Історія і культура України

5.1. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ ст.

5.1.1. Національно-культурне відродження.

На початок ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій – Австрійської та Російської. Західна Україна, (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилася у складі Австрії. Більша частина України, зокрема Правобережна Україна, Наддніпрянщина, Слобожанщина, були поділені російською владою на 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Миколаївську (Херсонську), Слобідсько-Українську (Харківську). Остаточно зникають особливості полкового адміністративно-територіального устрою, вся виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав цар, а в повітах – справниками.

У підросійській Україні проживало понад 8 млн. людей, здебільшого українців і росіян. Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття були в складі Австрійської імперії Габсбургів. Чисельність населення зазначених регіонів дорівнювала 3,5 млн. людей. За національним складом це були українці (русини), поляки, мадяри, валахи (молдавани).

Соціально-економічне становище українців, особливо селян у обох імперіях було економічно важким, але суттєво відрізнялося. Для австрійців і поляків українці були чужими за культурою вірою і звичаями, їх слід було онімечити та полонізувати. У Росії кріпосницький гніт мало чим відрізнявся від рабства, але українці тут вважалися руськими, частиною єдиного народу.

За офіційною ідеологією, національну основу Росії становив російський народ, який мав три гілки – великоруську, білоруську та малоруську. До останньої входили українці, яких тоді офіційно прийнято було називати росіянами, а на побутовому рівні – ще малоросами або хохлами. Відповідним було ставлення з боку влади й до української мови. Якщо не існує окремої малоросійської (української) нації, то для чого, мовляв, й окрема малоросійська мова? Через це російська влада, м’яко кажучи, не заохочувала вживання української мови в культурному житті, а часом і забороняла.

Українська шляхта та більшість колишньої козацької старшини, чиновництво, ставши російськими дворянами, повністю або майже повністю русифікувалися, байдуже ставилися до української культури, мови. Негативно до всього українського ставилася буржуазія, більшість якої була неукраїнського походження, особливо у важкій промисловості, – росіяни, німці, англійці, бельгійці, французи тощо. Однак починаючи з кінця ХVІІІ ст. проглядає й протилежна тенденція – пробудження інтересу до національного коріння, до української історії, мови, народних звичаїв. Проте, якщо спочатку шанувати все «малоросійське» було даниною моді, що поширювалася серед російської знаті та інтелігенції – нащадків козацьких старшин, то у другій половині ХІХ ст. в умовах зародження української політичної нації з’являються ідеї здобуття культурно-національної автономії України. Виникає національно- визвольний рух, у якому беруть участь представники демократичних верств суспільства, так званих різночинців.

На тлі зазначеної другої тенденції з кінця ХVІІІ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження, проявом якого стала поява наукових праць у галузі української історії, мовознавства, етнографії, фольклору тощо. Особливо популярними стають такі твори, як «Історія русів» Григорія Полетики (?), «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського та «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича.

«Історія русів» – твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише в 1846 р.). У книзі намальована картина історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. В основі твору – визнання самобутності України, любов до неї, повага до національних звичаїв і традицій, шанування своїх предків.

Чотирьохтомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського побачила світ у 1822 р. у Москві. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів, містить дуже багатий фактичний матеріал, зокрема з історії Київської Русі, козацтва, Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Цінними є біографічні дані з історії козацьких старшинських родин.

«Малоросійські пісні» – це збірник народних пісень, який видав Михайло Максимович, відомий ботанік і філолог, майбутній професор і перший ректор Київського університету. З приводу етнографічних досліджень ученого М. Гоголь так писав у одній зі своїх статей: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу…».

Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення із залученням певних «книжкових» елементів минулого. 1818 р. у Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. Павловським.

Вивчення української історії, фольклору, народних призвело до появи низки оригінальних літературних художніх творів І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, про що мова буде далі.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.) – нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко. Братство відстоювало ідею єдності всіх слов’янських народів включно до створення об’єднаної демократичної слов’янської держави, про що яскраво написав один із фундаторів організації М. Костомаров у «Книзі буття України»: «І встане Україна зі своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов’янським». Водночас визнавалися рівні права всіх народів на національну самобутність і національно-культурну автономію, вільний розвиток мови та національної культури.

Національно-культурне відродження, що відбувалося на теренах Наддніпрянської (підросійської) України мало великий вплив на інтелігенцію Галичині, яка знаходитись в імперії Габсбургів. Так, протягом 1833-1837 рр. у Львові діяло демократично–просвітительське літературне угрупування «Руська трійця», керівниками й засновниками якого були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений діячами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністрова». Збірник містив фольклорний матеріал, забраний у Галичині, і низку власних творів з проблем історії України. У вступному слові, яке написав М. Шашкевич, прозвучав заклик до духовного єднання українців Наддністрянської та Наддніпрянської України:

Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресить в новій силі Руську славу, руську власть!

5.1.2. Розклад феодально-кріпосницької системи в підросійській Україні.

Селянство становило приблизно 93% населення України, більше половини селян були кріпаками. Решта являла собою колишніх козаків, державних селян і переселенців. Поміщики долею своїх кріпаків фактично розпоряджались безконтрольно. Ще наприкінці XVIII ст. була введена рекрутчина (насильницька віддача кріпаків в солдати). Служити в армії селяни повинні були 25 років. Рідко хто повертався здоровим і неушкодженим. Знущання над солдатами, мордобій, виснажлива муштра, погане харчування, різні хвороби і часті війни, що вів царизм, призводили до загибелі і каліцтва солдат. Цар Олександр (1801-1825 рр.) розквартирував на Україні 50-тисячне військо, утримання якого в значній мірі лягло на селян.

Панщина за законами Російської імперії мала бути не більше трьох днів на тиждень. Проте свавілля поміщиків над кріпаками не знало меж. Наявна свобода інших селян була теж обмежена. На державних селян і козаків підвищили податки і повинності на 15%. Феодальне ведення господарства базувалось на примітивних ручних знаряддях праці. Майже всюди на Україні домінувала трьохпільна система землеробства. Відстале малоефективне сільське господарство знаходилось у глибокому кризовому стані. Намагаючись підвищити його продуктивність, поміщики в 1830-1840- рр. збільшували панщину до 5-6 днів на тиждень, вводили так звану «місячину», але стан сільського господарства і життя селян не поліпшувались. Вся система феодального господарювання все більше і більше приходила в протиріччя з потребами розвитку суспільства, переживаючи глибоку кризу.

Поступово всередині економічної системи феодального суспільства формуються капіталістичні відносини. Набуває широкого розмаху лихварство. Зростає система орендних відносин, усе частіше земля стає об’єктом купівлі- продажу. Власниками землі робляться купці, міщани, а також зростаюча кількість заможних селян, які починають використовувати найману працю. Де середини ХІХ ст. у 8% селянських господарств були наймити. Водночас у середині ХІХ ст. на Лівобережжі і Київщини нараховувалось 200 тис. безземельних селян. Виникають ринки найму працівників. Одним з найбільших ярмарків сільськогосподарських робітників стало м. Каховка, куди до літа прибувало до 40 тис. найманців.

Кріпосницьке господарювання підривалось й розвитком промисловості. Поступово відбувався перехід від поміщицької мануфактури до фабрики. На фабриках і заводах застосовувалась і вільнонаймана праця. В 1860 р. в промисловості вільнонаймані працівники вже становили 74% усіх робітників. У промисловості розвивалися галузі, пов’язані з переробкою сільськогосподарської сировини, з видобутком корисних копалин. У 1820-х рр. в Україні були збудовані перші цукрові заводи. Виникають нові підприємства по переробці шкіри, виробництву мила, свічок, цегли, черепиці, виробів з металу, механічні заводи. Якщо в 1825 р. діяло 650 підприємств, то на кінець 1850-х їх кількість перевищила 2300. На середину ХІХ ст. виникають кам’яновугільна і металургійна промисловість. Кількість найманих робітників з початку ХІХ ст. збільшилась у 1861 р. з 10 тис. до 115 тис., тобто майже в 12 разів

З розвитком промисловості, торгівлі і диференціації селянства серед населення України в першій половині ХІХ ст. формується і прошарок торговельно-промислової і сільськогосподарської буржуазії. Модернізуються старі і виникають нові міста, зростають ринки, посилюється товаризація як поміщицького, так і селянського господарства. Внутрішня торгівля на Україні здійснювалась в основному на ярмарках, яких в середині ХІХ ст. налічувалось близько 12 тис. Але розвиток торгівлі і товарно-грошових відносин гальмувався низьким рівнем транспорту. І все-таки найхарактернішою ознакою цього періоду є поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і народження капіталістичних відносин.

5.1.3. Становище українців в західноукраїнських землях.

У першій половині XIX ст. населення західноукраїнських земель, що було під владою Австрії, теж знаходилось в тяжкому становищі. Відірваність західних українців від основної маси українського народу, постійне політичне, соціальне, національне і економічне гноблення гальмувало хід вільного цивілізованого розвитку, яким йшли європейські країни. Внаслідок низки причин, насамперед асиміляторських зусиль і шовіністичної політики правлячих кіл і панівної верхівки відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалась.

Сільське господарство, що займало провідне місце в економіці Західної України, знаходилось на низькому рівні розвитку, бо носило екстенсивний характер. Малоземелля українських селян, примітивні засоби виробництва, великі феодальні повинності зумовили низьку продуктивність землеробства. Врожайність озимих культур в середньому становила 6 центнерів, а ярих – 4,5 центнера з гектару. Лише на середину XIX ст. у кращих господарствах вона стала досягати 11-12 центнерів. Регулярні недороди основних культур прирікали населення на постійні злидні і голодну смерть.

Промисловість в західноукраїнських землях знаходилась на відсталому ремісничо-мануфактурному рівні. Мануфактури працювали в основному в панських маєтках. Кількість мануфактур в містах з найманою робочою силою залишалась незначною. У 30-40-х рр. XIX ст. намітилось деяке промислове піднесення, почалось використовування механічних двигунів. Проте переростання мануфактурної промисловості у фабричну гальмувалось дискримінаційними заходами уряду (адміністративні обмеження, непомірне високі податки тощо) та всевладдям великих землевласників.

Селянство Західної України постійно вело боротьбу проти феодальної експлуатації, відмовлялось виконувати повинності, піднімало повстання Одне з таких повстань сталося в 1846-1848 рр. під проводом Лук’яна Кобилиці.

Під впливом революції 1848-1849 рр. в Австрійській Україні було скасовано кріпосництво і феодальні повинності селян. Однак отримавши волю, селяни не отримали землі. Оскільки ж промислового виробництва в Західній Україні майже не було і знайти роботу було практично неможливо, більшість селянства в результаті такого «звільнення» залишилася без засобів до існування. Відтак сотні тисяч українців з Галичини, Буковини й Закарпаття мусили шукати кращої долі в інших країнах, здебільшого за океаном – у США, Канаді, Бразилії, Чилі тощо, де в цей час відбиралися у індіанців і розорювалися великі території. Відтоді в цих країнах утворилися великі українські діаспори, які в наступні роки поповнювалися все новими іммігрантами з України.

5.1.4. Суспільно-політичний рух в Україні в 1820-ті рр.

Характерною ознакою першої чверті ХІХ ст. було пожвавлення суспільно- політичного руху. Поштовхом для чого стала Вітчизняна війна 1812 р., яка почалася після нападу на Росію військ французького імператора Наполеона Бонапарта. Основні воєнні дії розгорнулися в Центральній Росії, Литві, Білорусі, однак частково зачепили Волинь. Переважна більшість українського народу виступила проти французьких загарбників. Чимало українців служило в регулярній російській армії. У боях з ворогом відзначилися Малоросійський, Полтавський, Глухівський, Чугуївський, Катеринославський, Сумський, Єлисаветградський та інші піхотні та кінні полки. Командир Охтирського гусарського полку відомий поет Денис Давидов започаткував використання регулярними військовими частинами партизанської тактики. Українські селяни і міщани також виловлювали французьких шпигунів, ховали від іноземців провіант. Однак частина українського суспільства лояльно ставились до окупантів, даремно сподіваючись на те, що вони допоможуть ліквідувати кріпосницький лад і панування царату на Україні.

Народ, що звільнив свою вітчизну від ворога, відчув власні сили і не хотів більше жити у рабстві. Передові офіцери-дворяни під час війни побачили кращі якості свого народу і відчували сором за існування в країні самодержавства і кріпацтва. Ненависть до кріпосництва стала причиною вільнодумства серед передових дворян, зокрема офіцерів. Закордонний похід російської армії після перемоги в 1812 р. дав можливість ознайомитись з суспільно-політичним життям західноєвропейських країн. Це і підштовхнуло передових офіцерів до рішучих кроків. Все більшої сили серед них набували ідеї створення таємної організації для здійснення військового перевороту.

Такою організацією на Україні було «Південне товариство», створене в 1821 р. Воно, як і «Північне товариство», що існувало в Петербурзі, стало готуватись до збройного повстання. В «Південне товариство» входило понад

100 осіб. Воно мало три відділення (у Василькові, Кам’янці і Тульчині). Керував ним Павло Пестель. Він розробив політичну програму товариства, яку назвав «Руською правдою». Згідно з цим документом намічалось шляхом військового перевороту повалити царизм, проголосити Росію республікою, скасувати кріпосне право, наділити селян землею безкоштовно, ліквідувати всі стани, надати всім людям однакові громадянські права тощо. У цьому Павло Пестель виявив значно більший радикалізм, ніж керівник «Північного товариства» Микита Муравйов, який у програмному документі організації,

«Конституції», планував встановлення конституційної монархії й особисте звільнення селян від кріпацтва, але без наділення їх землею. Однак на відміну від П. Пестеля, який відкидав національне самовизначення українського народу, М. Муравйов передбачав певну автономію України у складі побудованої за федеративним принципом Росії.

У 1825 р. з «Південним товариством» злилося «Товариство об’єднаних слов’ян», яке було створено у 1823 у Новоград-Волинському російськими дворянами братами Петром і Андрієм Борисовими. Організація ставила за мету добитися визволення від самодержавства всіх слов’янських народів і об’єднання їх у федеративну республіку. «Об’єднані слов’яни» створили четверту управу – «Слов’янську».

Повстання «Північного товариства» відбулось 14 грудня (звідси назва революціонерів – декабристи) 1825 р., а «Південного товариства» – в кінці грудня. Але повстання було жорстоко придушене. П’ять керівників його (П.Пестель, К. Рилєєв, С. Муравйов-Апостол – нащадок гетьмана Данила Апостола, М. Бестужев-Рюмін і П. Каховський) були повішені. 137 офіцерів відправили на каторгу в Сибір або під кулі на Кавказ, де царизм завойовував гірські народи. Чотири тисячі солдат-декабристів прогнали крізь стрій, позбавили отриманих у війні з Наполеоном нагород і відправили на Кавказ чи заслання. Незважаючи на свою поразку, декабристи започаткували революційний рух проти царизму і відіграли велику роль у ліквідації кріпосницького ладу.