Методика та організація наукових досліджень

12.1. Етика та праксеологія науки

Як теоретичне знання праксеологія має особливий зміст і характер. У широкому окресленні свого об’єкта праксеологія цікавиться проблемою діяльності людини - питанням, яке займає провідну нішу в предметному полі філософії, що охоплює весь комплекс взаємин людини зі світом [66].

У вужчому визначенні, у якому, власне, ідея праксеології й була сформульована її фундатором, польським філософом і логіком Т. Котарбінський, - це комплекс досліджень, який стосується загальної теорії ефективної організації діяльності.

Головне її покликання - знайти загальні закони будь-якої людської діяльності й на цьому ґрунті виробити найбільш загальні норми такої діяльності. Із цією метою праксеологія піддає раціональній систематизації велику кількість найрізноманітніших джерел: народну творчість (прислів’я, приказки, байки, казки тощо), художню, філософську та наукову літературу, дані різних видів мистецтв, спорту, військової справи, медицини тощо.

Цікаво, що праксеологічний метод здобуття універсального знання про працю нагадує окреслений ще у філософії Нового часу знаменитий емпірико-раціоналістичний «шлях бджоли» Ф. Бекона: подібно до того, як бджола, збираючи з квітів соки, переробляє їх на корисний мед, науковець повинен піддати розумовій обробці матеріал, нагромаджений досвідом.

Попри тісний зв’язок праксеології й логіки, яка теж розробляє характеристики й критерії оцінки методів дослідження, формує й обґрунтовує системи понять, праксеологічні правила не варто відносити виключно до світу належного. Їх апробацію можна часто спостерігати в реальному житті. Однак праксеологія допомагає зробити використання результативних засад діяльності більш осмисленим і системним, адже вона покликана надати осмисленості діям, задати напрям руху й зробити цілеспрямовані зусилля людини більш ефективними, а позитивний результат більш імовірним. Особа у своїй діяльності прагне реалізувати певні цілі та інтереси, а праксеологія здатна сприяти їй у цьому, озброюючи того, хто діє знанням норм і правильного алгоритму результативної праці [78].

Таким чином, особливістю праксеології, порівняно з більшістю інших філософських дисциплін, є її практичний, «прагматичний» характер, а також те, що вона займає проміжне місце між науками про суще та науками про належне. Т. Котарбінський поміщав праксеологію серед філософських наук, а саме бачив її в етиці й логіці. Праксеологія розміщається в логіці як загальна методологія.

Одночасно теорія ефективної діяльності тісно пов’язана із соціальною економікою, соціологією, загальною та соціальною психологією, педагогікою, математикою, такими синтетичними науками, як наука про працю, наука організації й управління, кібернетика, аналіз операцій, теорія подій тощо. Без урахування цього зв’язку засвоєння норм праксеології буде ускладненим або навіть помилковим [47].

Важливою справою праксеології є допомога суб’єкту здійснити планування діяльності та її підсумкове оцінювання. Однак суб’єктивність людського сприйняття процесу праці та її результатів нерідко спричиняє багато непорозумінь та ускладнень під час організації діяльності та здійснення контролю. Тому, як наука про належну організацію та оцінку діяльності, праксеологія зближується з аксіологією.

Етика науки являє собою філософське і соціологічне вивчення взаємовідносин науки та моралі [65; 33]:

а) у плані впливу науки на мораль, знань і наукового прогресу на моральність, звичаї людей і моральний прогрес суспільства, вплив цінностей науки на мораль, співвідношення істини і добра, істинності моральних явищ;

б) в плані впливу моралі на науку, цінностей і норм моралі на ставлення в науці та її результати, світоглядних установок вченого на пізнання дії моралі як регулятора наукової діяльності та наукового спілкування, розкриття змісту громадянської та моральної відповідальності вчених.

Етика вченого - більш вузьке за своїм обсягом поняття, ніж етика науки, оскільки вона охоплює переважно регулятивістські аспекти дії 198 моралі в науці, обґрунтовує професійну мораль вчених і є частиною, одним з аспектів етики науки [14].

Моральні норми - регулятори, які виникають і розкриваються у суспільстві. Норми етики, науки, наукової діяльності формуються під впливом об´єктивних і суб´єктивних факторів. З одного боку, саме суспільство, рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, загальної та політичної культури, політичний режим, а з іншого - рівень інтелектуального, культурного розвитку індивіда, його моральні норми, імперативи і цінності впливають на цей процес.

В науковому світі, середовищі науковців, наукових співтовариствах етичні норми формуються й утверджуються у процесі руху, розвитку і спілкування від вчителя (наукового керівника) до учня. В цьому процесі має місце наслідування й успадкування духовного багатства колективу чи наукової школи і не тільки суто наукових здобутків, а й морально-етичних норм, традицій тощо.

Розвивається наука - розвиваються, змінюються і вони. Історично, для кожної ситуації зокрема, відбувається як посилення морального пресу, так і його послаблення. Саме суспільство регулює (піднімає чи опускає) моральну планку. Але при цьому не слід забувати і про вченого, необхідно враховувати його загальну культуру і рівень моралі.

В науці також діють моральні цінності, «не красти», «не обманювати», «не злословити» тощо. Для вченого, як і для будь-якої людини, аморально і злочинно красти, а тим більше, привласнювати собі плоди чужої праці. Ці норми настільки універсальні, що легко вписуються у контекст наукової діяльності. Не випадково Ф.Енгельс називав їх «золотими зернами» моралі людства. Подібною крадіжкою у науці є плагіат (списування, переписування слово до слова) тощо. Аморальним для науки є оббріхування вченого, Його позиції та навішування своєрідних ярликів або «фабрикування», фальсифікація даних науки і таке інше.

Разом з тим морально-етичні норми - це не тільки заборони, а й дозволи, що утверджують певні позитиви у суспільстві, науці зокрема. Відомо, що вчений, науковець - це людина творча, котра понад усе прагне пізнати предмет, яви ще чи процес і отримати адекватні знання про них. Діяльність вченого безкомпромісна у пошуку істини. Він не знає вищої цінності, окрім істини. Істина, вустами Аристотеля, «дорожче» всього у світі, навіть дружби. Служіння істині - моральне переконання вченого і воно не може бути девальвоване чи куплене. В цьому сенсі пошук і досягнення істини є не тільки безкомпромісним, а й безкорисним, оскільки визначається гносеологічним інтересом, світоглядною позицією та моральним здоров´ям вченого.

Етичні норми та імперативи вченого - це духовний стрижень, який визначає його природу як науковця, моральний стан, чесність та чистоту. Вони підштовхують і орієнтують діяльність вченого на пошук (відкриття) чогось нового, невідомого науці, але водночас вимагають, щоб нове знання було логічно і послідовно оформленим та експериментально підтвердженим і обґрунтованим.

Цілковита і повна відповідальність за дотримання морально-етичних вимог лежить на вченому. Він, у кінцевому рахунку, приймає рішення щодо дотримання чи ігнорування етико-моральних норм, що діють у суспільстві. Навіть, у випадку, коли суспільство послаблює моральні вимоги до науковців, в праві вченого керуватися високими моральними цінностями, не понижуючи моральних вимог до себе і своєї наукової діяльності.

Тому, за будь-якої ситуації останнє слово залишається за вченим. У нього завжди залишається шанс діяти і здійснювати поступки, узгоджуючи їх зі своєю совістю, особистою мораллю чи моральними нормами, імперативами людства. Навіть у випадку, коли ці контролюючі та стримуючі важелі відсутні у суспільстві, і суспільство неготове розумно і гуманно розпорядитися науковими відкриттями задля добра і прогресу людства, то і в цьому випадку у вченого є шанс - відмовитися від подальшого дослідження, а добуті результати знищити.

Етичні норми слугують для утвердження та захисту специфічних, характерних саме для науки, цінностей. Першою з них є безкорисливий пошук і відстоювання істини. У повсякденній науковій діяльності зазвичай буває непросто відразу ж оцінити отримане знання як істину або як оману. І ця обставина знаходить відображення в нормах наукової етики, які не вимагають, щоб результати були новими знаннями, і так чи інакше логічно, експериментально або інакше обґрунтованими. Відповідальність за дотримання такого роду вимог лежить на самому вченій.