Кримінальний кодекс України в ст. 50 дає визначення поняття покарання. Тут говориться, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Які ж ті ознаки, особливості кримінального покарання, що фактично визначають суть цього інституту кримінального права? З аналізу викладеного вище за поняття покарання можна виділити наступні ознаки.

По-перше, покарання – це захід державного примусу, який встановлюється законом про кримінальну відповідальність, застосовується судом і примушує конкретну особу до певної, законослухняної поведінки.

По-друге, покарання – це захід державного примусу, який призначається особі, що вчинила злочин, передбачений законом про кримінальну відповідальність. Звідси покарання з неминучістю витікає, виступає як наслідок злочину, логічне завершення всієї стадії кримінальної відповідальності. Покарання, таким чином, є реалізацією кримінально-правових відносин, що виникли між особою, що вчинила злочин і державою. Тому покарання застосовується судом від імені держави. Причому слід зазначити одну закономірність: тяжкість покарання за чинним кримінальним законодавством має бути прямо пропорційна тяжкості (або суспільній небезпеці) вчиненого злочину. Ця прямо пропорційна залежність між тяжкістю вчиненого злочину і тяжкістю (суворістю) покарання свідчить про існування між цими поняттями внутрішньої узгодженості і взаємозалежності.

По-третє, покарання – це захід державного примусу, вживаний тільки судом. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, як про це говориться у ч. 2 ст. 2 КК України, до тих пір, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це означає, що встановлення винності особи у вчиненні злочину, визнання необхідності застосування до нього покарання, визначення його виду і розміру є винятковою компетенцією суду. Це особливо важливо, якщо врахувати, що в конструкцію поняття злочину в новому КК України 2001 р. введена така ознака як вина (ст. 11 УК України).

Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Таке положення ґрунтується на теорії суб´єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального права України. Головний її зміст полягає у тому, що правоохоронні органи та суд при кваліфікації злочину виходять з певного (винного) психічного ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків. Принцип вини реалізується не лише через суб´єктивне ставлення у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основні положення; 1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою; 2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння, що вчинене нею особисто; 3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин.

Важливо підкреслити і іншу особливість: тільки той захід державного примусу, який застосовується судом, розцінюється як кримінальне покарання. Будь-який інший захід державного примусу, вживаний іншими державними органами не може розглядатися як покарання, а йменується заходом адміністративного впливу, дисциплінарного впливу, і т.ін.

По-четверте, покарання – це кара за вчинене особою суспільне небезпечне діяння, передбачене законом про кримінальну відповідальність.

У ч. 2 ст. 50 УК України прямо говориться, що «покарання має на меті не тільки кару». Таким чином, кримінальне покарання і є карою за вчинений злочин. Це ознака, яка властива тільки кримінальному покаранню, ніякі інші заходи державного примусу такою ознакою або такою особливістю не володіють. Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання і важливо, щоб вона відповідала принципові справедливості.

По-п’яте, в покаранні виражена негативна оцінка як вчиненого особою злочину, так і правопорушника. Покарання своєрідним шляхом констатує негативну оцінку з боку держави, як злочинного діяння, так і особи, що його вчинила.

По-шосте, вперше в законодавстві наголошується, що покарання полягає в передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого. Це означає, що при призначенні будь-якого виду покарання засуджений ставиться в такі умови, при яких йому заподіюються певні страждання і позбавлення. Особа зазнає певні незручності, відносно його встановлюються конкретні обмеження. Ці страждання і позбавлення можуть носити різний характер – як фізичний, так і етичний (позбавлення свободи пересування, матеріальні, майнові позбавлення і т.ін.). Кожен вид кримінального покарання, природно, несе в собі і певні елементи етичних страждань, які зазнає засуджений (розкаяння совісті, сором перед рідними і близькими; і т.ін.).

Виділені ознаки кримінального покарання, дозволяють сформулювати розгорнене його поняття: покарання – це захід державного примусу, передбачений законом про кримінальну відповідальність і застосований за вироком суду до особи, що вчинила злочин, виражає негативну оцінку від імені держави, як злочину, так і особи, що його вчинила, являє собою кару – спричинення винному певних обмежень і позбавлень, і переслідує мету його виправлення.

Серед всіх видів заходів державного примусу, кримінальне покарання є найбільш суворим, найбільш тяжким в порівнянні з іншими заходами державного примусу. В процесі застосування покарання (призначення, виконання і відбування) знаходять своє віддзеркалення два напрями кримінальної політики:

1) застосування суворих видів покарання до осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, і до рецидивістів;

2) застосування більш м’яких покарань, не пов’язаних з фізичною ізоляцією від суспільства, а в окремих випадках навіть звільнення від відбування покарання, осіб, що вчинили злочини невеликої і середньої тяжкості.