Кримінальне право України. Загальна частина

§ 4. Основні і додаткові покарання

За порядком призначення, всі покарання, передбачені ст. 52 КК можна класифікувати на три групи: а) основні покарання; б) додаткові покарання; в) покарання, які можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання – це покарання, які призначаються лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися як додаткові, додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносяться: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання – це такі покарання, які призначаються лише як додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироку. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, які можуть призначатися і як основні, і як додаткові – це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.

Основні покарання.

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних
робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад, прибирання стадіонів, вулиць, парків, скверів, інших територій, роботи з благоустрою населеного пункту, ремонту будівель, комунікацій, вантажно-розвантажуючі роботи, догляд за хворими, сільськогосподарські роботи, роботи по впорядкуванню лісів та інші роботи, щo не потребують спеціальної підготовки чи певної кваліфікації.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Вільним від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час, що залишається після робочого дня (часу навчання).

Суд має право застосовувати громадські роботи на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин. Винний зобов’язаний відбувати дане покарання не більш як чотири години на день. Виконання цього покарання в нічний час (з 22-і до 6-і години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовців строкової служби. КК не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-дострокового їх звільнення від покарання (ст. 81), а також заміни невідбутоі частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82). Ухилення від відбування громадських робіт утворює склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 389.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за місцем роботи на термін, визначений вироком суду, з відрахуванням в дохід держави відповідного відсотка його заробітку.

Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Зі змісту ст. 57 випливає, що дане покарання не може бути призначене безробітним, оскільки, на відміну від ст. 29 КК 1960 р., у ній не передбачена можливість його відбування в інших місцях, що визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт, а також тому, що воно передбачає відрахування із суми заробітку,

Слід мати на увазі, що за умови зразкової поведінки і добросовісного відношення до праці відносно засуджених можуть застосовуватися наступні заходи заохочення: подання до суду матеріалів на засудженого щодо умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання штрафом; зарахування часу щорічної відпустки у строк відбування покарання (ч. 2 ст. 46 КВК). У певних випадках закон (ч. З ст. 57) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом. КК передбачає також можливість і звільнення від його відбування з випробуванням (ст. 75). Порядок застосування виправних робіт до неповнолітніх регулюється ст. 100. Ухилення від відбування виправних робіт утворює склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК.

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм змістом представляють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцям. Це покарання призначається до
засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.
Таке покарання призначається, якщо воно пряме передбачено в санкції статті КК (наприклад, ч. 2 ст. 407 КК), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи і особу засудженого, визнає можливим замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службові обмеження на той же термін.

Засудження до цього покарання виключає протягом терміну його відбування підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а термін покарання не зараховується йому в строк вислуги років для надання чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців, вважаються за тих, що не мають судимості (ч. 1 п. 4 ст. 89 КК). Покарання у виді службового обмеження не може призначатися військовослужбовцям строкової служби (ч. 1 ст. 58 КК).

4. Арешт (ст. 60 КК) виражається у триманні засудженого в умовах фізичної ізоляції і встановлюється на термін від одного до шести місяців.

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбування цього покарання вони вважаються за тих, що не мають судимості (ч. 1 п. 4 ст. 89 КК).

Арешт може застосовуватися до всіх засуджених, у т. ч. і до непрацездатних (інвалідів 1-2 груп), осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби. Не можна застосовувати арешт до вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до семи років. Особливості застосування арешту щодо неповнолітніх визначено у ст. 101.

Короткочасність фізичної ізоляції від суспільства особи, засудженої до арешту, полягає у тому, що цей вид покарання встановлюється на строк від одного до шести місяців. Конкретний строк арешту визначається судом, виходячи з загальних засад призначення покарання (ст. 65). Відбування арешту здійснюється в спеціальних виправних установах (арештних домах). До осіб, які відбувають арешт, не може застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81). Втеча засудженого до арешту з місця позбавлення волі або з-під варти утворює склад злочину, передбаченого ст. 393 КК.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці.

Це покарання призначається на термін від одного до п’яти років. Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей у віці до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовцям термінової служби і до інвалідів першої і другої груп. Особи, що відбувають обмеження волі, можуть звільнятися від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75). До них може застосовуватися умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81), а також заміна невідбутої частини покарання більш м´яким покаранням (ст. ст. 82. 83). Кримінальна відповідальність за ухилення від відбування обмеження волі передбачена ст. 390 КК.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до військовослужбовців термінової служби. Воно полягає в примусовому напрямі на встановлений у вироку суду термін в особливу військову частину – дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили злочини під час проходження ними строкової військової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має на меті виправлення засуджених у дусі виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного відношення до праці і служби, правил мешкання, а також попередження вчинення ними нових злочинів.

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не перестають бути військовослужбовцями. Після відбування покарання вони повертаються в свою частину для подальшого проходження служби. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Проте за клопотанням командування частини, куди прибув військовослужбовець після відбування покарання, бездоганна служба в дисциплінарному батальйоні може бути підставою для вирішення командувача військовим округом або флотом про зарахування її в строк служби. Особи, що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, признаються на підставі ч. 1 п. 4 ст. 89 КК що не мають судимості.

Тримання в дисциплінарному батальйоні може бути призначене лише як основне покарання на термін від шести місяців до двох років у випадках, прямо передбачених в санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404 КК). Крім того, це покарання призначається тоді, коли суд, враховуючи обставини справи і особу засудженого, визнає можливим замінити позбавлення свободи на термін не більше двох років триманням в дисциплінарному батальйоні на той же термін. Заміна покарання у виді позбавлення свободи триманням в дисциплінарному батальйоні можливо при засудженні військовослужбовця термінової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення свободи не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували покарання у виді позбавлення свободи.

Військовослужбовці, що відбувають тримання у дисциплінарному батальйоні, не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75), але до них може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81). Дисциплінарний батальйон є військовою частиною, а тому самовільне залишення його створює склад злочину, передбаченого ст. ст. 407 або 408 КК.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) – це покарання, що полягає у фізичній ізоляції засудженого і поміщенні його до кримінально-виконавчої установи на певний термін, вказаний у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що представляють значну тяжкість, коли, виходячи з характеру і ступеня їх суспільної небезпеки і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов’язане з істотними правообмеженнями для засудженого. Він не тільки ізолюється від суспільства, але і позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому людьми і ін. На засудженого до позбавлення волі спричиняється певний вплив: він знаходиться в умовах відповідного режиму (встановленого порядку виконання і відбування покарання), залучається до суспільно корисної праці, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, з ним проводиться соціально-виховна робота, здійснюється громадський вплив (ч. 3 ст. 6 КВК). Проте позбавлення волі не повинне мати на меті спричинення засудженому фізичних страждань або приниження його людської гідності. Воно направлене на його виправлення і ресоціалізацію, для того, щоб він став корисним членом суспільства, а також на попередження вчинення нових злочинів як з боку самих засуджених, так і інших громадян.

Позбавлення волі встановлюється на термін від одного до п’ятнадцяти років, виконується і відбувається у виправних колоніях різного рівня безпеки і режиму і виховних колоніях. Вид і режим відбування позбавлення волі визначаються спеціальними регіональними розподільними комісіями Державного департаменту України з питань виконання покарань. Позбавлення волі у вигляді тюремного ув’язнення КК не передбачає.

Звільнення від відбування позбавлення волі з випробуванням може застосовуватися лише тоді, коли воно призначене на строк не більше п’яти років (ст. 75). Засуджений до позбавлення волі може бути умовно-достроково звільнений від відбування покарання (ст. 81), невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м’яким покаранням (ст. 82). До неповнолітніх позбавлення волі на певний строк застосовується у порядку, передбаченому ст. 102. Особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393 КК.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає неможливим застосування до засудженого позбавлення свободи на певний строк. Це злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі (передбачені ст. 112. ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ст. ст. 348, 379, 400, ч, 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443).

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі передбачене як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний строк лише за злочини, пов’язані з умисним вбивством при особливо обтяжуючих обставинах (наприклад, ч. 2 ст. 115 КК, ст. 348 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що знаходяться в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент ухвали вироку.

Особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення воді, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393 КК. Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст. 81). Законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст. 85, ч. 3 ст .86). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ст. 87).

Додаткові покарання.

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) призначається лише при засудженні особи за тяжкий або особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим. Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний засуджений за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочини. Вчинення таких злочинів ганьбить саме військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу.

У різних відомствах і службах, виконавчій і судовій владі для посадових осіб встановлюються відповідні військові, спеціальні звання, ранги, чини і класи. Всіх названих вище військових, спеціальних звань, рангів, чинів або класів і може позбавити засудженого суд. Причому повноваження суду не обмежені: він може позбавити цього статусу самостійно, незалежно від того, який орган присвоїв військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.

Ст. 54 КК не передбачає позбавлення судом засудженого почесних звань, державних нагород, наукових ступенів та вчених звань. Згідно зі ст. 98 КК покарання, передбачене ст. 54, не застосовується до неповнолітніх

2. Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, що є власністю засудженого.

Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі злочини лише як додаткове покарання і лише у випадках, прямо передбачених в санкції статті, за якою кваліфікується діяння засудженого.

Якщо, враховуючи конкретні обставини справи, суд визнає недоцільним застосування конфіскації майна при засудженні за злочин, за який конфіскація передбачена як обов´язкове додаткове покарання, у вироку мають бути приведені мотиви ухваленого судом рішення з цього питання (ч. 2 ст. 69 КК).

Закон розрізняє два види конфіскації майна: 1) повну конфіскацію, яка виражається у вилученні всього майна, що належить засудженому, і 2) часткову конфіскацію, яка полягає у вилученні вказаної у вироку суду частини майна.

У вироку суд обов’язково повинно бути вказано, чи конфіскується все майно засудженого або тільки його частина. У разі конфіскації частини майна суд повинен відзначити його розмір (1/2, 1/3 і ін.) або перерахувати предмети, які конфіскуються. Заміна конфіскації майна грошовою сумою, рівній вартості цього майна, не допускається.

Треба мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого вона звертається лише на його особисту власність і його частину в загальній власності і не може бути обернена на частину інших осіб, що володіють майном разом із засудженим на праві особистої власності.

Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його сім’ї і особам, що знаходяться на його утриманні. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, встановлюється законом України. Такий перелік є додатком до КК.

Конфіскація, таким чином, не має абсолютного характеру, оскільки мінімум майна (предмети першої потреби), необхідного засудженому та особам, які перебувають на його утриманні, не підлягає конфіскації. Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86), якщо до дня набрання чинності закону про амністію не був виконаний вирок суду в частині конфіскації майна. Конфіскація як вид покарання не застосовується до неповнолітніх (ст. 98).

Покарання, які можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

1. Штраф (ст. 53 КК) згідно закону є грошовим стягненням, судом, що накладається, у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК.

Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання лише у випадках, коли він передбачений в санкції статті КК, за якою кваліфікується злочин засуджений.

Ст. 53 КК передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від тридцяти до тисячі не оподатковуваних мінімумів доходів громадян. Закон відзначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть бути встановлені і вищі розміри штрафу (наприклад, ч. 2 ст. 204 КК). Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочин і з урахуванням майнового стану винного.

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт з розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством України не оподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України не оподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на термін не більше двох років.

Застосовування штрафу до неповнолітніх регулюється ст. ст. 98 і 100 КК.

Особа, яка ухиляється від сплати штрафу, підлягає кримінальній відповідальності за ч 1 ст. 389 КК.

2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) може призначатися на термін від двох до п’яти років як основне і на термін від одного до трьох років – як додаткове покарання.

Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення винним посадових злочинів або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, суд визнає неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права займатися відповідною діяльністю.

Це покарання позбавляє засудженого суб’єктивного права на вільний вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду. Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких пільг і переваг (пов’язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може спричинити переривання спеціального трудового стажу та ін.). Через відносно тривалий термін цього покарання воно може привести до декваліфікації засудженого, необхідності придбати нову спеціальність і тим самим не тільки заподіює особі моральні страждання, але і зачіпає його майнові інтереси.

Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається в тих випадках, коли воно передбачене в санкції відповідної статті КК, за якою кваліфікований злочин засудженого, або в порядку переходу до нього як до більш м’якого покарання у порівнянню, наприклад, з позбавленням волі (ст. 69 КК).

Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може призначатися як у випадках, коли воно прямо вказане в санкції статті КК, за якою засуджений винний (наприклад, ст. 191, 286 КК), так і тоді, коли воно в санкції прямо не передбачено. У цих випадках суд керується положеннями ст. 55 КК, що дають йому право застосувати дане покарання, якщо буде визнано неможливим збереження за засудженим права обіймати ті або інші посади або займатися певною діяльністю.

Призначаючи даний вид покарання, суд у вироку повинен чітко вказати, яких саме посад (посади) позбавляється права займати засуджений.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо воно призначене як додаткове покарання до арешту, обмеження свободи, тримання в дисциплінарному батальйоні або позбавлення волі на певний строк, воно розповсюджується на весь час відбування основного покарання і, крім того, на термін, встановлений вироком суду, що вступив в законну силу. Якщо ж це покарання призначене як додаткове до іншого виду основного покарання (наприклад, до виправних робіт), то його термін обчислюється з моменту вступу вироком суду до законної сили.

Засудження до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю спричиняє за собою судимість, яка погашається після виконання цього покарання (п. 3 ст. 89 КК). До неповнолітніх це покарання може застосовуватися лише як додаткове (ч. 2 ст. 98 КК). Засудженого може бути звільнено від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у разі заміни невідбутоі частини основного покарання більш м´яким (ч. 2 ст. 82). Засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, які ухиляються від цього покарання, підлягають кримінальній відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК.

Література:

1. Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. – Минск: Вышэйш. шк., 1976.
2. Бажанов М.И. Назначение наказания по совокупности преступлений и совокупности приговоров. Учебное пособие. – Харьков: Изд-во Харьк. юрид. ин-та, 1977.
3. Флоря К.Н. Назначение наказания с учетом причин совершенного преступления / Под ред.: Кригер Г.А. – Кишинев: Штиинца, 1980.
4. Ткаченко В.И. Назначение наказания. Учебное пособие / Отв. ред.: Здравомыслов Б.В. – М., 1985.
5. Трубников В.М. Социальная адаптация освобожденных от отбывания наказания. – Харьков: Основа. Изд-во при Харьк. ун-те, 1990.
6. Трубников В.М. Социальная адаптация освобожденных от отбывания наказания. Учебное пособие / Отв. за вып.: Зелинский А.Ф. – Киев: Изд-во УМК ВО при Минвузе УССР, 1991.
7. Степанюк А.Ф., Трубников В.М. Исполнение наказания в виде лишения свободы и особенности постпенитенциарной адаптации освобожденных. Учебное пособие. – Киев: Изд-во УМК ВО, 1992.
8. Становский М.Н. Назначение наказания. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 1999.
9. Антонян Е.А. Наказания, не связанные с лишением свободы: правовая природа, назначение и исполнение. Учебное пособие. – Рязань: Академия права и управления Минюста России, 2005.
10. Непомнящая Т.В. Назначение уголовного наказания: теория, практика, перспективы. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2006.

Контрольні питання:

1. Поняття покарання.
2. Цілі покарання.
3. Система покарань.
4. Класифікація покарань.
5. Види покарань в кримінальному праві.