Кримінальне право України. Загальна частина

§ 5. Призначення покарання за сукупністю злочинів

Як відомо, при сукупності злочинів особа вчиняє два або більше злочини, за кожен з яких передбачено різними статтями або різними частями статті Особливої частини КК, за жодне з яких воно не було засуджене. У зв’язку з цим можливі різні підходи до призначення покарання по такій сукупності. Існують різні законодавчі системи призначення покарання при сукупності. Серед них можна виділити такі:

а) система повного (абсолютного) складання покарань;

б) система обмеженого складання покарань;

в) система поглинання;

г) система обов’язкового або факультативного підвищення покарання;

д) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.

При системі абсолютного складання керуються правилом: скільки злочинів, стільки і покарань, які і підлягають повному складанню.

Щоб усунути суворість систем складання, з’явилася система їх поглинання, за якою більш суворе покарання, призначене за один із злочинів, входить в сукупність, поглинає менш суворе.

Прагнучи якось усунути вади системи поглинання, коли особа по суті відповідає лише за той злочин, за який призначено більш суворе покарання, багато КК почали вводити систему обов’язкового або факультативного підвищення покарання, призначеного за сукупністю. Суд, призначивши покарання за сукупністю, шляхом поглинання, зобов’язаний, зважаючи на закон або за власним розсудом, підвищити це покарання до певної межі. Суд пов’язаний, крім того, максимумом даного виду покарання.

Найбільш поширеними в законодавстві є змішані системи, які більшою мірою забезпечують індивідуалізацію покарання. У них застосовуються одночасно система обмеженого складання і система поглинання або з’єднання цих систем з системою обов’язкового або факультативного підвищення покарання.

Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена у ст. 70 КК України. У ч. 1 цієї статті сказано: «При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань». Звідси очевидно, що призначення покарання за сукупністю злочинів проходить два етапи: 1) призначення покарання окремо за кожен із злочинів, що входить в сукупність; 2) визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів.

Призначення покарання окремо за кожен зі злочинів, утворюючих сукупність, – це важлива вимога ст. 70 КК, відступ від якої є неприпустимим. Такий порядок призначення покарання дає можливість без якихось ускладнень застосувати амністію або помилування за кожним окремим злочином. У разі перегляду вироку в касаційній або наглядовій інстанції є можливість за наявності для того підстав пом’якшити покарання, призначене за окремий злочин, або взагалі виключити його з вироку.

Суд, призначаючи покарання за кожен із злочинів, керується загальними засадами призначення покарання (ст. 65 КК), а також враховує обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання, вказані в ст. 66 і 67 КК. Такий підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два або більше злочинів.

Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів відбувається на підставі принципів поглинання або складання. Це означає, що суд призначає остаточне покарання шляхом:

а) поглинання менш суворого покарання більш суворим;

б) повного або часткового складання призначених покарань в межах, вказаних в законі.

Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій за кожен з вчинених злочинів. Причому менш суворе покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив особі за ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка) покарання у виді позбавлення свободи на термін два роки, а за ч. 3 ст. 296 КК (хуліганство) – на термін чотири роки, то більш суворе – чотири роки позбавлення волі поглинає менш суворе – два роки позбавлення волі. За сукупністю і визначається остаточне покарання – чотири роки позбавлення волі.

Така ж ситуація може виникнути і при призначенні покарання за злочини, що входять в сукупність,. Так, якщо за один із злочинів суд призначив виправні роботи на термін шість місяців, а за інший – два роки позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим, суд за сукупністю призначає покарання позбавлення волі на два роки. При порівнянні в цих випадках суворості покарань суд керується тією послідовністю, в якій види покарань перераховані в ст. 51 КК.

Якщо хоч би за один із злочинів призначено покарання у виді довічного позбавлення свободи, то остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається шляхом поглинання будь-якого менш суворе покарання поглинається довічним позбавленням волі.

Принцип складання покарань згідно ст. 70 КК наочно виділяє покарання винного за кожен із злочинів. Складання покарань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але у будь-якому випадку остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, які складаються: при частковому – до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Складання покарань обмежене в ч. 2 ст. 70 КК певними межами. Остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, передбачаючих більш суворе покарання, тобто воно не може перевищувати вищої межі більш суворішої санкції. Так, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК покарання у виді одного року позбавлення волі, а за ч. 3 ст. 296 КК – у виді трьох років позбавлення волі, то згідно принципу повного складання він має право призначити остаточне покарання за сукупністю – чотири роки позбавлення волі, оскільки максимум санкції ч. 3 ст. 296 КК – п’ять років. Якщо ж суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК два роки позбавлення волі, а за ч. 2 ст. 296 КК – чотири роки, то можливо лише часткове складання, а саме: до чотирьох років позбавлення волі суд може приєднати тільки один рік позбавлення волі з покарання, призначеного за ч. 1 ст. 185 КК, і визначити покарання – п’ять років позбавлення волі, тобто в межах максимуму санкції ч. 3 ст. 296 КК.

Проте, якщо хоч би один із злочинів, що входять в сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким злочином, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю в межах максимального терміну, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК (ч. 2 ст. 70 КК). Мова йде про позбавлення волі на певний термін, максимум якого визначений в ст. 63 КК, – п’ятнадцять років. Тому, якщо, наприклад, особа засуджена судом за хуліганство за ч. 4 ст. 296 КК до семи років позбавлення волі і за крадіжку, вчинену групою осіб (ч. 2 ст. 185 КК), – до п’яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити шляхом повного складання і призначити винному дванадцять років позбавлення волі. Тут суд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у відмічених статтях закону за хуліганство і крадіжку, оскільки хуліганство в цьому випадку є умисним тяжким злочином, але загальна сума покарань не перевищує п’ятнадцяти років – максимуму даного виду покарання. Тому слід чітко розрізняти максимум санкції конкретної статті КК і максимум даного виду покарання. У приведеному прикладі максимум санкції за хуліганство сім років, за крадіжку п’ять років, максимум позбавлення волі як виду покарання – п’ятнадцять років.

Слід також мати на увазі, що санкція особливо тяжких злочинів за своїм максимумом (п’ятнадцять років) часто збігається з максимумом, встановленим для даного виду покарання в Загальній частині. В цьому випадку покарання п’ятнадцять років поглинає інші покарання, призначені за окремі злочини.

Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється ч. 3 ст. 70 КК. Відповідно до неї до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особа була визнана винною.

Отже: 1) визначаючи покарання за кожен із злочинів, що входять в сукупність, суд повинен призначити не тільки основне, але й додаткове покарання, якщо, звичайно, його застосування передбачене законом; 2) призначивши остаточне покарання за сукупністю злочинів, суд приєднує до нього додаткове (додаткові) покарання, призначене за окремий злочин (злочини), що входять в сукупність; 3) якщо ці додаткові покарання одного виду, вони приєднуються до основного шляхом поглинання менш суворого більш суворим або шляхом повного або часткового складання в межах, відмічених ст. 70 КК; 4) якщо ці додаткові покарання різних видів, то кожне з них приєднується до основного покарання, призначеного за сукупністю, і виконується самостійно.

Ч. 4 ст. 70 КК поширює принципи призначення покарання за сукупністю злочинів на випадки, коли після ухвали вироку в справі буде встановлено, що засуджений винний ще і в іншому злочині, вчиненому ним до ухвали попереднього вироку. В строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, в цьому випадку зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком суду за правилами, визначеними в ст. 72 КК.

Ця норма має велике значення, оскільки нерідко злочини, які складають сукупність, можуть бути розкриті в різний час, і засудження винного за ці окремі злочини, відповідно, відбувається не поодинці, а за двома або більш вирокам, які ухвалюються також в різний час. Так, якщо особа, що вчинила, наприклад, два злочини, була засуджена лише за один із них, а вирок за інший злочин вже постановлений після вироку першої справи. Уявіть, що особа притягувалась до відповідальності і засуджена за ч. 2 ст. 296 КК за хуліганство, вчинене ним в грудні 2001 р. Після ухвали вироку у цій справі з’ясувалося, що засуджений ще в жовтні 2001 р. вчинив крадіжку, передбачену ч. 1 ст. 185 КК. Така ситуація повністю підпадає під поняття сукупності злочинів, що міститься в ч. 1 ст. 70 КК. Дійсно, особа вчинила два злочини, кожне з яких передбачено самостійною статтею КК, і обидва вони вчинені до засудження хоч би за одне з них. От чому в таких випадках і застосовуються ті ж правила призначення покарання, які визначені законом для сукупності злочинів.

Призначення покарання в порядку ч. 4 ст. 70 КК проходить такі три етапи:

1) суд виносить вирок за другий злочин, тобто призначає покарання за злочин, розкритий останнім;

2) з урахуванням раніше постановленого вироку суд призначає остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного або часткового складання покарань, призначених за обома вироками, причому це складання відбувається лише в межах, встановлених в ч. 2 ст. 70 КК;

3) в строк покарання, остаточно призначений за сукупністю злочинів, зараховується покарання, фактично відбуте за попереднім вироком.