Державне право зарубіжних держав

1.2. Конституційно- (державно-) правові відносини та їх учасники. Система галузі конституційного права та загальна характеристика її елементів

А. Мішин визначав конституційно- (державно-) правові відносини як групу суспільних відносин, що утворюються в процесі здійснення державної влади і регулюються нормами державного права.

Ці відносини можна поділити на три групи:

1. Відносини, безпосередньо пов’язані з економічною та політичною організацією суспільства.

2. Відносини, що виникають у процесі встановлення та функціонування публічних державних інститутів і відображають територіальну організацію держави (з приводу організації та діяльності державного механізму, насамперед його найважливіших ланок, а також відносини, пов’язані з політико-територіальним й адміністративно-територіальним устроєм держави). Вони відіграють суттєву роль у загальному обсязі конституційно-правового регулювання, а їх регламентація створює передумови для процесу державного владарювання.

3. Відносини, що характеризують основи взаємозв’язків держави й особи. Особі належить винятково важливе місце серед суб’єктів політичних відносин, зокрема державно- політичних відносин владарювання. Саме до особи звернено зрештою всю політичну і державну діяльність у суспільстві. Передусім це виявляється в юридичних конструкціях громадянства й основних прав і свобод.

Учасниками конституційно-правових відносин можуть бути тільки суб´єкти. Суб´єкт конституційного права - це потенційний носій прав і обов’язків, передбачених нормами галузі. У найбільш узагальненому вигляді В. Чиркін суб’єктами конституційно-правових відносин вважає:

1) соціальні та національні спільноти (народ, який є джерелом влади; нації й інші етнічні групи);

2) державу загалом та її складові (наприклад, суб’єктів федерації у ФРН чи автономні утворення в КНР);

3) органи держави (імператора Японії, парламент Великобританії, народного захисника в Іспанії);

4) громадські об’єднання і колективи громадян публічного характеру, тобто ті, що беруть участь у політиці;

5) депутатів представницьких органів;

6) органи місцевого самоврядування й управління (ради графств Великобританії, мерів міст у Франції);

7) індивідів (громадян, іноземців, осіб без громадянства).

Зазначимо, що загалом правоздатність держави ґрунтується на її суверенітеті й є первинною. Найдинамічнішими суб’єктами конституційного права є державні органи, які найчастіше виконують роль учасників конституційно-правових відносин. Особливістю конституційної правоздатності державних органів та органів місцевого самоврядування є наявність у них владних повноважень. Тільки ці органи, а також посадові особи мають публічно-владні права.

Система галузі державного (конституційного) права відображає внутрішню структуру його предмета. Під час розгляду цього питання передусім виникає проблема співвідношення системи конституції як головного джерела з системою галузі. Для визначення останньої треба проаналізувати всю сукупність конституційно-правових норм незалежно від форми їх закріплення. Система ж конституції відображає існування лише частини цих норм, що містяться лише в основному законі. Водночас, визначаючи систему галузі, слід передусім враховувати конституцію - своєрідний стрижень системи. І хоча встановлена у формі конституції систематизація правових норм може бути не повністю тотожна системі галузі, вони органічно взаємопов’язані.

Система конституційного права - це складна структурована, динамічна система з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємопов´язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права - це фундаментальні за-сади, в яких утілюється сутність і політико-правове призначення галузі й її основного джерела - конституції держави. Це своєрідний каркас, який є основою конституційного права, об´єднує його в єдине, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні й спеціальні. У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення та соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в конституції. Серед них - державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо. Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і мають конкретне застосування в безпосередній діяльності держави й її органів. Це, наприклад, принципи діяльності органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.

Важливим елементом структури конституційного права є його інститути. Передумовою конституційно-правового інституту було існування визначеної сукупності юридичних норм, що регулюють коло однорідних і взаємопов´язаних відносин. Останні (відповідно, і норми) утворюють доволі відокремлену та сталу групу. Головним критерієм визначення системи галузі конституційного права за інститутами є єдність змісту їхніх норм.

Із позицій системного підходу можна виокремити три різновиди конституційно-правових інститутів: а) загальні (суперінститути); б) головні (інститути), що зазвичай входять до загальних; в) початкові (субінститути), які здебільшого охоплюють декілька правових норм. Усі вони різняться ступенем узагальнення. Це три рівні систематизації конституційно- правових норм.

Загальні конституційно-правові інститути - це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту. До них передусім належить інститут організації та діяльності державного механізму, куди на правах головних входять інститути: вищих органів держави, основ організації місцевого управління. До загальних конституційних інститутів також належить інститут територіальної організації держави, який містить такі головні інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій і власне державна територія.

До загальних конституційно-правових інститутів слід від-нести інститут конституційного статусу особи, що охоплює такі головні інститути, як громадянство й основні права та свободи особи. Наведена класифікація конституційних інститутів має узагальнювальний характер і не є вичерпною стосовно кожної країни.

Роль кожного конкретного конституційно-правового інституту в загальному процесі нормативного регулювання визначається не кількістю об´єднаних у ньому норм, а соціальною значущістю, характером регламентованих суспільних відносин, місцем серед інших інститутів.

Суттєвим елементом системи конституційного права є його норми. За визначенням В. Шаповала, конституційно- правова норма - це правило поведінки учасників державно- політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов - примусом. У багатьох державах конституційне регулювання частково здійснюється за допомогою найузагальненіших норм - так званих норм-принципів, які зазвичай фіксують окремі положення, ідеї прийнятої в тій чи іншій країні політико-правової теорії. Наприклад, у ст. 1 Конституції Іспанії проголошується: «Іспанія - соціальна, правова і демократична держава, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм». Наявність норм-принципів характеризує передусім конституції і конституційне право загалом, хоча схожі норми є і в джерелах, що належать до інших галузей права. Окремі з конституційно- правових норм-принципів мають значення для всієї правової системи.

Конституційно-правові норми різняться внутрішньою структурою. Санкції в нормах конституційного права застосовують рідко (вони здебільшого наведені в актах інших галузей права), а якщо й є, то зазвичай мають політичний характер: відставка уряду, імпічмент президента. Щодо гіпотези (умови застосування норми), то вона також рідко має словесне вираження в актах конституційного права та формулюється опосередковано.

За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми можна класифікувати як установчі, регулятивні чи охоронні. Їх більшість належить до установчих і регулятивних.

Установчі норми за своєю суттю не є конкретними прави-лами поведінки. Вони зазвичай фіксують наявність суб´єктів державного права, насамперед вищих органів влади. Наприклад, ст. 3 Конституції США проголошує: «Судова влада Сполучених Штатів здійснюється Верховним Судом і тими нижчими судами, які будуть час від часу створюватись Конгресом».

Регулятивні норми спрямовані безпосередньо на регулювання державно-політичних відносин владарювання. На їх основі суб´єкти цих відносин наділяються правами й обов’язками. Як приклад, можна навести одне із положень ст. 1 Конституції США: «Віце-президент Сполучених Штатів є головою Сенату, але може голосувати лише в тому випадку, коли голоси розділяються нарівно». В іншій частині тієї самої статті зазначено, що «жодна особа, яка займає будь-яку оплачувану або почесну посаду на службі Сполучених Штатів, не може без згоди Конгресу прийняти той або інший дар, винагороду чи титул... від іноземної держави». На основі регулятивних норм формується зміст конституційно-правового статусу суб’єктів галузі.

Дія охоронних норм пов’язана зі встановленням юридичних заборон. Приклад - восьма поправка до Конституції США: «Не повинні вимагатись непомірно великі застави або стягуватись надмірні штрафи, чи призначатись жорстокі і незвичайні покарання».

І, нарешті, за природою предмета регулювання конституційно-правові норми можна поділити на матеріальні та процесуальні. Останні становлять головний зміст такого джерела конституційного права, як парламентські регламенти.