Кримінальне право України. Загальна частина

§ 1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

Примусові заходи медичного характеру, порівняно з покаранням, відносно новий інститут кримінального права. Справа в тому, що усвідомлення необхідності розмежування покарання осіб, що вчинили злочин, і лікування осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, з’явилося в кримінальному законодавстві в XIX столітті. До цього психічно хворі, що спричинили смерть іншій людині, визнавалися невинними і до них не застосовувалось жодних примусових заходів, не пов’язаних з покаранням (лікування або ізоляція від суспільства тощо).

В чинному Кримінальному кодексі України примусовим заходам медичного характеру присвячено розділ XIV Загальної частини (статті 92-96), який визначає поняття, мету та види примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, категорії осіб, до яких вони застосовуються, а також порядок продовження, заміни та припинення цих заходів. У зв’язку з цим, КК 2001р. досить суттєво відрізняється від КК 1960 р., в якому містились декілька норм (статті 13 і 14).

Відповідно до ст. 92 КК примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру не виступають одним із видів звільнення від кримінальної відповідальності чи звільнення від покарання та його відбування. Водночас ці заходи і не є покаранням, хоча вони мають певну схожість між собою: по-перше вони є заходами державного примусу (призначаються державними органами, від імені держави); по-друге, вони призначаються тільки судом; по-третє, підставою для застосування примусових заходів медичного характеру є вчинення суспільно небезпечного діяння; по-четверте, застосування заходів медичного характеру пов’язано з певним обмеженням прав осіб, яким вони призначені.

Відмінність примусових заходів медичного характеру та покарання полягає у наступному:

1. Застосування примусових заходів медичного характеру проводиться за ухвалою суду або постановою судді (ч. 1 ст. 416 КПК), а покарання призначається за вироком суду.

2. Примусові заходи медичного характеру не мають на меті виправлення та спеціального попередження, як це притаманно покаранню (ч. 2 ст. 50 КК). Мета примусових заходів медичного характеру вилікувати особу, яка має психічну хворобу, або поліпшити її психічний стан, а в разі неможливості – фізично ізолювати її для того щоб попередити вчинення суспільно небезпечних діянь.

3. Примусові заходи медичного характеру не є карою, їх зміст залежить від виду психічного захворювання і суспільної небезпечності особи.

4. Примусові заходи медичного характеру не тягнуть настання судимості.

5. Підставою для призначення покарання є визнання особи винною у вчиненні злочину. Підстави для застосування примусових заходів медичного характеру більш багатогранні (підстави застосування примусових заходів медичного характеру будуть розглянуті у наступному питанні).

6. Строк відбування покарання завжди точно визначено. Щодо примусових заходів медичного характеру, то цей строк визначається виключно психічним станом особи.

Примусові заходи медичного характеру є одним із видів психіатричної допомоги громадянам, які страждають на психічні розлади. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» психіатрична допомога – комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади. До інших видів такої допомоги належать: психіатричний огляд, амбулаторна чи стаціонарна психіатрична допомога.

Відмінністю примусових заходів медичного характеру від інших видів психіатричної допомоги полягає в тому, що примусові заходи медичного характеру (і лише вони) застосовуються до осіб, які є суспільно небезпечними і визнані судом неосудними чи обмежено осудними у зв’язку із вчиненням ними суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК.

Отже із вище викладеного можна зробити наступний висновок, що примусові заходи медичного характеру:

1) є заходами державного примусу;

2) призначаються тільки судом;

3) у випадках і в порядку передбачених законом;

4) не несуть негативної оцінки з боку держави щодо особи, яка вчинила злочин і потребує психічної допомоги;

5) не мають на меті покарання та виправлення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння;

6) зміна або припинення яких залежить від психічного стану особи;

7) підлягають обов’язковому виконанню;

8) не тягнуть судимості.

В чинному КК (ст. 92) вперше сформульована мета застосування примусових заходів медичного характеру. Із змісту ст. 92 КК, законів України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. та Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. метою застосування примусових заходів медичного характеру і примусового лікування є:

1) вилікування чи поліпшення стану здоров’я осіб, названих у статтях 19, 20, 76, 93, 96 КК;

2) запобігання вчиненню зазначеними особами нових суспільно небезпечних діянь (злочинів), відповідальність за які передбачена нормами КК.

Крім того, метою примусових заходів медичного характеру (виходячи із положень розділу XIV Загальної частини КК) є забезпечення безпеки хворої особи для себе, а також проведення заходів реабілітації (вироблення у хворого навиків життя у суспільстві) в тому обсязі, в якому це можливо завдяки умовам медичного закладу, де відбувається примусове лікування.

Запровадження положення про обмежену осудність, встановлення кримінальної відповідальності за поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини (ст. 151 КК), прийняття закону України «Про психіатричну допомогу» у 2000 р. гарантує правову захищеність осіб, що страждають психічними розладами, які вчинили суспільно небезпечні діяння.