тогочасної школи природного права називали конституцію основним законом і розглядали її як первісний акт суверенної влади та джерело будь-якої встановленої влади.

Вища юридична сила конституції у формальному розумінні виявляється в тому, що, по-перше, її норми завжди мають перевагу над положеннями інших законів, а надто актів виконавчої влади. По-друге, закони або підзаконні акти повинні прийматися передбаченими в конституції органами і за встановленою нею процедурою. Вища юридична сила конституції в матеріальному сенсі полягає в тому, що нижчі за рівнем правові норми повинні не суперечити по суті нормам основного закону. Будь-який акт, що суперечить конституції, повинен бути визнаний нечинним.

Верховенство конституції іноді забезпечується її ж нормами. Так, ст. 15 Конституції Республіки Ірландії 1937 р. проголошує: «Жоден закон, який суперечить Конституції або будь-якому її принципу, не може бути прийнятий Парламентом. Будь-який закон, що суперечить чинній Конституції чи якомусь її принципу, буде недійсним, але тією мірою, якою він їм суперечить».

У ст. 98 Конституції Японії 1946 р. вказано, що вона є «верховним законом держави, і жодні закони, укази, рескрипти або інші державні акти, що суперечать загалом або частково її положенням, не мають законної сили».

Функції конституції

Юридична функція. Як зазначалось, конституція - основний закон держави вищої сили. Це головне джерело права країни, що є в основі всієї системи правового регулювання суспільних відносин.

Друга функція - політична. Конституція визначає устрій держави, її взаємини з особою й її групами; є правовою основою політичної системи. Всі політичні сили взаємодіють між собою, конкурують, змагаються, використовують державну владу на основі правил, визначених у конституції.

Третя функція - ідеологічна, виховна. Конституція як най-авторитетніший закон звертається до визнаних у суспільстві цінностей (права людини, власність, демократія, сім’я).

Форма і структура конституції

Форма конституції - це спосіб внутрішньої організації і зовнішнього вираження конституційних норм.

Передусім форма конституції визначається тим, що кон-ституція може складатися з одного чи декількох нормативних актів. В останньому випадку загальним для актів, що становлять конституцію, є те, що вони всі рівною мірою мають вищу юридичну силу.

Єдиним конституційним актом є, наприклад, Основний закон ФРН, Конституція Іспанії, Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів 1917 р. тощо.

Натомість Конституція Швеції складається з чотирьох нормативних актів: Форми правління 1974 р., в якому врегульовані основи державного устрою, основні свободи й права і система державних органів; Акта про престолонаслідування 1810 р., Акта про свободу друку 1974 р. та Основного закону про свободу висловлювань 1991 р.

Якщо конституція є єдиним писаним актом, що регулює всі основні питання конституційного характеру, то її можна визначити як кодифіковану. Якщо ті ж питання регулюються декількома писаними актами, то маємо справу з некодифікованою конституцією. Кодифіковані конституції залежно від ступеня кодифікації можна поділити на розгорнуті та нерозгорнуті, хоч межі такого поділу доволі нечіткі. Розгорнуті конституції діють у Греції, Португалії; нерозгорнуті - у Франції, США.

Структура конституцій

Структура кодифікованих конституцій має стандартизований характер, вона охоплює преамбулу (вступ), основну частину, заключні та перехідні положення, рідко навіть додатки.

Наприклад, Конституція Республіки Польщі 1997 р. складається з преамбули та тринадцяти розділів.

У преамбулі здебільшого викладені цілі конституції, вказані історичні умови її створення, інколи проголошуються права і свободи або керівні начала державної політики. Ця частина найважливіша у політичному й ідеологічному аспектах. Що стосується нормативної природи та юридичної сили преамбул, то часто визнається, що положення преамбул не є правовими нормами, але мають нормативне значення для тлумачення і застосування інших положень конституції. Проте, якщо преамбули містять проголошувані права і свободи (наприклад, преамбула французької Конституції 1946 р., що продовжує діяти), вони можуть мати те ж юридичне значення, що й норми основної частини конституції.

До основної частини входять норми про: права і свободи, основи суспільного ладу, систему і статус державних органів, державну символіку, порядок внесення змін до конституції.

Заключні положення містять різні норми. Тут, зазвичай, встановлюється порядок вступу конституції в силу. Іноді, якщо це не врегульовано в основній частині, тут розміщені норми про порядок зміни конституції або про державні символи.

Перехідні положення визначають строки вступу в дію окремих конституційних норм, які не можуть бути реалізовані одразу, порядок і строки заміни попередніх конституційних інститутів новими.

Додаткові положення конституції також зазвичай оформляються інакше, ніж основна частина, і містять норми тлумачення, окремі виключення із загальних правил, установлених конституцією, регулювання окремих питань. Додатки до конституцій часто теж мають важливе юридичне значення. Наприклад, у деяких додатках до Конституції Індії містяться правила розподілу компетенції між Союзом і штатами.

Писані некодифіковані конституції не мають чіткої системи викладу матеріалу, і складно знайти логіку в їх побудові. Наприклад, чотири акти, що складають Конституцію Швеції, регулюють лише питання, вказані в їхніх назвах, тоді як чимало питань конституційного характеру (наприклад, організація місцевої влади) не відображено в них.