Форми вини – це встановлені законом про кримінальну відповідальність співвідношення свідомості та волі особи, яка вчиняє злочин, що характеризують його відношення до скоєного.

Кожна форма вини містить у собі ознаки, що характеризують свідомість (інтелект) особи і її волю. Тому першу із цих ознак називають інтелектуальним моментом, а другу – вольовим. Різне співвідношення інтелектуального і вольового моментів дозволяє конструювати різні форми вини і їх види. У чинному КК передбачені дві форми вини: умисел і необережність.

Законодавець виділяє два види умислу: прямий і непрямий (ч. 1 ст. 24 КК).

Згідно з ч. 2 ст. 24 КК прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Згідно з ч. 3 ст. 24 КК непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання

Прямий та непрямий умисел відрізняються між собою різним співвідношенням інтелектуального та вольового моментів.

Інтелектуальний момент прямого умислу полягає: 1) в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру вчиненого їм діяння; 2) у передбаченні можливості або неминучості настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння.

Усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого діяння означає:

1) особа усвідомлює фактичні ознаки вчиненого діяння, а значить і його соціальну небезпеку; це значить, що усвідомлюються об’єктивні ознаки, що характеризують об’єкт і предмет злочину, діяння, а в залежності від виду складу також і наслідки, причинний зв’язок між діянням і наслідком, спосіб, знаряддя, засоби вчинення злочину, місце, обстановку, час. При бездіяльності особа усвідомлює, що на неї лежить обов’язок діяти певним чином, та що вона могла діяти певним чином;

2) лише при усвідомленні фактичних ознак особа розуміє суспільну небезпеку вчиненого діяння, тобто, що дане діяння заподіює чи створює реальну загрозу заподіяння шкоди цінностям, благам, охоронюваним законом про кримінальну відповідальність.

Неоднозначним є відношення до питання щодо усвідомлення протиправності діяння при вчиненні умисного злочину. Переважна більшість злочинів – це злочини „звичайного розуміння”, тобто їх протиправність розуміє кожен. Таким чином, у переважній більшості випадків (вбивство, зґвалтування, крадіжка) усвідомлення суспільної небезпеки означає й усвідомлення протиправності. Однак це не означає, що не може бути випадків, коли не усвідомлюється ознака протиправності, наприклад, у злочинах, що близько стоять до адміністративних деліктів.

Усвідомлення соціальної небезпеки діяння означає, що особа, скоюючи злочин, розуміє неминучість його негативної оцінки з боку суспільства і держави, а значить розуміє можливість настання для себе несприятливих кримінально-правових наслідків.

Передбачення суспільно небезпечних наслідків означає уявлення особи про майбутній результат свого діяння. Передбачення в умислі носить певний конкретизований характер. Це значить, що особа передбачає, які саме наслідки наступлять або можуть наступити в результаті дії або бездіяльності в даній ситуації. Передбачення в прямому умислі містить в собі як передбачення неминучості настання наслідків свого діяння, так і передбачення можливості настання наслідків. Можливість настання суспільно небезпечних наслідків означає, що в конкретній ситуації, вони можуть наступити, а можуть і не наступити.

Неминучість настання суспільно небезпечних наслідків означає, що в конкретній ситуації, вони наступлять обов´язково. Наприклад, стріляючи в жертву в упор, особа передбачає неминучість смерті потерпілого, стріляючи ж з великої відстані – лише можливість настання бажаного наслідку.

Вольовий момент прямого умислу полягає в бажанні настання суспільно небезпечних наслідків. Бажати наслідку – це значить хотіти їх настання, прагнути їх. Бажання може означати:

а) прагнення до мети свого діяння (особа з помсти вбиває потерпілого – смерть потерпілого – це той наслідок, до якого особа прагне);

б) прагнення до кількох цілей, коли в особи маються і цілі проміжні (при розбої особа нападає на потерпілого і заподіює йому поранення з метою заволодіння майном, отже, заподіяння поранення – проміжна мета). Таким чином, бажання є і там, де особа досягає своєї кінцевої мети через мету проміжну (найближчу).

Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в наступному: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння; 2) передбачає можливість настання наслідків свого діяння.

Вольова ознака непрямого умислу виключає наявність бажання настання суспільно небезпечних наслідків, а характеризується тільки їх свідомим припущенням.

Свідоме припущення наслідків означає, що: даний наслідок виступає як побічний результат поведінки суб’єкта; особа при цьому прагне до досягнення інших наслідків, які можуть бути як злочинними, так і незлочинними; свідоме допущення означає надію на „навмання” або байдужне відношення до злочинних наслідків.

Відмежування непрямого умислу від прямого слід проводити як по інтелектуальному, так і по вольовому моментах:

1) по характеру передбачення (інтелектуальний момент) – при непрямому умислі особа передбачає лише можливість настання наслідків свого діяння, а при прямому – як можливість, так і неминучість настання наслідків;

2) по вольовому моменту – при прямому умислі особа бажає настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому не бажає, але свідомо припускає їх настання.

Якщо звернутися до визначення прямого умислу, то можна побачити, що воно сконструйоване стосовно матеріальних складів злочину. У злочинах з формальним складом суб’єктивна сторона характеризується тільки прямим умислом. У таких злочинах умисел визначається лише ставленням до суспільно небезпечного діяння, тому що наслідок, як факультативна ознака, лежить за межами складу. Прямий умисел у злочинах з формальним складом полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру вчиненого їм діяння та у бажанні вчинити його.