Кримінальне право України. Загальна частина

§ 1. Поняття та ознаки злочину

Злочин – це найбільш небезпечне правопорушення, яке посягає на основні засади існування людини, суспільства, держави. Визнання в державі того чи іншого порушення злочином пов’язане з оцінкою його суспільної небезпечності (антисоціальної спрямованості), тобто встановленням ступеня тієї загрози яку складає таке посягання для існування та життєдіяльності суспільного організму.

Злочин – це, насамперед, діяння, тобто виражений у формі активної дії, або пасивної бездіяльності акт поведінки (вчинок, діяльність). Думки, психічні процеси, переконання, їх зовнішні прояви, наприклад, у щоденнику, у бесіді, якими б негативними вони не були, не є злочинами. Звісно усне або письмове слово – також є вчинком і тому ряд словесних діянь вважаються злочинними (наприклад погроза вбивством). Однак такого роду поведінка націлена на спричинення конкретної шкоди охоронюваним законом сферам життєдіяльності людей, в той час як просте висловлювання думок про намір вчинити який-небудь злочин ще не спричинює нікому шкоди і тому не карається кримінальним законом. Активна (дія) або пасивна (бездіяльність) форма поведінки несуттєва для криміналізації діяння і кваліфікації злочинів. Головне, що їх об’єднує – це властивість бути причиною суспільно небезпечних наслідків. Форма ж поведінки при цьому значення не має. Ось чому в ст. 11 КК поняття злочину визначається через вказівку на діяння, яке на рівних об’єднує дві його форми – дію і бездіяльність.

Визнання діяння злочином потребує його обов’язкового закріплення у законі, що дозволяє кожному громадянину не тільки ознайомитися з певними заборонами, але й їх дотримуватися. Вчинення злочину тягне за собою застосування найбільш суворих заходів впливу до особи, яка його вчинила. Кримінальні покарання застосовуються тільки до осіб, які вчинили злочинні діяння. З іншого боку, яке б діяння не визнавалося злочинним, якщо за нього не передбачене кримінальне покарання воно втрачає будь-який сенс. Саме загроза застосування санкцій в більшості випадків є стримуючим фактором вчинення правопорушень.

Об’єктивне спричинення шкоди у відсутності свідомої та вольової поведінки особи виключає відповідальність, а тому злочин – це винне діяння, скоєне умисно або через необережність.

Таким чином, виділяють наступні ознаки злочину:

1) протиправність (передбаченість діяння кримінальним кодексом у якості злочину);

2) суспільна небезпечність;

3) винність;

4) караність.

Суспільна небезпечність та винність є невід’ємними, об’єктивними властивостями самого злочину існуючими незалежно від волі та бажання законодавця. Протиправність та караність є юридичними (формальними) ознаками злочину, які безпосередньо закріплюються у законі.

Протиправність – це закріплення (передбачення) певного суспільного небезпечного посягання у Кримінальному кодексі України у якості злочину. Так, ст. 185 КК встановлює відповідальність за крадіжку, ст. 296 КК – за хуліганство. Протиправність є основною формальною (юридичною) ознакою злочину, яка дозволяє з одного боку безпосередньо визначити, які діяння в суспільстві визнають злочинами, з іншого – виключити можливість правоохоронних органів на свій розсуд, незалежно від закону притягати громадян до кримінальної відповідальності, мотивуючи такі дії суспільною небезпечністю вчиненого. В кримінальних кодексах багатьох зарубіжних країн саме протиправність виступає основною ознакою злочину. Саме ця формальна ознака дозволяє підтримувати в державі правопорядок та законність. Кожний громадянин повинен мати знання про злочинне і незлочинне та впевненість що ні за одне незлочинне діяння він не буде притягнутий до відповідальності. Так, відповідно до ст. 4 та 5 КК злочинність та караність діяння визначається законом який діяв на момент вчинення злочину, крім того, закон, що встановлює злочинність посягання не розповсюджується на діяння, які вчиненні до набрання ним законної сили.

Формальна ознака злочину, а саме протиправність, дозволяє встановити які суспільно небезпечні посягання в державі визнанні злочинними. При цьому слід зазначити, що процес закріплення діяння в якості злочину не є сталим. З розвитком суспільства, економічними та соціальними змінами в державі змінюється відношення до злочинності або незлочинності певних посягань.

Слід також зазначити, що окремі посягання визнавалися злочинними ще у перших кримінальних законах, і на разі залишаються такими, до того ж в більшості держав світу. Це в першу чергу посягання на найцінніші блага людини – життя, здоров’я, власність. Інші посягання визнаються злочинними залежно від певного історичного періоду розвитку держави та суспільства в якому приймаються такі закони. Наприклад, КК УРСР, 1960 р. визнавав злочинною спекуляцією, яка на даний час є підприємницькою діяльністю, що дозволяється і схвалюється державою.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 КК злочинність і караність діяння визначаються тільки Кримінальним кодексом, що є ще одним підтвердженням принципу законності у державі.

Суспільна небезпечність – це об’єктивна властивість злочину заподіювати або створювати загрозу заподіяння шкоди інтересам людини, суспільства, держави. Суспільна небезпечність складає найважливішу соціальну (матеріальну) ознаку злочину. Саме матеріальна ознака дозволяє відповісти на питання чому законодавець серед будь-якої іншої поведінки людини саме цю визнав злочинною. Загальний перелік об’єктів, охоронюваних кримінальним законом закріплений у ч. 1 ст. 1 КК, зокрема це права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства. Створення загрози або заподіяння шкоди зазначеним об’єктам є основною підставою криміналізації злочинних посягань. Діяння, яке не становить суспільної безпеки через малозначність, відповідно до ч. 2 ст. 11 КК злочином не визнається.

Визнання діяння небезпечним залежить від пануючої системи цінностей у суспільстві на певному історичному проміжку часі. Так, работоргівля починалася як дозволена, прийнятна, комерційна діяльність певних осіб, яка в подальшому суспільством була засуджена, що і відображено не тільки в національних але й в міжнародних актах з прав людини.

Зазвичай виділяють характер та ступінь суспільної небезпечності.

Характер суспільної небезпечності, як якісна категорія визначається, насамперед, тією чи іншою сферою життєдіяльності людей на яку посягає злочин, а точніше цінністю тих благ на які посягає злочин. Зокрема, вбивство та крадіжка різняться за характером суспільної небезпеки.

Ступінь суспільної небезпечності злочину, являє собою кількісний вираз порівняльної небезпечності діянь однієї групи злочинів та залежить від форми вини, мотиву та мети, способу посягання, місця, обстановки та стадії його вчинення, тяжкості наслідків та інших обставин за яких було вчинено злочин. Наприклад, однакові за характером умисне та необережне вбивство різняться за ступенем суспільної небезпеки із врахування різного психічного відношення до скоєного. За допомогою характеру та ступеня суспільної небезпечності проводиться категоризація злочинів за ступенем тяжкості (ст. 12 КК).

Таким чином, суспільна небезпечність об’єктивна властивість злочину, яка існує незалежно від її правової оцінки і має наступне значення: 1) є підставою криміналізації діяння; 2) є підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності; 3) характер та ступінь суспільної небезпечності визначає ступінь тяжкості вчиненого злочину; 4) суспільна небезпечність є критерієм індивідуалізації покарання; 5) суспільна небезпечність дозволяє відмежовувати злочинне діяння від незлочинного.

Важливе значення для характеристики будь-якого злочинного діяння має й те, яким чином обставини, що впливають на його (діяння) суспільну небезпечність, відображуються у свідомості людини, що вчинила злочин. Чи є конкретні дії предметом здорового глузду або порушеної психіки, чи вчинені вони свідомо або під впливом непереборних обставин, чи мала особа більш-менш точну або приблизну уяву про можливі наслідки свого вчинку чи взагалі їх не передбачала – всі ці та багато інших обставин, що відображаються у свідомості особи, котра вчинила суспільно небезпечне діяння, визначають таку суттєву властивість злочину, як винність. У цій ознаці відображується найважливіший принцип кримінального права – принцип суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності лише за наявності вини (ч.2 ст.2 КК).

Виною, відповідно до ст. 23 КК, визнається психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Таким чином, ознака винності передбачає визнання діяння злочином лише за умови, що воно вчинене умисно або з необережності.

Під караністю розуміють загрозу застосування покарання за злочин, що міститься у кримінально-правових санкціях. Караність злочинних посягань передбачена в санкціях статей Особливої частини КК. Загальна характеристика, система та види покарань передбачені в Загальній частині КК.

В санкціях формулюється саме загроза покаранням, а не реальне покарання, яке в конкретному випадку може і не настати. Караність діяння як загроза, можливість покарання не повинна змішуватися з покаранням, яке є наслідком вчинення злочину конкретною особою. Саме тому, при звільненні особи від відповідальності та покарання (наприклад, у випадку дійового каяття) не втрачається одна з основних ознак злочину караність, хоча реального відбуття особою покарання не здійснюється. Окремі криміналісти, вважають, що караність не є самостійною ознакою злочину, а виступає однією із сторін протиправності. Такий погляд знайшов своє відображення в кодексах окремих країн. Так, ч. 1 ст. 14 КК РФ визначає злочин як діяння заборонене КК під погрозою покарання. Відсутня пряма вказівка на караність і в ст. 11 КК України.

Сукупність наведених ознак і формує визначення змістовне поняття злочину, під яким розуміють: суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія або бездіяльність).

Законодавче визначення, як нами вже було зазначене, дещо відрізняється від наукового. Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК “Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб´єктом злочину”.