Кримінальне право України. Загальна частина

§ 1. Поняття та ознаки об’єктивної сторони складу злочину

Об’єктивну сторону злочину утворюють його зовнішні ознаки, встановлені законом про кримінальну відповідальність. Це ті ознаки, в яких проявляється зовні процес вчинення суспільно небезпечного діяння і які відповідають на запитання – як було вчинено злочин? Об’єктивна сторона визначає: у чому полягає злочин; яким чином його вчинено; у яких умовах місця, часу, обстановки він протікає; за допомогою яких засобів і знарядь вчинюється.

Основні ознаки об’єктивної сторони зазначаються в диспозиціях статтей Особливої частини КК України. Потрібно зауважити, що кримінальна відповідальність настає лише за суспільно небезпечне діяння. А не за думки, бажання чи намір вчинити злочин.

Об’єктивна сторона є важливим показником ступеня суспільної небезпеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. Важливість даного елементу складу злочину полягає і у тому, що вона дає можливість відмежувати один злочин від іншого.

Об’єктивну строну потрібно розглядати у взаємозв’язку з іншими елементами складу злочину, а особливо – із суб’єктивною стороною, оскільки злочин завжди є свідомим актом волевиявлення суб’єкта злочину. Об’єктивні ознаки суспільно небезпечного діяння, характер поведінки особи дозволить судити і про суб’єктивні моменти злочину – про форму і вид вини, мотив, мету.

В об’єктивній стороні складу злочину процес його вчинення характеризується з боку послідовного розвитку тих подій і явищ, які починаються злочинною дією (бездіяльністю) і закінчуються настанням злочину, злочинних наслідків.

Але злочин – це не тільки його шкідливі наслідки. Злочин – це взагалі процес певної поведінки людини, який має місце в просторі і часі, за певними обставинами. Злочин містить у собі різноманітні види поведінки людини, а також дію різних сил природи, які людина використовує для своїх потреб, фізичні чи хімічні або інші властивості речовин, знарядь, властивості тварин чи птахів та всі інші можливості для того, щоб досягнути бажаних нею наслідків – змін в оточуючому суспільному середовищі.

Умовно процес вчинення злочину можна з точки зору його об’єктивної сторони розділити на три етапи:

1. Діяння (дія чи бездіяльність). Це перший, початковий етап вчинення злочину. При чому в об’єктивну сторону злочину діяння входить не цілком, а лише його зовнішня, виконавча, фізична сторона. Це та сторона діяння, яку можна побачити присутнім, зрозуміти і чітко визначити – місце, час, обстановка та використані при цьому засоби і знаряддя. Злочинне діяння завжди має місце в певних умовах. Тому діяння завжди треба брати та оцінювати не ізольовано, а з врахуванням усіх умов і обставин.

2. Причинний зв’язок, як об’єктивно існуючий взаємозв’язок речей і явищ у природі. Злочин як і будь-яка суспільно істотна поведінка чинить певні зміни в суспільному житті, які в свою чергу викликають подальший розвиток подій. Такий розвиток може мати різні напрямки залежно від характеру дії (бездіяльності), а також від умов місця, часу та обставин.

3. Злочинні наслідки, тобто ті зміни, до яких призводить злочин і які є суспільно небезпечною шкодою. Таким чином, об’єктивну сторону злочину утворюють (складають):

а) суспільно небезпечне діяння (дія та бездіяльність);

б) злочинні наслідки;

в) причинний зв’язок між дією чи бездіяльністю та злочинними наслідками;

г) спосіб, місце, час, обстановка, засоби та знаряддя вчинення злочину.

Тільки вчинення суспільно небезпечного діяння, в якому знаходиться об´єктивний вияв лихої волі людини, утворює злочин і дає підстави для кримінальної відповідальності. Не можуть тягнути за собою кримінальної відповідальності переконання, думки, ідеї, мрії, оскільки вони ніяк не проявляються зовні, в певній поведінці чи вчинках особи. Багато видатних мислителів-гуманістів минулого шукали і вимагали встановлення об´єктивного критерію (виміру) для оцінки поведінки людини, бо тільки об´єктивний прояв поведінки дає можливість виключити сваволю в оцінці мети та умислу злочинця.

Для здійснення правосуддя ці положення особливо важливі, оскільки:

1) визнання злочином лише об’єктивного прояву лихої волі людини, а не її поглядів, переконань, міркувань, виключає сваволю, беззаконня;

2) об’єктивні дія та бездіяльність як критерій умислу людини дає змогу виявити суб´єктивну сторону злочину і виключити об´єктивну осудність, тобто засудження без вини, невинно;

3) об’єктивна сторона злочину найбільш багата ознаками, що дає можливість відмежувати один злочин від подібного, суміжного, іншого, а також злочинні дії від дій, які злочину не утворюють, які законом про кримінальну відповідальність не передбачені.

Підводячи підсумок, потрібно сказати, що об’єктивна сторона складу злочину – це зовнішня сторона злочину, яка характеризується суспільно небезпечним діянням, суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами та знаряддями вчинення злочину.

Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину поділяються на обов’язкові та факультативні. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, без якої неможливо вчинення будь-якого злочину, є суспільно небезпечне діяння. Усі інші ознаки вважаються факультативними, як от суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Проте, у певних випадках, чітко передбачених кримінальним законодавством, вони виступають як обов’язкові. Наприклад, злочин з матеріальним складом неможливий без настання суспільно небезпечних наслідків, а такі злочини, як крадіжка і грабіж обов’язково характеризуються ще й способом вчиненя – відкрито чи таємно.

Значення об’єктивної сторони злочину полягає у тому, що вона є елементом складу злочину та входить до підстави кримінальної відповідальності; ознаки об’єктивної сторони визначають суспільну небезпечність злочину; від визначення її ознак залежить правильна кваліфікація злочину; вона допомагає розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від незлочинних; дозволяє суду правильно визначити ступінь тяжкості злочину і призначити відповідне покарання.