Кримінальне право України. Загальна частина

§ 2. Предмет, методи, завдання, функції і система кримінального права

В теорії кримінального права немає єдиного підходу до визначення предмета кримінального права. Більш продуктивною видається позиція тих, хто відзначає двоякий його характер: як предмета регулювання, так і предмета охорони. У першому випадку йдеться про регулятивні кримінальні правовідносини, а в другому – про охоронні кримінальні правовідносини. Отже, предметом кримінального права є регулятивні та охоронні кримінальні правовідносини, що спрямовані на забезпечення реалізації прав і законних інтересів людини, держави і суспільства, змістом яких є взаємокореспондуючі права і обов’язки суб’єктів цих відносин, які визначають їх соціально значиму поведінку.

Регулятивні кримінальні правовідносини виникають з часу набрання чинності кримінальним законом, який регулює ці відносини, а припиняється внаслідок: 1)втрати чинності законом про кримінальну відповідальність; 2)вчинення особою злочину; 3)смерті особи як суб’єкта регулятивних кримінальних правовідносин.

У структурі цих відносин можна виділити такі їх складові: 1)суб’єкти регулятивних кримінальних правовідносин; 2)предмет (предмети) регулятивних кримінальних правовідносин; 3)права і обов’язки суб’єктів регулятивних кримінальних правовідносин, які визначають соціально значиму поведінку цих суб’єктів.

Як предмети регулятивних правовідносин виділяються: завдання кримінального права; підстави кримінальної відповідальності; закон про кримінальну відповідальність та його чинність; злочин, його види та стадії; суб’єкт злочину; вина та її форми; співучасть у злочині; повторність, сукупність та рецидив злочинів; обставини, що виключають злочинність діяння; звільнення від кримінальної відповідальності; покарання, його види; призначення покарання; звільнення від покарання та його відбування; судимість; примусові заходи медичного характеру та примусове лікування; особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх; види злочинів та покарання за їх вчинення, передбачені в Особливій частині КК України.

Всі вищеназвані предмети регулятивних суспільних відносин становлять у сумі предмет регулювання кримінального права як галузі права.

Суб’єктами регулятивних кримінальних правовідносин є: 1)держава в особі компетентних органів; 2)фізичні особи (приватні й службові) – носії певних правових благ; 3)фізичні та юридичні особи – носії певних правових благ.

Охоронні правовідносини виникають з часу вчинення злочину і припиняються внаслідок: 1)закінчення строків давності (ст. 49 КК України); 2)припинення судимості (ст.89, ст.90, ст.91 КК України); 3)набуття законної сили вироком суду, яким особу засуджено без призначення покарання (ч. 3 ст.88 КК України); 4)звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання (ч. 3 ст.88 КК України); 5)реабілітації особи (ч. 4 ст. 88 КК України); 6)усунення злочинності й караності діяння кримінальним законом; 7)акта амністії чи акта помилування; 8)смерті особи як суб’єкта охоронних кримінальних правовідносин.

Суб’єктами охоронних кримінальних правовідносин, насамперед, є держава в особі компетентних органів і особа, винна у вчиненні діяння, забороненого законом під загрозою покарання.

Суб’єктами цих правовідносин можуть бути у відповідних випадках потерпілий (потерпілі), а також юридична особа (юридичні особи) як носій певних правових благ.

За наявності передбачених законом підстав, суб’єктами охоронних кримінальних правовідносин можуть також бути: 1)особа, яка здійснює право на необхідну оборону; 2)особа, яка здійснює право на затримання особи, що вчинила злочин; 3)особа, яка діє у стані крайньої необхідності; 4)особа, яка діє під впливом психічного або фізичного примусу; 5)особа, яка вчинила діяння, пов’язане з ризиком; 6)особа, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Предметом охоронних кримінальних правовідносин є: 1)вчинене особою суспільно небезпечне діяння, яке містить склад злочину, передбачений чинним КК України; 2)звільнення від кримінальної відповідальності; 3)покарання; 4)звільнення від покарання та його відбування; 5)судимість.

Методи кримінального права як галузі права – це сукупність способів раціонального кримінально-правового впливу на суспільні відносини. До цих способів належать: 1)дозвіл; 2)заохочення до суспільно корисної правомірної поведінки; 3)покладення обов’язку вчинити певні дії; 4)заборона вчинення певного діяння під загрозою кримінального покарання.

Дозвіл полягає у наданні законодавцем суб’єктові кримінальних правовідносин права вчиняти або не вчиняти певні дії. Щодо особи як суб’єкта кримінальних правовідносин дозвіл у наданні права може, зокрема, проявлятися у наданні права: 1)на необхідну оборону (ст.36 КК України); 2)на заподіяння шкоди при уявній обороні (ст.37 КК України); 3)на затримання особи, яка вчинила злочин і доставляння її відповідним органам влади (ст.38 КК України); 4)на заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності (ст.39 КК України); 5)на заподіяння шкоди при виконанні наказу або розпорядження (ст.41 КК України); 6)на виконання діяння, пов’язаного з ризиком (ст.42 КК України); 7)не виконувати явно злочинний наказ або розпорядження ( ч.3 ст.41 КК України).

Щодо суду як компетентного органу держави та суб’єкта охоронних кримінальних правовідносин дозвіл у наданні права може, зокрема, проявлятися у наданні права: 1)звільнити особу від кримінальної відповідальності (ст.47, ст.48 КК України); 2)призначити винному у вчиненні злочину відповідний вид і розмір покарання (ст. ст.51-64 КК України); 3)враховувати інші обставини, що пом’якшують покарання (ч.2 ст.66 КК України); 4)призначити більш м’яке покарання, ніж передбачене законом (ст.69 КК України); 5) зняти з особи судимість до закінчення встановлених строків (ст.91 КК України).

Заохочення до суспільно корисної, правомірної поведінки має важливе значення для запобігання, припинення і розкриття злочинів, формування в особи правової свідомості, позитивної кримінальної відповідальності, а, отже, і звуження сфери злочинної поведінки осіб у суспільстві.

Кримінальний кодекс України передбачає низку видів заохочення особи до суспільно корисної, правомірної поведінки. Зокрема: 1) звільнення від кримінальної відповідальності у випадках добровільної відмови при незакінченому злочині (ч.2 ст.17 КК України); 2)звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст.45 КК України); 3)звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК України); 4)звільнення від покарання та його відбування (ст.ст.74-87 КК України); 5)звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм Особливої частини КК України (наприклад, за державну зраду (ч.2 ст.111 КК України); шпигунство (ч.2 ст.114 КК України); невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ч.3 ст.175 КК України); ухилення від сплати податків, інших обов’язкових платежів (ч.4 ст.212 КК України); створення злочинної організації (ч.2 ст.255 КК України); терористичний акт (ч. 5 ст.258 КК України); створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ч.6 ст.260 КК України); незаконні дії зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ч.3 ст.263 КК України).

Покладення обов’язку вчинити певні дії. Кримінальний кодекс України, насамперед, покладає такий обов’язок на компетентні органи держави. Так, відповідний орган кримінально-виконавчої системи зобов’язаний негайно звільнити особу, засуджену за діяння, караність якого законом усунена (ч.2 ст. 74 КК України), а також звільнити від відбування покарання особу в зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст.80 КК України). В інших випадках відповідні обов’язки покладаються на суд. Зокрема, суд зобов’язаний: 1) звільнити особу від кримінальної відповідальності (наприклад, ст.ст. 45, 46, 49, ч.2 ст.111, ч.2 ст.114, ч.3 ст.175 КК України); 2)звільнити від покарання особу, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ч.1 ст.84 КК України); 3)обчислювати строки погашення судимості у певному порядку (ст.90 КК України); 4)дотримуватися загальних засад призначення покарання (ст.ст.65-67; 70-73КК України), звільнення від покарання та його відбування (ст.ст. 74-85 КК України).

На фізичну особу також, в окремих випадках, покладається обов’язок вчинити певні дії. Наприклад, у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням. Суд може покласти на засудженого такі обов’язки: 1)просити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2)не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3)повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4)періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи; 5)пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (ч.1 ст.74 КК України). З окремих статей Особливої частини КК України випливає покладення на фізичну особу певних обов’язків: 1)надавати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану (ст.135, ст.136 КК України); 2)надати медичну допомогу хворому (ст.139 КК України); 3)сплачувати встановлені рішенням суду кошти на утримання дітей або непрацездатних батьків (ст.164, ст. 165 КК України).

Заборона певного діяння. Йдеться про такі діяння, які заподіюють істотну шкоду, або створюють загрозу заподіяння істотної шкоди об’єктам кримінально-правової охорони.

У першу чергу, слід звернути увагу на окремі заборони, що містяться в Загальній частині КК України. Переважно ці заборони адресовані компетентним органам держави. Відповідно до ч.2 ст.2 КК України заборонено притягати до кримінальної відповідальності особу, вину якої не доведено у законному порядку, а ч.3 cт.2 КК України забороняє притягати до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Заборонено також застосовувати кримінальний закон за аналогією (ч.4 ст.3 КК України), видавати іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають на території України (ч.1 ст.10 КК України), притягати до кримінальної відповідальності осіб, які під час вчинення суспільно небезпечних діянь перебували у стані неосудності (ч.2 ст. 19 КК України), а також осіб, які добровільно відмовилися від вчинення злочину (ст.31 КК України), відмовилися виконувати явно злочинний наказ або розпорядження (ч.3 ст.41 КК України).

Найбільш широко метод заборони певного діяння застосовується в Особливій частині КК України, де визначено, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами, а отже забороняються під загрозою відповідних покарань.

Завдання і функції кримінального права. Умовно завдання кримінального права можна розділити на дві групи: а)стратегічні завдання; б)тактичні завдання.

Стратегічними завданнями кримінального права є забезпечення законності і правопорядку, сприяння розбудові суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, громадянського суспільства в Україні.

Тактичні завдання кримінального права визначені в ч.1 ст.1 КК України. Ними є правове забезпечення охорони від злочинних посягань: 1)прав і свобод людини і громадянина; 2)власності; 3)громадського порядку; 4)громадської безпеки; 5)довкілля; 6)конституційного устрою України; 7)забезпечення миру і безпеки людства; 8) запобігання злочинам.

Найважливішими функціями кримінального права, його основними напрямами впливу на суспільні відносини є такі функції: 1)інформаційна; 2)регулятивна; 3)охоронна; 4) виховна.

Інформаційна функція полягає у тому, що норми кримінального права містять у собі інформацію для суб’єктів суспільних відносин про загальні засади кримінально-правового регулювання, перелік суспільно небезпечних діянь, які є злочинами та що покарання можуть застосовуватися до осіб, котрі їх вчинили. Загалом у них міститься інформація про права і обов’язки суб’єктів кримінальних правовідносин, що має для них відому практичну цінність.

Регулятивна функція проявляється в нормативному урегулюванні, визначенні прав і обов’язків суб’єктів певної сфери суспільно значимих відносин, перетворення їх у регулятивні кримінальні правовідносини на відповідних наукових засадах і принципах кримінального права. Таке урегулювання покликане забезпечити цивілізовану стабільність суспільних відносин, відповідно до завдань об’єктивного кримінального права, прогнозованість їх розвитку.

Охоронна функція покликана також забезпечувати реалізацію завдань кримінального права через охоронні кримінальні правовідносини, які, як уже зазначалося, виникають з часу вчинення особою злочину. В цьому випадку йдеться, зокрема, про диференціацію кримінальної відповідальності та індивідуалізацію покарання щодо осіб, винних у вчиненні злочину.

Виховна функція реалізується як через регулятивні, так і через охоронні кримінальні правовідносини. У цьому випадку реалізовується завдання сприяти формуванню у суб’єктів суспільних відносин правової свідомості і правової культури, що є одним із способів запобігання злочинам, зміцнення законності і правопорядку в Україні.

Система кримінального права – це його внутрішня будова, структура, заснована на певних принципах.

Основним системоутворювальним фактором є умовний поділ на дві частини: Загальну частину і Особливу частину. Наступним системоутворювальним критерієм можуть виступати розділи як Загальної, так і Особливої частин чинного КК України.

У кожному розділі можна виділити кримінально-правові інститути. Кримінально-правовий інститут – це сукупність норм кримінального права, які регулюють однорідні або тотожні суспільні відносини. В розділі другому Загальної частини кримінального права можна, наприклад, виділити такі кримінально-правові інститути: інститут чинності закону про кримінальну відповідальність; інститут видачі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину.

Інститути кримінального права складається з норм кримінального права.

Складні (комплексні) інститути кримінального права поділяються на статті, які, у свою чергу, поділяються на частини – норми кримінального права. У ряді випадків (наприклад, ст.ст. 196, 197, 198, 247, 250, 251, 348, 349, 353 КК України) стаття і норма кримінального права співпадають. Тобто, стаття складається з однієї норми кримінального права.