XII з’їзд РКП(б), що пройшов у квітні 1923р., проголосив курс на «коренізацію» партійного, радянського, профспілкового і комсомольського апаратів на місцях. Коренізація повинна була полягати у:

— формуванні керівних органів національних республік переважно з місцевого населення,

— законодавчому забезпеченні застосування рідної мови у всіх державних органах і у всіх установах;

— запровадженні діловодства національною мовою;

— розвитку національної преси, театру, культосвітніх установ.

В Українській СРР ця політика дістала назву українізації. Для її практичного здійснення було створено спеціальну комісію на чолі із секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

У результаті політики українізації частка українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного господарства республіки на початок 30-х рр. складала понад 50%. У 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізоване діловодство. Протягом 1924—1927 рр. тираж українських газет збільшився з 5 разів. На початку 30-х рр. українськими були майже 90% шкіл, переважна більшість театрів. У вузах навчання було українізовано майже на 40%.

В другій половині 20-х — 30-ті роки набрали сили тенденції до згортання політики українізації. Поступово обмежувалася діяльність національних шкіл і культурно-освітніх установ. Багато відомих діячів української культури (Микола Хвильовий, М. Волобуєв, О. Шумський) були обвинувачені в буржуазному націоналізмі і репресовані.