Основними завданнями зовнішньополітичного курсу України є:

- утвердження держави як суб’єкта міжнародної політики;

- установлення кордонів із сусідніми державами і розв’язання взаємних територіальних претензій шляхом переговорів;

- створення сприятливих умов для економічного співробітництва з іншими державами і міжнародними організаціями;

- залучення в Україну закордонних інвестицій;

- участь України в міжнародних проектах із транспортування енергоносіїв (нафти і газу);

- забезпечення безпеки держави.

Одним з важливих факторів формування зовнішньополітичної ситуації навколо України є унікальна енерготранспортна мережа, котра проходить через її територію і забезпечує постачання в Європу нафти і газу з Росії (понад 90%) та Середньої Азії. Боротьба транснаціональних корпорацій за володіння цією системою, яка потенційно забезпечує стратегічний контроль над економікою одночасно і Росії (де понад 80% капіталів створюється саме в сфері видобутку і експорту нафти і газу), і держав Євросоюзу (який в останні роки ХХ ст. розпочав змагання із США за світове економічне лідерство, однак майже не має власних енергоресурсів), стала одним з визначаючих чинників світової політики на межі ХХ-ХХІ ст.

У 1996 р. керівництвом США було неофіційно запропоновано Україні передати свою мережу газопроводів в обмін на компенсацію в сумі 5 млрд дол. (щорічний прибуток від експлуатації мережі складав на той час 2,5-3 млрд. дол.). Відмова українського керівництва викликала помітне охолодження американо-українських відносин. У 1997 р. США, обвинувативши Україну в незаконній торгівлі металами на міжнародному ринку, домоглися відсторонення від влади пов’язаного з цим тодішнього прем’єр-міністра України П. Лазаренка. У 2001-2003 рр. урядом США на адресу вищого українського політичного керівництва неодноразово висувалися обвинувачення в торгівлі стратегічною сировиною, зброєю і засобами зв’язку, корупції, порушенні авторських прав, відсутності в країні демократичних свобод і т.д.

У свою чергу, Росія, ще починаючи з 1992р., активно використовувала свою монополію на постачання газу і нафти в Україну і багаторазово підвищувала ціни на них, намагаючись затягти її в боргову яму. Стратегічною метою цього курсу було, насамперед, встановлення контролю над енерготранспортною системою України.

Восени 1998 р. в Україні вперше на державному рівні були прийняті рішення про пошук джерел енергоресурсів, альтернативних російським - у основному за рахунок казахських, узбецьких і азербайджанських постачальників, та про будівництво відповідних енерготранспортних коридорів. Крім цього, як Україна, так і Росія намагалися використати у своїх інтересах газовий потенціал відрізаної від європейських споживачів Туркменії. Для України у випадку успіху це дозволяло істотно знизити ціну на російський газ, і навіть при повній відмові від його закупівель, вимагати від Росії високої грошової оплати за транзит газу в Європу. Однак Росія, випередивши Україну, домовилася з Туркменістаном про покупку його газу на багато років уперед.

Наприкінці літа 2002 р. лідери України і Росії заявили про створення спільного газотранспортного консорціуму для здійснення з видобутку і транзиту природного газу з Росії через Україну в країни Західної Європи. Третьою стороною в цьому консорціумі виступила Німеччина. Однак на той час цей проект не був реалізований, оскільки проти нього рішуче виступили США, які побачили в цьому порушення своїх стратегічних інтересів.

У березні 2005 р. з приходом до влади В.Ющенка було вдруге проголошено про створення консорціуму по спільному управлінню українською системою транзиту нафти і газу за участю України, Росії та Німеччини, що повинно сприяти подальшому розвитку співробітництва як з Росією, так і з Євросоюзом. Президент В. Ющенко перед депутатами Європарламенту прямо заявив про тверду орієнтацію України на вступ до європейських економічних, політичних та військових структур. У квітні 2005 р. Президент В. Ющенко в ході свого візиту до США, проголосивши про початок нової ери в україно-американських відносинах, пообіцяв президентові та конгресу США якнайактивнішу допомогу України у «поширенні демократії у всьому світі», насамперед - у Білорусії, Киргизстані та Кубі. Було скасовано візовий режим в’їзду в Україну для громадян США, американським бізнесменам запропоновано найвигідніші умови співпраці, що на думку українських урядовців повинно було сприяти швидкому припливу великої кількості інвестицій у вітчизняну економіку.

У 2006 р. США присвоїли Україні статус країни з ринковою економікою, який Росія і Казахстан отримали ще в 2002 р. В 2008 р. Україна стала членом Світової організації торгівлі, поступившись при цьому рядом прерогатив, що забезпечували її продукції конкурентоздатність на світовому ринку. В 2010 р. нове керівництво країни на чолі з Президентом В. Януковичем уклало ряд довготермінових угод із Росією, в т.ч. про подовження базування в Криму Чорноморського флоту РФ та про співробітництво в газовій сфері. У відносинах із Євросоюзом на даний момент питання про входження України до його складу знято, натомість найближчою метою проголошено отримання безвізового режиму з країнами ЄС. Втім прийнятий у 2010 р. Закон про основи внутрішньої і зовнішньої політики України передбачає поглиблення співпраці з Європейським Союзом із метою отримання членства в майбутньому.