Історія і культура України

3.2. Громадянська війна та поділ України. Руїна

3.2.1. Подальше ускладнення міжнародного становища України після Переяславської Ради.

Поєднання України з Московською державою не припинило спроби польського уряду повернути український народ у лоно Речі Посполитої. Польща розпочала з цією метою війну проти Гетьманщини, ввела в Україну свої війська. Польські пани здійснювали каральні акції проти козаків селян, міщан. Їх особлива жорстокість була помстою за свої поразки в попередні роки. Б. Хмельницький сподівався, що Москва допоможе українцям в боротьбі з польською агресією. Проте події, що відбувались у відносинах між Москвою, Польщею і Україною, невдовзі переконали Б.Хмельницького і старшину у марності надій, які покладали українці на поєднання з Москвою. Своїми вчинками царський уряд, дбаючи передусім про свої інтереси, знехтував потребами України. Змушена відбивати агресію Швеції в Прибалтиці у 1556 р. Москва змушена була укласти мир у м. Вільно сепаратний мир з Польщею всупереч застереженням Хмельницького. Водночас московські воєводи, що перебували на Україні, часто втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, розколювали козацьку старшину. Вони не дозволяли без згоди царя обирати нового Київського митрополита після смерті Сильвестра Косова, намагались прибрати до своїх рук управління і фінанси Гетьманщини.

Дбаючи про інтереси України, Б.Хмельницький став шукати вихід зі скрутного становища. Він вирішив, не розриваючи угоду з Москвою, зробити все можливе для організації антипольської коаліції європейських країн. Домовившись зі Швецією, Семиграддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною і Литвою, при нейтралізації Туреччини і Криму, Хмельницький мав на меті розгромити Польщу і об’єднати в самостійній Українській державі Гетьманщину і західноукраїнські землі. Проте йому це не вдалося здійснити. До цього спричинилась й хвороба гетьмана, який не міг особисто керувати воєнними діями і зовнішньою політикою. 6 серпня 1657 р. Б. Хмельницький помер.

Діяльність великого сина українського народу Б.Хмельницького оцінювалась неоднозначно. Навіть Т.Г. Шевченко критикував його за те, що він, поєднавшись з Москвою, «занапастив» Україну. Проте його діяльність розбудила український народ і зміцнила його віру в можливість перемоги над польськими гнобителями, підняла у народі почуття власної гідності. Раніше боротьба українського народу проти панування польської шляхти в основному носила оборонний характер, Хмельницький же підняв народ на наступальну війну і привів його до перемоги Він не тільки високо підняв авторитет козацького війська, але й багато зробив для піднесення культури народу, поширення його письменності. Величезне історичне значення діяльності Б. Хмельницького для українського народу важко переоцінити. Це вже розуміли і сучасники, визнаючи, що саме він підняв свій народ з вікового занепаду і забезпечив йому розуміння своєї людської гідності, волі і необхідності самостійного розвитку. Видатний талант Хмельницького проявився і в тому, що він зумів не тільки організувати малокультурні, недисципліновані народні маси на боротьбу проти польської шляхти, але й об´єднати їх на розбудову нових суспільно-економічних і державних відносин, на створення власної держави і входження її в зв´язки з європейськими країнами. Саме з метою зміцнення державності Хмельницький пішов на об´єднання з Московією.

3.2.2. Початок громадянської війни й Руїни.

Скориставшись смертю Б. Хмельницького, російська влада намагалась запровадити на Україні свої порядки і управління, насадивши тут своїх воєвод, чиновників і фінансових агентів, обмежити владу гетьмана, а також підкорити московському патріарху українську церкву, яка фактично була автономна і лише номінально визнавала над собою верховенство Константинопольського патріарха. З іншого боку, Польща робила все можливе для повернення України під свою владу.

Складні міжнародні і внутрішні обставини, в яких знаходилась Україна після смерті Б. Хмельницького, вимагали, щоб на чолі країни став досвідчений політик і гарний організатор, який би зміг продовжити розпочату великим гетьманом справу. Обраний спочатку гетьманом 16-річний син Б. Хмельницького Юрій не мав для цього необхідних знань. Тому старшина вирішила направити Юрія на навчання в Києво-Могилянську колегію. На Корсунській раді в жовтні 1657 р. обрали гетьманом сподвижника Б. Хмельницького генерального писаря Івана Виговського, який за часів Богдана відав фактично внутрішніми і зовнішніми справами Гетьманщини, а також керував українською розвідкою. Ставши гетьманом, він всупереч Москві провів вибори Київського митрополита, посприяв обранню на цю високу посаду єпископа Д. Балабана.

Як і Хмельницький, Виговський прагнув зміцнити самоврядування України. Але, якщо Хмельницький намагався в своїй політиці утримати в країні соціальну рівновагу, то Виговський виразно став на бік старшини і шляхти, що віддалялась від решти козацтва і населення в окремий клас. Він вважав, що «чернь» зробила вже свою справу. Посилився процес підвищення податків і поступового закріпачення селянства. У зовнішній політиці І. Виговський належав до тієї частини старшини, яка виступала за зближення з Польщею і розрив стосунків з Москвою. Однак ця політика призвела до вибуху народного повстання на Полтавщині, населення якої не хотіло повернення на їх землю польської шляхти. Повстання підтримали запорожці, а також полтавський полковник М.Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Не порозумівшись з повстанцями, Виговський силою придушив повстання, яке було підтримане московітами з метою послаблення влади гетьмана. В цій громадянській війні загинуло майже 50 тис. українців. Був вбитий і Пушкар.

Москва прагнула послабити владу гетьмана, обмежити самоврядування України, щоб полегшити перетворення її на свою звичайну провінцію. Водночас Польща і прихильна до неї частина української старшини, користуючись слабкістю гетьманської влади, все сильніше домагаються повернення України до того стану, в якому вона перебувала до початку визвольної боротьби, під розриву її стосунків з Москвою. Врешті-решт перемагає пропольська партія.

Виговський видає маніфест до народу, в якому пояснює причини розриву з Москвою, а на скликаній в Гадячі раді у вересні 1658 р. приймається рішення про створення з України так званого Князівства Руського, яке вступає у федерацію з Польщею і як самостійна держава матиме власне військо і судочинство, карбуватиме власні гроші тощо. Як виявилося, це був лише тактичний хід Польщі, яка насправді не воліла надавати Україні будь-якої автономії. Це призвело до ще більшого розколу в українському суспільстві. Виговського звинуватили в зраді здобутків Визвольної війни. Зі свого боку, Москва використала Гадяцьку угоду як привід для військового конфлікту з гетьманом. За цих умов І. Виговський звернувся за допомогою до татар. У битві під Конотопом 8 липня 1659 р. об’єднані українсько-татарські сили завдали поразки московському війську. Загинуло 30 тис. московських стрільців, багато потрапило в полон. Цар навіть наказав зміцнити оборону столиці. Але супротивники Виговського – запорожці на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком напали на Крим, що змусило хана поквапитись додому.

3.2.3. Події на Правобережжі в 1660-1670 рр. Петро Дорошенко

Невдоволення козацтва пропольською політикою Виговського призвело до повернення до влади у 1659 р. Ю.Хмельницького (Юрка Хмельниченка), який не мав необхідних для цього здібностей ні політика, ні дипломата, ні полководця. Молодий гетьман, маючи слабку волю, не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати владу і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угруповань. Займаючи то промосковську, то пропольську позицію, він сприяв поглибленню хаосу на Україні. Різні старшинські угруповання, прагнучи збагатитись, посилили між собою боротьбу, яка призводила до занепаду господарства. На тлі розбрату, що підігрівався поляками, московітами, татарами і турками, на Україні одночасно проголошуються по декілька гетьманів. Поряд з Ю.Хмельницьким на Лівобережжі стає гетьманом Яким Сомко. Незабаром замість Ю.Хмельницького гетьманом на Правобережжі обирається Павло Тетеря. Одночасно на Лівобережжі на Чорній раді обирається Іван Брюховецький. Тетеря займав пропольську лінію, а Брюховецький – промосковську. У своїх листах до московського царя він називав себе «Івашкою», «подножком Вашої Величності» і підписав у 1665 р. «Московські статті», згідно з якими передбачалося перебування московських воєвод і залог в усіх великих містах; передача збору податків до рук воєвод; проведення виборів гетьмана лише в присутності царського представника; заборона ведення гетьманом самостійної зовнішньої політики тощо. На схожі обмеження української автономії погоджувалися й наступні гетьмани.

Між лівобережними й правобережними гетьманами постійно точилася війна, від чого страждав український народ. Цією ворожнечею користувалися поляки, татари і московіти, ще більше руйнуючи Гетьманщину. Масами гинули люди. Розпочався важкий для України період, який прозвали «Руїною». Руїна – це період в історії України від середини 1660-х рр. до кінця 1680-х рр. Він характеризується розколом України на дві частини, братовбивчою громадянською війною, іноземною інтервенцією, зрадою національних інтересів частиною старшини, економічним і культурним занепадом, руйнацією козацької держави, яку створив Б. Хмельницький.

Спробу об’єднати Лівобережжя з Правобережжям і вивести Україну з руїни намагався здійснити Петро Дорошенко, обраний гетьманом Правобережжя в серпні 1665 р. Дорошенко міцно тримав владу в своїх руках, щиро хотів об’єднати Україну і досягти її суверенітету. Скориставшись падінням популярності лівобережного гетьмана І. Брюховецького, у 1668 р. П. Дорошенко здійснив похід на Лівобережжя. В результаті Іван Брюховецький був вбитий людьми з його власного оточення, а правобережний гетьман оволодів і Лівобережжям. Однак не маючи можливості особисто перебувати тут увесь час, П. Дорошенко довірив управління Лівобережжям Д. Многогрішному як наказному гетьману. Цим не забарилася скористатися Москва, яка не симпатизувала Дорошенку. За підтримки московських дипломатів Д.Многогрішний був обраний гетьманом Лівобережної України. Україна знову була поділена на дві частини.

Не дала позитивних результатів і зовнішня політика Дорошенка, який вважав, що утворити Українську державу можна було лише маючи в союзниках іншу державу. Тому спочатку він зробив спробу побудувати її під верховенством польського короля, але незабаром переконався, що ця ідея не підтримується більшістю українського населення. Потім зробив спробу домогтися цього в союзі Москвою, але, як виявилося, та не хотіла бачити Україну під владою самостійного й сильного правителя. Крім того, після смерті польського короля Яна Казимира в якості одного з реальних претендентів на польську корону розглядався російський цар. У Москві виношували план створення конфедерації Московської держави і Речі Посполитої. За цих обставин між Москвою і Польщею на початку 1667 р. був підписаний Андрусівський договір про перемир’я на 13,5 років. Цей договір мав негативні наслідки для України. Єдина, хоча й формально, гетьманська держава розколювалась на дві частини: Правобережжя відходило до Польщі, а Лівобережжя з Києвом (на два роки) – до Московії. Договір утворював великі перешкоди на шляху до об’єднання всіх українських земель.

Тоді Дорошенко провів переговори з Кримом і Туреччиною про їх підтримку. Українське військо Дорошенка і стотисячна турецька армія на чолі з султаном Мехметом ІV здобули перемогу над поляками в 1672 р. Польський король Михайло Корибут-Вишневецький змушений був підписати з турками Бучацьку угоду, за якою Польща визнавала незалежність Української держави. Але водночас Поділля переходило до Туреччини. Був створений плацдарм для турецької окупації всієї Правобережної України. Отже, всі намагання Дорошенка, одного з найбільш видатних тоді осіб, не дали позитивних наслідків. Поступово втрачаючи підтримку народу, П.Дорошенко склав булаву в 1676 р. на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

3.2.4. Гетьмани Лівобережної України Дем´ян Многогрішний та Іван Самойлович. Кінець Руїни.

Політика гетьмана Д. Многогрішного, який отримав булаву за підтримки Москви, дедалі більше викликала розчарування як з боку його московських покровителів, так і з боку козацтва, козацької старшини, зокрема. Московський уряд небезпідставно підозрював Многогрішного у спробах зближення з Польщею. Козацькі старшини ставили в провину гетьману обмеження їхніх привілеїв та користолюбство гетьмана, більшість козаків звинувачували гетьмана у порушенні козацьких традицій, клановому характері його правління. Кінець-кінцем, у справи України втручається Московська влада. Многогрішний був заарештований і відправлений у заслання. Новим гетьманом за підтримки Москви був обраний Іван Самойлович.

І. Самойлович виявив здатність управляти країною, зумів припинити свавілля старшини, міцно утримував під своїм контролем Запорозьку Січ, за допомогою запорожців разом з кошовим отаманом Іваном Сірком багато чого робив для захисту українських кордонів від набігів татар. За його правління поступово почали відроджуватися зруйновані в роки Руїни села й містечка, сільське господарство й ремісництво, відновлювалася торгівля. Однак одночасно посилювався нагляд з боку представників московської влади. І. Самойлович не хотів і не міг протидіяти прагненням царського уряду тримати Україну під своїм контролем. За ініціативою гетьмана українська православна церква була підпорядкована Московському патріархові. Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Козацька держава ділилась на полки, їх було 10, а в Слобідській Україні – 5. Формально Гетьманщина мала статус широкої автономії, але за нею наглядав із Москви Малоросійський приказ. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова і сотенна старшина, але політично- адміністративну владу в Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода. Певну автономію мала Запорозька Січ, яка відіграла велику роль у захисті південних кордонів від набігів кримських татар. Особливо успішними були дії запорожців, коли їх очолював славетний кошовий отаман Іван Сірко. За своє життя він провів близько ста воєнних походів, під час яких карав нападників і визволяв полонених. Татари боялися його і називали «шайтаном». Видатний художник Ілля Рєпін присвятив І. Сірку одну з найкращих своїх картин – «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Московська влада ревізувала автономні устої Гетьманщини. Не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, підтримуючи намагання козацької старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян.

Водночас Україна залишалася ареною зіткнення геополітичних інтересів Польщі, Туреччини, Криму і Московської держави, часто була театром воєнних дій, які вони вели між собою в 60-80-ті рр. XVII ст. Врешті-решт між зазначеними державами були укладені мирні договори, що поділили Україну. Так, за Бахчисарайським миром 1681 р. між Москвою і Туреччиною за останньою зберігся протекторат над Поділлям, а південь між Дніпром і Бугом остався «нічийним». За «Вічним миром» 1686 р. Польща зберегла за собою Правобережжя, Москва – Лівобережжя з Києвом.

Цим договором суттєво ускладнилося становище гетьмана Івана Самойловича. Та ще й сам гетьман зробив чимало помилкових кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Будучи безмежно самовладним, він безпідставно призначав на посади полковників найближчих своїх родичів. Все це привело до старшинської змови й напружених стосунків гетьмана з московською владою.

Приводом для усунення І. Самойловича став невдалий похід московського війська на чолі з фаворитом цариці Софії боярином Василем Голіциним проти Кримського ханства. У невдачі винним призначили Самойловича: мовляв, це він допоміг татарам та й взагалі йому неможна довіряти. Причому не останню роль в інтригах проти гетьмана відіграв його найближчий сподвижник – генеральний осавул Іван Мазепа. Самойловича та його синів катували, позбавили маєтків на користь царя й козацького війська, заслали в Сибір. У 1687 р. новим гетьманом було обрано Івана Степановича Мазепу.

Отже, внаслідок перемоги у Визвольній війні виникла Українська гетьманська держава з новими суспільними і економічними відносинами і породила в українців надії на вільний подальший розвиток країни. Проте наступні події призвели до глибокої кризи, викликаної як недостатнім досвідом народу в державному будівництві, так і гострою міжусобною боротьбою між окремими старшинськими угрупованнями, їхніми зрадами національних інтересів, так і ворожими діями сусідніх держав, що скористалися загостренням внутрішніх антагонізмів. У цій боротьбі за часів Руїни Україна зазнала не тільки незліченних людських і матеріальних втрат, але навіть частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Проте боротьба за суверенність української держави залишила в найширших колах народу глибокий слід.