Примусове лікування відрізняється від примусових заходів медичного характеру певною специфікою. Воно застосовується до осіб, які вчинили злочин в стані осудності, але мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Частина 2 статті 14 КК 1960 р. визначала, що суд незалежно від призначеного кримінального покарання, може направити на примусове лікування особу, яка вчинила злочин і хворіє на алкоголізм чи наркоманію. На відміну від КК 1960 р. чинний КК не встановлює перелік захворювань, які підлягають примусовому лікуванню, водночас в ч. 1 ст. 96 КК зазначено, що примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. Отже, слід зробити висновок, що перелік таких хвороб більш ширший ніж алкоголізм та наркоманія.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року (ст. 53) відносять до таких небезпечних захворювань туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. Крім того, особливо небезпечними хворобами є група інфекційних захворювань, які характеризуються високою заразливістю: чума холера, жовта гарячка, натуральна віспа, сибірка, тиф тощо. Повний перелік цих хвороб, передбачений Наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133 «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб».

Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у т. ч. в примусовому порядку, встановлюється законодавством.

Підставою для застосування примусового лікування (так само як і примусових заходів медичного характеру) є сукупність медичного та юридичного критеріїв. Юридичний критерій полягає у наявності в діях винного ознак складу злочину. Медичний критерій виражається в наявності у винного хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Направлення на примусове лікування може застосовуватись лише у випадку визнання особи винною у вчиненні злочину і постановлення обвинувального вироку з призначенням покарання. Саме направлення засудженого на примусове лікування не є покаранням, воно призначається судом поряд з останнім і не повинно впливати на його суворість.

Оскільки ст. 96 КК не пов’язує примусове лікування з віком, воно може бути застосоване й до неповнолітніх та осіб похилого віку (абз. 2 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 р. № 7 «Про практику застосування судами України законодавства, спрямованого на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння»). Не виключається застосування примусового лікування до непрацездатних осіб.

Примусове лікування від алкоголізму або наркоманії застосовується лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 324 КПК) або лікарської комісії (ч. 2 ст. 4111 КПК). У висновку компетентної лікарської комісії (до складу якої входять лікар-психіатр або лікар-нарколог (голова), невропатолог і терапевт) повинні бути зазначені відомості клінічного обстеження хворого та відомості, які містяться в матеріалах кримінальної справи і характеризують особу обвинуваченого, а також інформація про наявність чи відсутність протипоказань для такого лікування. Зазначений висновок може розглядатися як підстава для застосування примусового лікування, якщо він відповідає вимогам, які до нього пред’являються (абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 р. № 7 «Про практику застосування судами України законодавства, спрямованого на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння»).

Як вже зазначалось раніше, примусове лікування призначається разом з покаранням. Таке покарання може бути як пов’язане, так і не пов’язане з ізоляцією від суспільства. При засудженні до позбавлення або обмеження волі таке лікування здійснюється за місцем відбування покарання. В разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах (ч. 2 ст. 96 КК). Порядок, умови та особливості відбування покарання і виконання примусового лікування регламентується кримінально-виконавчим законодавством, зокрема Кримінально-виконавчим кодексом України (ч. 1 ст. 117 КВК).

Якщо під час відбування покарання у виді позбавлення волі буде встановлено, що засуджений має хворобу, яка становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та відмовляється від лікування, адміністрація колонії вносить до суду подання про застосування до такої особи примусового лікування (ч. 2 ст. 117 КВК).

Оскільки ст. 96 КК не містить вказівки на строки примусового лікування, суди не вправі у вироку встановлювати такий строк. Тривалість лікування залежить від його результатів.

Питання про продовження або припинення примусового лікування не передбачені кримінальним законодавством. Водночас у ст. 4111 КПК вказано, що питання про припинення примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії призначеного відповідно до ст. 96 КК України, вирішується суддею районного (міського) суду за місцем знаходження установи виконання покарань або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні, за поданням адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії.

За втечу із спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього встановлена кримінальна відповідальність у ст. 394 КК.

Література:

  1. Лунц Д. Р. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии. – М., Изд. «Медицина», 1966.
  2. Протченко Б. А. Принудительные меры медицинского характера. – М.: «Юрид. лит», 1976.
  3. Михеев Р. И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве. – Владивосток, Издательство Дальневост. ун-та, 1983.
  4. Антонян Ю. М., Бородин С. В. Преступность и психические аномалии / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев; АН СССР, Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1987.
  5. Музика А .А. Примусові заходи медичного і виховного характеру. – Київ: НАВС України, 1997.
  6. Назаренко Г.В. Принудительные меры медицинского характера: институт Уголовного права. – Орел, 1997.
  7. Мищенко Е.В. Принудительные меры медицинского характера. Их правовая природа и основания применения судом. Учебное пособие. – Оренбург: Изд. центр ОГАУ, 1999.
  8. Первомайский В. Б. Невменяемость. – Киев, 2000.
  9. Спасенников Б.А. Принудительные меры медицинского характера: история, теория, практика / Предисл.: Антонян Ю.М. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2003.
  10. Павлухин А.Н. Принудительные меры медицинского характера (уголовно-правовой аспект): монография / А.Н. Павлухин, Н.В. Жарко, З.Д. Хухуа; под. Ред. А.Н. Павлухина. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2007.

Контрольні питання:

  1. Підстави застосування примусових заходів медичного характеру.
  2. Види примусових заходів медичного характеру.
  3. Порядок призначення примусових заходів медичного характеру.
  4. Критерії призначення певного виду примусових заходів медичного характеру.
  5. Строк застосовання примусових заходів медичного характеру.
  6. Підстави припинення або зміни примусових заходів медичного характеру.
  7. Схожість та відмінність примусових заходів медичного характеру і покарання.