Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Ліквідація неписьменності населення

Ліквідація неписьменності стала основою культурного будівництва в даний період. Для тих, хто навчався в школах для дорослих, робочий день скорочувався на дві години зі збереженням обсягу зарплати. У 1923 р. в Україні було створене товариство «Геть неписьменність», яке користувалося повною підтримкою держави. У результаті активної просвітительської кампанії до 1927 р. у республіці навчилися читати і писати 2 млн людей. Наприкінці десятиліття кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43% дорослого населення.

Інтенсивно розвивалася мережа просвітницьких закладів. У1925р. в УСРР нараховувалося близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30робітфаків. Важливою умовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала масам українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Цей же фактор, а також стабілізація соціально-економічного життя в часи НЕПу відбилися на важливих досягненнях у науковій сфері.

Наука

Головним науковим центром у республіці стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН). У 20-х рр. у ВУАН існували три відділення: історико-філологічне, математичне і соціально-економічне. Найбільш плідно працювало перше відділення, у якому провідну роль грав Михайло Грушевський, котрий у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. — академік АН СРСР). Його колегами були видатні історики Дмитро Баталій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблін, Дмитро Яворницький.

У фізико-математичному відділенні ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр — 30, де проводили свої дослідження математики Дмитро Граве і Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський і Лев Писаржевський. У соціально-економічному відділенні працювали географ Костянтин Воблий, статистик і демограф Михайло Птуха.

Література і мистецтво

Головними особливостями цього часу стала розмаїтість літературних напрямків, течій, виникнення і розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них знаходилися під впливом Пролеткульту — радянської літературно-художньої і просвітницької організації, для якої було характерним нігілістичне ставлення до культури минулого, «культури експлуататорів». Пролеткультівські ідеї сповідали літературні організації «Плуг» і «Гарт». Модерністські концепції відстоювали групи «непролетарських письменників»: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський), символісти (Павло Тичина, Юрій Меженко), футуристи (Михайло Семенко).

У 1925 р. виникла найбільш відома літературно-художня організація республіки — Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що складалася з 22 письменників і поетів. Серед них П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (Фітільов), а першим її президентом М. Яловий.

Це був час відносної лібералізації літературного і художнього процесу, коли велику популярність здобули твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. В галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, А. Петрицький та ін., у музичному мистецтві — Г. Вірьовка, М. Вериковський, Б. Лятошинський, А. Ревуцький. Здобули визнання театральні колективи «Березіль» на чолі з Л. Курбасом, ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри. Особливою популярністю користувалося кіно, що швидко стало доступним

для народу, кінофільми і далі частіше демонструвалися навіть у селах. Популярними були кінострічки «Броненосець Потьомкін», «Земля», «Арсенал», пізніше — «Щорс» та ін. Фільми О. Довженка здобули світове визнання.

У сфері образотворчого мистецтва плідно працював графік Г. Нарбут. Видатні українські художники О. Мурашко, М. Бойчук, Ф. і В. Кричевські, М. Жук і деякі інші сталі членами Української академії мистецтв.

Творчість українських діячів мистецтва мало велике значення для піднесення національної свідомості українського народу.

Релігійне життя

В УСРР у цей період діяли кілька православних конфесій (церковних організацій) — Українська православна церква (УПЦ), Російська православна церква (РПЦ), а також Українська автокефальна (незалежна) православна церква (УАПЦ), що особливо активно здійснювала курс на українізацію церковного життя. Офіційно вона виникла в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському православному соборі в Києві й очолювалася митрополитом Василем Липківським. Релігійна служба в ній проходила українською мовою, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилася до радянської влади й в умовах розгортання бурхливої «атеїстичної пропаганди» була офіційно ліквідована в 1930 р.