Кримінальне право України. Загальна частина

§ 6. Інші обставини, що виключають злочинність діяння

Охарактеризовані вище обставини, що виключають злочинність діяння, є найбільш поширеними й такими, які найчастіше зустрічаються у правозастосовній практиці. Окрім них, чинний закон про кримінальну відповідальність регламентує і інші обставини – фізичний або психічний примус (ст.40 КК), виконання наказу або розпорядження (ст.41 КК), діяння, пов`язане з ризиком (ст.42 КК), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43 КК). У відповідних статтях КК регламентовані умови правомірності вчинення діянь при вказаних обставинах, які в цілому сприймаються однозначно і не викликають особливих труднощів для їх розуміння.

Заподіяння шкоди діянням, вчиненого під впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками, виключає кримінальну відповідальність цієї особи. Відповідна поведінка не має кримінально-правового значення, оскільки при цьому не полягає воля особи, вона не може обирати варіанти поведінки, фактично виступає знаряддям в руках того, хто застосовує такий примус.

Разом із тим, виникає питання про кримінально-правову оцінку особи, яка застосовує примус. Очевидно, що той, хто застосовує нездоланний примус, виступає як виконавець відповідного злочину.

Застосування менш інтенсивного фізичного примусу, внаслідок якого особа зберігає здатність керувати своїми вчинками, слід оцінювати з врахуванням положень інституту співучасті у злочині. Особа, яка шляхом фізичного примусу (зокрема, побоїв, катування тощо) заставляє іншу особу вчинити відповідні діяння, повинна відповідати як підбурювач до злочину. То й же, хто вчинив діяння під впливом примусу, який не досяг інтенсивності непереборної сили, є виконавцем злочину. При цьому можливо, що такий виконавець діяв в стані крайньої необхідності.

Аналогічно вирішується питання про кваліфікацію застосування психічного примусу та вчинення дій внаслідок такого примусу. Оскільки психічний примус відповідно до ч.2 ст.40 КК не оцінюється як непереборна сила, при такому примусі особа зберігає можливість керувати своїми діями, то той, хто застосовує психічний примус є підбурювачем до злочину, а особа, щодо якої застосовано цей вид примусу, є виконавцем злочину (якщо його дії не будуть визнаними вчиненими у стані крайньої необхідності).

Виконання законного наказу або розпорядження виключає кримінальну відповідальність як того, хто віддав наказ, так і виконавця наказу.

Віддача злочинного наказу кваліфікується з врахуванням того, чи був виконаний цей наказ і в якій мірі виконавець усвідомлював злочинність отриманого наказу:

1) якщо злочинний наказ було виконано (а виконавець усвідомлював його злочинність), то особа, яка віддала наказ, повинна відповідати як підбурювач до злочину; той, хто виконав наказ, є його виконавцем;

2) якщо особа не усвідомлювала злочинний характер наказу і вчинила відповідні дії на його виконання, то виконавцем злочину виступає той, хто віддав наказ. Фактичний же виконавець діє без вини і кримінальній відповідальності не підлягає;

3) віддача злочинного наказу, який виконавець відмовився виконати, оскільки усвідомив його протиправність, становить собою невдале підбурювання до злочин (питання кваліфікації такого підбурювання розглянуті в підрозділі 5.4 цієї роботи);

4) віддача злочинного наказу, який виконаний частково, слід кваліфікувати як невдале підбурювання з боку тог, хто віддав наказ. Особа, яка вчинила частину дій, обумовлених наказом, відповідає як виконавець фактично вчиненого злочину.

В ході виконання наказу виконавець може заподіяти більшу за розміром або іншу шкоду, ніж визначено обов’язковим для нього наказом. Наприклад, міліціонер, здійснюючи примусовий привід свідка, застосовує щодо нього насильство. В такому разі має місце ситуація, аналогічна ексцесу виконавця, за який несе відповідальність лише особа, яка його допустила.

Тому, якщо в ході виконання наказу його виконавець заподіє шкоду, більшу, ніж визначено наказом, то відповідальність настає на загальних підставах – тобто за відповідний умисний або необережний злочин.

Разом із тим не виключається і відповідальність особи, яка віддала наказ, за таких умов:

1) вона є службовою особою, а виконавець наказу – їй підпорядкований чи підконтрольний;

2) існував обов’язок контролювати діяльність з виконання наказу виконання, підлягає;

3) відповідна особа мала можливість здійснити контроль за діями свого підлеглого.

В такому випадку особа, яка віддала наказ, підлягає відповідальності за зловживання владою або службовим становищем (як за потуранню злочину) або ж за службову недбалість.

Діяння, вчинене в умовах виправданого ризику, виключає кримінальну відповідальність, навіть за умови, що поставлена мета не була досягнута, а мало місце заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. В той же час, невиправданий ризик не є обставиною, яка виключає злочинність діяння. Тому заподіяння шкоди у умовах невиправданого ризику слід кваліфікувати як умисний або необережний злочин.

Вчинення діяння в умовах ризику – це право особи. Тому відмова від ризикованих діянь за загальним правилом не становить собою злочину. В той же час іншу оцінку слід давати відповідній поведінці службових осіб.

Водночас, оцінювати поведінку службових осіб, покликаних за своїм статусом йти на ризик, не можна, виходячи з тих же засад, що й пересічних громадян. Службові особи у відповідній обстановці зобов’язані вчиняти дій, результат яких достовірно не відомий. Тому є підстави вважати, що незастосування керівниками правоохоронних органів заходів протидії злочинам, реалізація яких пов’язана з ризиком, становить собою потурання злочинам і повинно кваліфікуватися як зловживання службовим становищем.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації так званими легендованими співробітниками правоохоронних органів звичайно пов’язане з вступом до цих організацій, інколи з керівництвом ними чи їх підрозділами. Такі дії зовні нагадують відповідні злочини, які полягають у створенні злочинних організацій чи організованих груп, керівництві ними, участі у них (ст.ст.255, 257, 260 та ряд інших статей Особливої частини КК). Відповідно до ч.1 ст.43 КК такі дії не визнаються злочином.

В той же час, закон вимагає диференційовано підходити до оцінки діянь, вчинених вказаними особами у складі організованої групи чи злочинної організації. За загальним правилом заподіяння шкоди у складі злочинних угрупувань злочином не визнається. В той же час, вчинення посягань, вказаних в ч.2 ст.43 КК визнається злочином і тягне кримінальну відповідальність за статтями КК про умисні злочини проти особи.

Тлумачення цієї норми дає підставу вважати, що не настає кримінальна відповідальність за вчинення в ході виконання спеціального завдання:

1) будь-якого необережного злочину;

2) злочину, наслідками якого є заподіяння матеріальної шкоди;

3) посягання проти життя чи здоров’я особи, вчиненого іншими учасниками угрупування (якщо особа, яка виконувала спеціальне завдання, особисто не вчиняла дій, спрямованих на заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження.

Вбачається, що шкоду, заподіяну в ході виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації слід оцінювати, виходячи не лише з положень ст.43 КК, але й з врахуванням інших обставин, які виключають злочинність діяння. Зокрема, в конкретних випадках, навіть заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження може бути визнане таким, що не є злочином, виходячи з положень про крайню необхідність. Заподіяння будь-якої шкоди учасникам злочинних угрупувань повинно оцінюватися за правилами про необхідну оборону чи затримання злочинця.

Література :

Паше-Озёрский Н.Н. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1962.
Бушуев Г.В. Социальная и уголовно-правовая оценка причинения вреда преступнику при задержании. Учебное пособие. – Горький: Горьковская высшая школа МВД СССР, 1976.
Якубович М.И. Обстоятельства, исключающие уголовную ответственность и противоправность деяния. Учебное пособие. – М., 1979.
Козак В.Н. Вопросы теории и практики крайней необходимости. – Саратов: Из-во Саратовского ун-та, 1981.
Побегайло Э.Ф., Ревин В.П. Необходимая оборона и задержание преступника в деятельности органов внутренних дел. Учебное пособие / Под ред.: Ветров Н.И. – М.: Изд-во Акад. МВД СССР, 1987.
Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Харьков: Основа, 1991.
Рабаданов А.С. Необходимая оборона и причинение вреда при задержании лица, совершившего преступление. Монография. – Саратов: СЮИ МВД России, 2000.
Зуев В.Л. Необходимая оборона и крайняя необходимость. Вопросы квалификации и судебно-следственной практики. – М.: Кросна-Лекс, 1996.
Антонов В.Ф. Крайняя необходимость в уголовном праве. Монография. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005.
Плешаков А.М., Шкабин Г.С. Проблемы теории и практики крайней необходимости в уголовном праве. Монография. – М.: Изд-во Моск. ун-та МВД России, 2005.

Контрольні питання:

Загальна характеристика обставин, що виключають злочинність діяння.
Необхідна оборона, як кримінально-правова обставина, поняття і ознаки.
Перевищення меж (ексцес) необхідної оборони.
Уявна оборона, як кримінально-правова обставина, поняття і ознаки.
Затримання особи, що вчинила злочин, як кримінально-правова обставина, поняття і ознаки.
Крайня необхідність, як кримінально-правова обставина, поняття і ознаки.
Виправданий ризик, як кримінально правова обставина, поняття і ознаки.
Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, як кримінально-правова обставина, поняття і ознаки.