Історія і культура України

5.3. Українська культура в ХІХ ст.

5.3.1. Освіта і наука

ХІХ століття – це період розвитку капіталістичних відносин у Росії й, відповідно, в Україні як найбільш розвинутому регіоні імперії. Попри те, що правлячі кола країни у своїй переважній більшості боялися поширення знань серед широких верств населення, вони мусили вживати певних заходів щодо розвитку мережі навчальних закладів різного рівня. Уряд також змушений був надати можливість отримати середню й навіть вищу освіту представникам недворянських (різночинських) верств населення. Адже капіталізм був пов’язаний з розвитком промисловості й торгівлі, міським будівництвом, ускладненням правових відносин у державі, руйнацією натурального господарства, а це, в свою чергу, збільшувало потребу в освічених і кваліфікованих працівниках.

Найнижчою ланкою освіти залишалися парафіяльні школи, які створювалися при церковних парафіях і були початковими. Навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року у містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри.

Трохи більш високий рівень початкової освіти надавали повітові школи, які були спочатку дво-, а згодом – трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

Хлопчики з дворянських родин, які зазвичай отримували початкову освіту за допомогою гувернерів, продовжували навчання в гімназії. Для дівчат існували інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони. Термін навчання в гімназіях спочатку становив 4, згодом – 7 років. Викладалися іноземні мови, зазвичай французька, німецька, грецька, латинська, Закон Божий, література, історія, географія.

Крім того, у першій половині століття на зразок відомого ліцею в Царському селі (під Санкт-Петербургом), де навчався юний О. Пушкін, були відкриті три ліцеї в Україні: Рішельєвський в Одесі, Кременецький на Волині, Ніжинський на Чернігівщині. Ліцеї були закритими навчальними закладами для дітей із аристократичних сімей. Освіта, яку вони надавали, формально не була вищою, але фактично була надзвичайно високою. У середині ХІХ ст. ліцеї були перетворені на виші навчальні заклади. Зокрема, на базі Рішельєвського ліцею був відкритий Новоросійський університет.

У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею парафіяльні та повітові школи були перетворені на початкові народні училища, а гімназії були поділені на два типи: класичні і реальні. В класичних, як і раніше, перевага надавалася вивченню гуманітарних дисциплін, насамперед давніх мов. Їх випускники могли без іспитів поступати до всіх вищих навчальних закладів. У реальних гімназіях (згодом вони стали називатися реальними) вивчалися природознавство, фізика, математика тощо). Їх випускники могли без екзаменів вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Крім того, було створено декілька окремих жіночих гімназій.

Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 17 тис. початкових шкіл, 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, якими було охоплено приблизно 30% дітей. Як наслідок в Україні, як і загалом в імперії, письменні становили менше ніж чверть населення.

Одночасно із загальноосвітніми навчальними закладами відкривалися спеціалізовані навчальні заклади. Так, у кадетському корпусі у Полтаві і Києві з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді працювала медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У біля Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів. Священнослужителів готували духовні семінарії та Київська академія, яка на початку ХІХ ст. втрачає роль загальнослов’янського освітнього й наукового центру, перетворюється на рядовий духовний заклад.

Глибокі зміни в системі вищої освіти українців пов’язані зі створенням університетів. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в 1805 р. у Харкові за ініціативою вченого Василя Каразіна. Харківський університет мав чотири факультети, на яких спочатку навчалося 65 студентів, через п’ятдесят років – близько 500. У 1834 р. відкрився Київський університет св. Володимира, в 1865 р. – Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тисяч.

Організація навчального процесу в університетах була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, в російських і українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти.

Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших спеціалізованих вищих навчальних закладів. У 1850-1880-ті рр. відкриваються інститути: Київський політехнічний, Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-філологічний, Глухівський учительський та ін. У 1899 р. у Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало вищу освіту в Придніпров’ї й відіграло величезну роль у розвитку гірничої й металургійної промисловості регіону. Усього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло в 1918 р. у період Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, був відкритий університет у Січеславі (Катеринославі).

У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет ( 1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Львівська ветеринарна академія (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів у цих навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в основному здійснювалося польською або німецькою мовами, тож зазначені навчальні заклади мало впливали на формування української інтелігенції.

Радикальні зміні в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були університети. Водночас з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено низку наукових товариств – Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи;

Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, наукове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.

У ХІХ ст. особливого розвитку набули природничі науки. Ціла плеяда науковців, які працювали в Україні, здобули світове визнання. Зокрема, математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Став одним із засновників нової науки – фізичної хімії М. Бекетова. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. В 1886 р. він разом з мікробіологом М. Гамалією у Одесі заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. За наукові розробки в галузі мікробіології в 1908 р. І. Мечніков отримав Нобелівську премію. Засновником російської фізіологічної школи став Іван Сєченов. Його вчення про рефлекси головного мозку започаткувало науково-експериментальні дослідження вищої нервової діяльності людини. Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй. Він сконструював трубку для Х–променів, чим потім скористався німецький вчений Рентген, ім’ям якого й були названі промені, що зараз так широко використовуються в медицині та техніці. Феноменальним у ті часи явищем була наукова діяльність однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковської), яка походила зі старовинної української старшинської родини.

Суттєві зрушення відбулися в гуманітарних науках. Зокрема, в історичній науці особливо відзначилися Д.М. Бантиш-Каменський, М.А. Маркевич, М.І. Костомаров, О.М. Лазаревський, В.Б. Антонович, а також О.Я. Єфименко, перша жінка – доктор історичних наук. Дмитро Яворницький здійснив ґрунтовні дослідження з історії запорозького козацтва. Костянтин Ушинський заснував педагогічну систему яка базувалася на двох основних принципах – повага до учнів та використання мови як найкращого виховного засобу. «Мова народу, – писав К. Ушинський, – найкращий квіт усього духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в’яне і вічно розвивається. У мові одухотворюється весь народ і його батьківщина…». Видатним мовознавцем світового рівня був професор Харківського університету О. Потебня.

Таким чином, освіта і наука в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалися в руслі загальноросійських тенденцій і за багатьма напрямами відповідали європейському й світовому рівню. Однак дедалі сильніше виявлялося відставання Росії від розвинених європейських країн за рівнем загальної писемності і освіти серед селянських і робітничих мас. Попри певні позитивні зрушення, вітчизняна система освіта значною мірою зберігала свій становий і класовий характер.

5.3.2. Література, театр, музика.

Засновником нової художньої української літератури став Іван Котляревський, поема якого «Енеїда» була надрукована в 1798 р. З формального погляду поему І. Котляревського можна було б назвати пародією на відомий твір античного римського поета Вергілія, якби не такі яскраві образи козацької минувшини, не жива народна українська мова, не надзвичайно соковитий гумор. «Енеїда» І.Котляревського засвідчила факт перетворення української мови на літературну. Пізніше Котляревський написав п’єси

«Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», які мали великий читацький успіх не тільки в Україні, але й у Росії. З іншого боку, великий вплив на формування літературної творчості на українських землях мала російська література, насамперед творчість О. Пушкіна і М. Лермонтова.

У розвитку української художньої літератури визначне місце належить Г.Ф. Квітці-Основ’яненку, Є.П. Гребінці. Григорій Квітка-Основ’яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими прозаїчними творами Г.Квітки-Основ’яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма», а також та п’єси «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».

Досить різноманітна творча спадщина Євгена Гребінки – вірші, історичні поеми, повісті, байки, переклади. Талант Євген Гребінки виявився й у ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями, серед них відомі «Очи черные, очи жгучие» та «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави здобув письменник завдяки байкам, які стали окрасою української літератури.

Полтавщина – мала батьківщина геніального письменника Миколи Гоголя, який завжди пишався своїм «малоросійським» походженням. Перший літературний успіх М. Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір’ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» і передусім повість-епопея «Тарас Бульба», що присвячена героїчній визвольній боротьбі українського (руського – у Гоголя) народу проти польських поневолювачів. Вершиною творчості М. Гоголя вважаються поема «Мертвые души» та комедія «Ревизор».

Одним з найбільш видатних синів українського народу по праву вважається Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.). Т. Шевченко збагатив українську культуру такими високохудожніми творами, як поетична збірка «Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим, і не ненародженим землякам…», дев’ять повістей, написаних російською мовою, яку він до речі шанував не менше, ніж українську. Справжнім гімном визвольної боротьби народних мас став Шевченків «Заповіт». Шевченко разом з такими видатними російськими літераторами, як Некрасов, Чернишевський, Добролюбов, Салтиков-Щедрин та ін., започаткував критично-реалістичний напрям у художній літературі, змістом якого стала допомога народу в пошуках відповідей на питання «хто винен?» і «що робити?». У своїх чисельних творах Т. Шевченко висловлював глибоке співчуття і палку любов до свого народу, викривав і засуджував самодержавство і кріпосництво. Шевченкові належить провідна роль у формуванні національної самосвідомості українців, духовних засад визвольного руху в Україні, в історії української культури ХІХ ст. Іван Франко писав, що Т. Шевченко «був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».

Подальший розвиток літератури критичного реалізму й демократичної спрямованості пов’язаний з поколінням українських письменників, творчість яких припадає на другу половину ХІХ і початок ХХ ст. Зокрема, до класики української й світової літератури увійшли байки Леоніда Глібова, «Народні оповідання» Марка Вовчка (Марії Вілінської), соціально-побутові повісті

«Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» Івана Нечуй-Левицького. Суттєвим був внесок у розвиток української літератури також багатьох письменників ліберально-буржуазної течії, передусім Пантелеймона Куліша, який створив перший класичний український історичний роман «Чорна рада». Одним із засновників і кращим представником неоромантичного напряму в українській літературі була Леся Українка – автор драми-феєрії «Лісова пісня», поеми «Осіння казка», багатьох ліричних віршів тощо.

У духовному житті Галичини, що була австро-угорською колонією, особливо значне місце посідав Іван Франко, видатний письменник, учений, громадський діяч, автор близько 5 тисяч наукових і літературних творів. Серед них: історичний роман «Захар Беркут» та соціально-побутові повісті «Борислав сміється» і «Boa сonstrictor», «Бориславські оповідання», в яких відтворюється реалістична картина важкої праці й злиденного життя галичан. Поетичні твори І. Франка «Смерть Каїна», «Мойсей», збірки ліричних віршів «Зів’яле листя», «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» явили чудовий взірець глибокої філософської думки і ніжної інтимної лірики.

Наприкінці ХVІІІ ст. поряд з чисельними аматорськими музично- драматичними колективами утворюється професійний український театр. Першим постійний театр був заснований у 1797 р. Харківський театр, директором, режисером і актором якого згодом став Г.Квітка-Основ’яненко. Згодом утворюються театри в Полтаві та Києві. На сценах трьох названих театрів грав геніальний російський актор Михайло Щепкін. Його, як і Т. Шевченка, викупили з кріпацтва представники російської та української громадськості.

У другій половині ХІХ ст. в українській драматургії і театрі виділяються три постаті – драматурги, режисери, актори Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Михайло Старицький. М. Кропивницький написав і поставив близько 40 так званих «етнографічних драм», серед яких «Доки сонце вийде, роса очі виїсть». І.Карпенко-Карий створив гостро соціальні драми «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» тощо. М. Старицький є автором п’єс «Циганка Аза», «За двома зайцями», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося» тощо. Перу Старицького також належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші».

Серед чудової плеяди видатних українських акторів виділялася Марія Заньковецька, яка була не тільки блискучою актрисою, але й прекрасною співачкою. Вона мала чудовий голос – драматичне сопрано й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею образу, а слухачам – пізнати душу українського народу. Для неї спів був одним з найдійовіших на глядачів.

З тріумфом виступала М. Заньковецька на сценах театрів Петербурга і Москви, куди приїжджали на гастролі група українського професіонального театру на чолі з М. Кропивницьким. Захопленню московської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди плакали у залі. Вони підходили до каси і питали: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет», то квитки брали.

Оцінюючи творчість майстрів української сцени ХІХ ст., один із засновників Московського художнього академічного театру, всесвітньо відомий режисер Костянтин Станіславський – писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва… Той хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять про них на все життя».

Невід’ємною складовою українського театру було музика. В її розвитку переламне значення мали дві наступні події: постановка у 1863 р. у Петербурзькому Маріїнському театрі першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку створив відомий оперний співак Семен Гулак-Артемовський, та відкриття в 1867 р. у Києві оперного театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г. Шевченка). Однак справжній підйом оперного й загалом музичного мистецтва пов’язаний з творчістю великого українського композитора Миколи Лисенка. Він досконало опанував багатий український народний мелос і на його основі створив опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Пан Коцький», оперу для дітей «Коза-Дереза», низку музичних творів на теми з «Кобзаря» Т.Шевченка. Всього він написав музику до близько 600 пісень. У 1862 р. композитор М. Вербицький, написавши музику до віршу П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», створив національний український гімн.

Україна завжди славилася своїми музичними талантами. Українські родові коріння мало чимало видатних музикантів, співаків, композиторів. Особливе місце серед них належить геніальному композитору Петру Чайковському, який написав багато творів практично в усіх музичних жанрах (фортеп’янна музика, симфонія, соната, опера, балет, романс тощо). При цьому опери «Мазепа» та «Черевички» (за творами О. Пушкіна і М. Гоголя) він написав на українську тематику, присвятив їх батьківщині своїх предків з козацького роду Чайків.

5.3.3. Архітектура та образотворче мистецтво.

У першій половині ХІХ ст. розвиток архітектури України, як і Росії, визначали класицизм, тобто використання античних канонів і прийомів, і ампір як різновидність класицизму, що орієнтується переважно на традиції стародавнього імператорського Риму, характеризується монументальністю й урочистістю архітектури. Російська імперія прагнула втілити в архітектурні форми свою велич і могутність, що зросли після перемоги над Наполеоном. Серед найкращих зразків класицизму та ампіру в архітектурі можна назвати такі споруди, як церква-ротонда на Аскольдовій могилі архітектора А. Меленського, головний («червоний») корпус Київського університету архітектора О. Беретті, Потьомкінські сходи на Приморському бульварі в Одесі архітектора Ф. Боффо, садово-парковий комплекс графів Потоцьких під Уманню («Софіївка») тощо.

У другій половині ХІХ ст. набуває поширення так званий неоренесанс або еклектизм – суміш елементів різних стилів. У оздобленні фасадів та інтер’єрів надмірно використовуються різноманітні ліпні прикраси, скульптура, розпис, позолота тощо. Усе це не вважається проявом високого естетичного смаку. Тим не менш багато хто з пересічних людей у захваті від архітектури Одеського оперного театру, збудованого за проектом віденських архітекторів Г. Гельмера і Ф. Фельнера та Київської опери архітектора В. Шретера. Прикрасою Києва став також Володимирський собор архітекторів І. Штрома, О. Беретті, А. Прахова, які використали канони середньовічних візантійських храмів. Внутрішній розпис собору здійснений у стародавньому руському стилі групою видатних митців. Один з них – російський художник В. Васнєцов, автор відомої картини «Три богатиря». Примітними спорудами Львова стали оперний театр, який спроектував архітектор З. Горголевський та будинок Галицького крайового сейму (нині – Національний університет імені І. Франка), збудований в дусі віденського неоренесансу за проектом Юліуса Гохберга.

На межі ХІХ-ХХ ст. на характер архітектурних форм сильно впливали нові будівельної технології й широке застосування таких будівельних матеріалів, як метал, залізобетон, скло. З’являється стиль «модерн», який відзначався поєднанням архітектурних образів середньовіччя (готики, візантійського, московських стилів), і новаторських архітектурних ідей. У модерновому стилі побудовані будинок архітектора Владислава Городецького («будинок з химерами» - нині резиденція Президента України) та Бесарабський критий ринок у Києві (арх. Г. Гай), залізничні вокзали Києва, Харкова, Львова. Художник В. Кричевський спроектував будинок Полтавського губернського земства (нині – краєзнавчий музей) і оформив Канівський музей-заповідник «Могила Т.Шевченка».

У ХІХ ст. набула розвитку монументальна скульптура. Найвидатнішим є пам’ятник Богдану Хмельницькому, створений Михайлом Микешиним. Виходець з України Іван Мартос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії мистецтв, створив пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві та Дюку Рішельє в Одесі. Видатні російські митці В. Демут-Малиновський та П. Клодт є авторами пам’ятника кн. Володимиру Хрестителю, встановленому в Києві. З поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові.

Чимало російських художників, зокрема В. Тропінін, працювали в Україні, використовуючи у своїх картинах українську тематику. Водночас й вихідці з України І. Сошенко, А. Мокрицький, В. Боровиковський та багато інших художників збагатили як українське, так і російське образотворче мистецтво. Особливо видатне місце в українському мистецтві належить Т. Шевченку, який у 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, був учнем самого Карла Брюллова, автора знаменитої картини «Останній день Помпеї». Т. Шевченко створив низку живописних творів з життя селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» тощо), чимало портретів та офортів (гравюр на міді). За серію офортів Петербурзька Академії мистецтв надала Т. Шевченкові звання академіка гравірування.

Поетична і художня спадщина Т. Шевченка мала величезний вплив на розвиток української культури і, зокрема, образотворчого мистецтва. Вона визначили його демократичну спрямованість, яка яскраво відбилася в творчості випускників Петербурзької Академії мистецтв Л. Жемчужникова і К. Трутовського. Обидва росіяни, що багато років жили на Україні й більшу частину своєї творчості зв’язали з Україною, відстоювали впродовж свого життя право українців на національну культуру. Обидва брали участь у створенні альбому «Живописна Україна», написали чимало картин з життя і побуту простих українців. Костянтин Трутовський також відомий своїми ілюстраціями до творів М. Гоголя, Т. Шевченка, Марко Вовчка, а також до біографії Т. Шевченка.

У подальшому більшість прогресивних українських художників поділяли ідеї створеного 1870 р. Товариства пересувних художніх виставок та його лідерів: І. Крамського, В. Сурікова, І. Репіна, В. Перова. Беручи приклад з російських «передвижників», українські митці прагнули у своїй творчості використовувати реалістичну художню мову, яку розуміє народ, і показувати свої картини жителям різних міст. Зокрема, в Одесі було створено Товариство південноросійських художників, яке активно займалося виставочною справою.

Художня довершеність і високий реалізм притаманні картинам Миколи Пимоненка. Найбільш відомі його роботи – «Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Суперниці», «Свати». У історичному жанрі виявив свій талант О. Мурашко. Він є автором відомої картини «Похорони кошового», для центральної постаті якої позував М. Старицький. У пейзажному живописі найбільше обдарування проявив Сергій Васильківський, творчість якого тісно пов’язана з Харківщиною. Він відкрив український живопис Європі, де був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні «поза чергою». Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв. Все це розкривають його картини: «Козаки в степу», «Отара в степу» «В Запорізькому степу». Чудовими майстрами пейзажного живопису були також С. Світославський, К. Костанді, В. Орловський.

Постійно підтримував свій зв’язок з Україною Ілля Репін, який народився у Чугуєві на Слобожанщині. Серед багатьох творів видатного майстра особливе місце посідає його картина «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Для цієї картини в ролі кошового писаря, зображеного в центрі полотна, позував художнику його товариш – історик Дмитро Іванович Яворницький, який все своє життя присвятив вивченню історії запорозьких козаків і якого за це називали Нестором Запорозької Січі. Кошовим отаманом Іваном Сірком в картині зображений генерал Михайло Драгомиров.

Таким чином, у ХІХ ст. культурний розвиток України відбувався в нерозривному зв’язку з прогресивною культурою російського народу. Так само, як і чимало українців робили внесок в загальноросійський культурний розвиток. Творчість найкращих українських культурних діячів ХІХ ст. стала здобутком світової культури.

Словник

Ампір – (походить від слова «імперія) архітектурний стиль, що виник у Франції наприкінці ХVІІІ ст. і набув поширення в Російській імперії, ґрунтується на використанні художніх образів стародавнього Римської імперії, характеризується помпезністю, величчю.

Громади – напівлегальні ліберальні культурно-просвітницькі організації української інтелігенції, яка виступала за пробудження національної самосвідомості народу, існували в 1860-1890-х рр. у Петербурзі, Києві, Харкові, Одесі, Полтаві т ін. містах.

Декабристи – учасники російського опозиційного руху, члени різних таємних товариств другої половини 1810-х – першої половини 1820-х рр., які організували антиурядове повстання в грудні 1825 р.

Капіталізм – суспільний лад, економічна система виробництва та розподілу, що базується на принципах приватної власності, особистої ініціативності, вільної економічної конкуренції.

Культурно-національна автономія – форма самоорганізації етнічних груп в унітарній державі, не передбачає створення власної національної державності.

Марксизм – філософське, економічне, політичне вчення, основане К. Марксом і Ф. Енгельсом, узагальнена назва сукупності теоретичних і політичних положень, серед яких центральне місце займають положення: про вирішальну роль класової боротьби в розвитку суспільства; про визначну роль додаткової вартості в утворенні капіталу; про діалектико-матеріалістичний погляд на світ; про комуністичне суспільство.

Народництво – ідеологія російської інтелігенції у 1860-1910-х рр., яка в пошуках свого місця в житті орієнтувалася на зближення з народом (селянством), служіння народу, досягнення народного блага.