Кримінальне право України. Загальна частина

§ 6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

Матеріально-правовою підставою застосування інституту давності в кримінальному праві вважається істотне зменшення суспільної небезпечності вчиненого злочину внаслідок того, що сплив значний проміжок часу. Враховується також презумпція про втрату повністю або значною мірою суспільної небезпечності особи, яка тривалою законослухняною поведінкою після вчинення злочину демонструє своє виправлення. З точки зору загальної і спеціальної превенції, а також виправлення правопорушника кримінальне покарання може бути ефективним лише у разі його застосування невдовзі після вчинення злочину. Покарання, призначене після того, як сплив тривалий строк, є актом, несумісним з принципом гуманізму, набуває рис необґрунтованої помсти з боку держави. Доцільність звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності з погляду кримінального процесу і криміналістики пояснюється тим, що внаслідок свого негативного впливу на докази тривалий проміжок часу з моменту вчинення злочину істотно перешкоджає, а інколи й унеможливлює успішне розкриття і розслідування злочину, об’єктивний розгляд кримінальної справи в суді.

КК 2001 р. уточнив юридичну природу аналізованого кримінально-правового інституту і замість формулювання “особу не може бути притягнено до кримінальної відповідальності” (ст. 48 КК 1960 р.) говорить про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Передбачений ст. 49 КК вид звільнення від кримінальної відповідальності застосовується за наявності трьох умов: 1) закінчення зазначених у законі строків; 2) невчинення протягом цих строків нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину; 3) неухилення особи від слідства або суду.

Тривалість строків давності диференційована залежно від виду вчиненого злочину (ст.12 КК), а щодо злочинів невеликої тяжкості – від виду передбаченого у санкції статті покарання. Згідно з ч.1 ст.49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: 1) два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; 2) три роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі; 3) п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 4) десять років – у разі вчинення тяжкого злочину; 5) п’ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Ст.106 КК, регламентуючи особливості звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх, встановлює дещо інші, загалом скорочені строки давності (відповідно два, п’ять, сім і десять років, залежно від виду вчиненого злочину).

Якщо стаття Особливої частини КК містить кілька частин, встановлюючи вид злочину в плані застосування ст.49 КК, потрібно виходити з максимальної міри покарання, передбаченої тією частиною статті, за якою кваліфікується діяння особи. Якщо санкція норми КК альтернативно передбачає кілька покарань, береться до уваги найбільш суворе з них. У тому разі, коли особа одночасно вчинила декілька злочинів, строки давності обраховуються самостійно, стосовно кожного із діянь, які складають ідеальну сукупність злочинів.

Початковим моментом перебігу строку давності є день вчинення особою злочину. Застосовуючи ст.49 КК щодо злочинів з матеріальним складом, в яких настання суспільно небезпечних наслідків може бути віддалене від вчинення протиправного діяння, наразі слід враховувати те, що ч.3 ст.4 КК часом вчинення злочину визнає час вчинення передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Наприклад, строк давності у разі вчинення вбивства починає спливати не з дня настання біологічної смерті людини, а з часу заподіяння потерпілому смертельного поранення.

Для незакінченого злочину закон не встановлює особливих правил, пов’язаних із регулюванням строків давності. При вчиненні готування або замаху строк давності починає спливати з дня припинення злочинного діяння з причин, що не залежали від волі винного. Визначаючи початковий момент обчислення строку давності щодо співучасника у злочині, слід виходити із засад аналізованого інституту, висвітлених на початку цього параграфа. Таким моментом треба визнавати: 1) для підбурювача, а так само для організатора і пособника, поведінка яких відповідно до їх ролі у кримінально караному діянні мала місце до вчинення злочину виконавцем,– час вчинення злочину виконавцем; 2) для організатора і пособника, дії яких вчинювались після скоєння злочину виконавцем,– час фактичного завершення дій таких співучасників.

Враховуючи правила, встановлені кримінально-процесуальним законодавством (ст.89 КПК), строк давності починає спливати з 0 годин тієї доби, яка настає після доби вчинення злочину, а закінчується після того, як сплила передбачена ст.49 КК кількість повних років, о 24 годині останньої доби відповідного строку.

Істотною новелою ст.49 КК треба вважати те, що вона чітко встановлює кінцевий момент перебігу строків давності – день набрання вироком суду законної сили. Ніякі процесуальні рішення щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності, згідно з КК 2001 р., перебіг строків давності не переривають. Вважається, що така позиція узгоджується з принципом презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 2 КК), захищає осіб, кримінальні справи щодо яких невиправдано довго знаходяться в органах дізнання, досудового слідства і суді. Якщо строк давності сплив до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, особа за її згодою підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за ст. 49 незалежно від того, на якій стадії процесу перебувала порушена щодо неї кримінальна справа і як ця особа поводила себе (наприклад, обвинувачений може умисно затягувати проведення досудового слідства). До набрання чинності КК 2001 р. у судовій практиці панував більш обґрунтований підхід, згідно з яким строки давності закінчувались у день винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого або про віддання до суду у справах, які порушувались не інакше як за скаргою потерпілого.

Згідно з ч.2 ст.49 КК, перебіг строку давності зупиняється, якщо особа, яка вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цих випадках перебіг строку давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Під ухиленням від слідства або суду потрібно розуміти будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез’явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, перехід на нелегальне становище тощо). Якщо ухилення від слідства або суду набуває форми вчинення злочину середньої тяжкості або більш тяжкого злочину (наприклад, втеча з-під варти – ст.393 КК), застосовується положення не про зупинення строку давності (ч.2 ст.49 КК), а про переривання цього строку (ч.3 ст.49 КК).

Не визнається такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується після цього, а також особа, хоч і відома компетентним органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент їїзникнення ще не встановлено.

Якщо в ході дізнання та досудового слідства протягом строків, зазначених у ч.1 ст. 49 КК, не встановлено особу, яка вчинила злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття за підставою, передбаченою частиною другою цієї статті (ч. 3 ст. 11-1 КПК). Із наведеної кримінально-процесуальної норми випливає, що у розглядуваній ситуації суд вправі закрити кримінальну справу у зв’язку із закінченням строків давності лише тоді, коли з часу вчинення злочину минуло 15 років.

Оскільки в ч.2 ст.49 КК йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з’явлення особи, яка ухилялась від слідства або суду, із зізнанням або її затримання, перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а продовжує тривати. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строк давності, зазначений узаконі.

КК 2001 р. залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційований строк давності, після закінчення якого особа, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у тому разі, коли вона протягом цього терміну ухилялась від слідства або суду. Вважається, що особа, яка тривалий час переховувалась від правоохоронних органів, не повинна решту свого життя перебувати під загрозою кримінального переслідування.

Давність не може розглядатись як вибачення злочинцеві за вчинене незалежно від його подальшої поведінки. Вчинення нового злочину протягом строку давності свідчить про збереження суспільної небезпечності особи. Тому КК 2001 р. не відмовився від положення про переривання перебігу строку давності. Згідно із ч.3 ст.49 КК, таке переривання відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків особа вчинила новий злочин
середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, яка мала місце до вчинення нового злочину, втрачає своє значення, і обчислення строку давності за перший злочин починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин і поглиненню та складанню не підлягають.

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин продовжується, а строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочин спливає на загальних підставах.

Перебіг зазначених у законі строків давності, як правило, є підставою обов’язкового звільнення від кримінальної відповідальності, яке має здійснюватися незалежно від розсуду суду. Частина 4 ст.49 КК встановлює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, за які згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких випадках питання про застосування інституту давності вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру й ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного, інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для зазначених особливо тяжких злочинів, є підставою не обов’язкового, а факультативного звільнення від кримінальної відповідальності. У тому разі, коли суд зробить висновок про доцільність застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності. Якщо судом не визнано за можливе застосувати давність, постановляється обвинувальний вирок і винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов’язковому порядку замінюється позбавленням волі на певний строк, який визначається судом у межах санкції тієї норми, за якою кваліфіковано діяння винного.

Відповідно до норм міжнародного права ч.5 ст.49 КК 2001 р. передбачає, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни (ст.437 КК), порушення законів та звичаїв війни (ст.438 КК), застосування зброї масового знищення (ст.439 КК), геноцид (ч.1 ст.442 КК), повинні бути притягнені до кримінальної відповідальності і засуджені, у тому числі до довічного позбавлення волі, незалежно від того, скільки часу минуло з моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів міжнародного характеру.

Якщо обвинувачений (підсудний) заперечує проти закриття кримінальної справи щодо нього за такою нереабілітуючою підставою, як закінчення строків давності, провадження у справі продовжується у звичайному порядку (ст. 7-1 КПК). У випадку визнання особи винною у вчиненні злочину, що не є особливо тяжким, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, ця особа за вироком суду звільняється від покарання (ч. 5 ст. 74 КК).