Історія і культура України
2.3. Формування українського народу та козацтва
2.3.1. Питання про походження українського козацтва.
Питання про те, коли виникло українське козацтво, кого можна вважати першими козаками, якими є соціальні джерела козацтва тощо віддавна привертали увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників З часом виникла низка версій щодо походження козацтва:
1) походять від стародавніх готів або хозарів;
2) є нащадками тюркського племені чорних клобуків, яке існувало в давньоруські часи;
3) предками козаків були черкаси (черкеси), які в часи існування Київської Русі проживали в одній з її провінцій – Тмутаракані;
4) першими козаками були татари, що виокремилися від своєї орди;
5) першими козаками були бровники – розбійники часів Київської Русі та ін.
Більшість зазначених теорій спиралися на той факт, що перша згадка про козаків міститься в монгольській хроніках ХІІІ ст. (1240 р.). Однак в них не враховувалася різниця між окремими людьми чи невеликими групами, що вели специфічний спосіб життя, та великою соціальною верствою, що протиставила себе іншим верствам населення – селянам, міщанам.
Натомість радянська історіографія ігнорувала інший відомий факт – перша згадка про козаків саме як чисельну верству населення датується ХV ст. (1489 р.), міститься в хроніці М. Бельського у зв’язку з описанням походу польського короля проти татар. Попри те що закріпачення українського селянства відбувається лише в ХVІ ст., більшість радянських істориків пов’язувала виникнення козацтва із закріпаченням селянства, посиленням економічного, політичного, національного та релігійного гніту з боку польської шляхти, що штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання. Головною причиною виникнення козацтва вважалася класова боротьба селянства проти польської феодальної експлуатації, а основним соціальним джерелом формування козацтва – кріпосне селянство.
Більш реалістичною здається інша картина. Дійсно, окремі «козаки» могли з’явитися ще в стародавні часи. Ними могли бути і хозари, і бродники, і чорні клобуки, і татари і половці. Однак появу нових соціальних верств населення, поза сумнівом, слід пов’язувати з великими соціальними процесами. Таким процесом був перехід руських (українських) земель під владу литовців, в результаті чого залишилася без роботи велика кількість руських дружинників, представників князівської адміністрації. За умов, що склалися, їм нічого не залишалося робити, як шукати місце для проживання за межами Литовської держави. Зокрема, на Придніпров´ї. Сам цим можна пояснити, наприклад, той факт, що на чолі козацьких ватаг стояли, як правило, знатні люди, навіть князі (Д. Вишнивецький). Важко уявити, щоб князь погодився очолити селянську ватагу. З іншого боку, можна припустити на новому місці проживання професійні руські воїни змушені співіснувати з місцевим тюркомовним населенням – татарами, половцями, асимілювати його. Звідси й тюркська самоназва – «козак», й особливості військової тактики козаків, й деякі характерні елементи тюркського одягу (наприклад, шаровари), козацький «оселедець», який був здавна в моді у степовиків, тощо.
Інша річ, що вже згодом, коли навкруги стала ширитися чутка про існування вільного козацького товариства, до нього почали стікатися шукачі вільного життя й пригод з різних українських земель і навіть інших країн. Серед них були представник різних верств населення – міщанства, духовенства, дрібної шляхти, а також, як виняток, і селянства.
Серед причин, які зумовили швидке зростання чисельності козацтва, можна виділити наступні:
- соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів і шляхти, юридичне оформлення кріпосної залежності селянства від феодалів);
- економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля – степів за Дніпровськими порогами);
- політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози);
- національно-релігійні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення, наступ католицької церкви на права православних);
- стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).
Отже, утворення козацтва є результатом складного процесу, в якому брали участь різні етнічні та соціальні групи, серед яких: дружинники руських князів, що втратили владу і землі внаслідок литовської експансії, селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»; частина, української шляхти, позбавлена іноземцями власності; різноманітні категорії служилих людей й, очевидно, зрусифіковані татари і половці.
2.3.2. Питання про початок формування українського народу.
Козацтво стало ядром українського народу, який походить від руського народу. Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти. Впродовж XIV–XVI ст. населення українських земель вважало себе «руським», а термін «Русь» об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на «Малу», «Велику», «Червону», «Білу», «Чорну» Русь.
Термін «Україна» з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літописі під 1187 р. у зв’язку зі смертю на Переяславщині князя Володимира Глібовича – організатора відсічі половецького вторгнення, назва вживається в «окраїнному» значенні. Усупереч усталеній думці, що ця назва мала локальне побутування, літописи ХІІ–ХІІІ ст. засвідчують швидке і повсюдне її поширення в землях Київської Русі. Пізніше у ХІV – ХV ст., назва «Україна» почала особливо широко вживатися для позначення земель у верхів’ях річок Сейм, Сула, Псел, тобто Сіверщини і Переяславщини, а потім – Нижньої Наддніпрянщини, Брацлавщини, Поділля, Полісся, Покуття, Белзщини, Люблянщини, Перемишлянщини, Холмщини та Закарпаття. Отже, назва «Україна» охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли.
Вживання назви «Україна» збільшується в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської. Загального визнання назва «Україна» набула у XVII ст., хоча тоді вона співіснувала з іншими, зокрема з назвою «Малоросія». Щодо самоназви «українець», то вона утвердилася в XVI– XVII ст., тобто набагато пізніше самоназви «Україна».
Отже, хоча термін «Україна» виник наприкінці ХІІ ст., але більш поширеною назвою майже для всієї території сучасної України протягом багатьох століть була «Русь». Відповідно люди звалися руськими. Тому навряд чи населення Київської доби слід називати українцями, як це робить з міркувань сучасної політичної кон’юнктури дехто із сучасних істориків та політиків.
І Новгороді, і в Чернігові, й у Галичі жили руські люди, які відчували свою єдність доти, доки не опинилися у складі різних держав, передусім Московської держави, Великого Князівства Литовського, Польщі. Саме за литовсько-польської доби, на нашу думку, й почалося поступове виокремлення українського етносу, так само як і білоруського. Отримали подальшого розвитку деякі особливості ментальності південно-західної гілки руських. Очевидно, у етногенезі українців брали участь й деякі неслов’янські народи, зокрема, половці, татари, поляки, литовці та ін. На основі одного з діалектів руської мови, в процесі суспільного життя та економічної діяльності, а також під впливом інших мов, насамперед польської й латини, сформувалася українська мова. Причому спочатку як народна говірка Наддніпрянщини, а вже згодом як писемна й літературна. Важливим джерелом для протоукраїнської мови є Пересопницьке Євангеліє, яке було створено на Волині у 1556 -1561 рр. Однак і у ХVІІІ, і в ХІХ, і навіть у ХХ багато хто з українців називали себе руськими або русинами (в Закарпатті). Звідси, до речі, назва однієї зі старих вулиць Львова – Руська або назва держави, яку спробував побудувати в середині ХVІІ гетьман І. Виговський – Руське князівство.