Кримінальне право України (Загальна частина)

§4. Затримання особи, яка вчинила злочин

Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, котра вчинила злочин, і доставляння її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ч. 1 ст. 38 КК України).

Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особами — це насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи, котра вчинила злочин, з метою доставлення її органам влади, якщо ці дії викликані необхідністю затримання і відповідають небезпечності вчиненого посягання і обстановці затримання злочинця.

Затримання особи, котра вчинила злочин (злочинця), є суспільно корисним діянням, оскільки воно запобігає вчиненню ним нових злочинів.

Обставини правомірності затримання особи:

1. Особа, яка підлягає затриманню. Особа, яка затримується, повинна вчинити злочин, а не будь-яке інше правопорушення.

2. Характер та тяжкість вчиненого злочину. Не може бути правомірним затримання особи, яка вчинила злочин, за який законом не передбачаються такі покарання, як арешт, обмеження чи позбавлення волі (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України)). Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК України як за незаконне позбавлення волі.

3. Своєчасність затримання. Затримання можливе лише в момент або безпосередньо після вчинення злочинного посягання. Початковим моментом виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання, коли об’єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного заподіяння шкоди. Право на затримання зберігається і під час посягання, що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після завершення злочину.

4. Відношення до вчинюваного злочину особи, що затримує. Може здійснюватись як потерпілим або його родичами, так і іншими особами (свідками), а також представниками правоохоронних органів.

5. Характер дій під час затримання. Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб, пов’язаних із позбавленням злочинця особистої волі, а також заподіянням йому (у разі потреби) шкоди. Такі дії збігаються з фактичними ознаками об’єктивної сторони деяких злочинів, наприклад, незаконного позбавлення волі, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень та інших насильницьких дій, знищення або пошкодження майна. Затримання може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий проміжок часу. Але затриманий злочинець за першої ж реальної можливості повинен бути переданий органам влади.

6. Затримання повинно здійснюватися без перевищення заходів, необхідних для цього.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 15 Закону «Про міліцію» працівник міліції як крайній захід має право застосувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали під час вчинення тяжкого злочину і котра намагається втекти. З цього приводу Пленум Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. пояснив, що працівники міліції, інші представники влади, природоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду нападникові чи затриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з дотриманням закону.

Дії громадян, які при виконанні громадського обов’язку щодо підтримання правопорядку заподіяли шкоду особі в зв’язку з вжиттям заходів щодо припинення її суспільно небезпечного посягання, затримання з метою передачі чи доставки у відповідні органи, повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони, якщо ними не було допущено явної невідповідності засобів та обставин затримання характерові і ступеню суспільної небезпечності вчиненого особою.

Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, котра вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне відповідальність за статтями 118 і 124 КК України (ч. 2 ст. 38 КК України).