Селяни відмовлялися повертати поміщицьку землю і майно. Повсюдно поширилися підпали маєтків, потрави посівів, убивства поміщиків і управляючих.

Найбільших масштабів війна селян з окупантами набула в Київській губернії. Вона почалася з повстання в Звенигородському повіті, яке незабаром перекинулося на Київський, Таращанський, Васильківський і частково Уманський повіти. Загальна чисельність повстанців на Правобережжі в розпал повстання перевищувала 40 тис. чол. Вони були порівняно непогано озброєні, а деякі загони мали навіть кулемети і гармати. Повстанці почали наступ на Ніжин і звільнили ряд населених пунктів Ніжинського повіту.

Погано підготовлене повстання було потоплене в крові.

Починаючи із серпня 1918 р., нове вогнище селянських повстань спалахнуло на Катеринославщині, у районі Гуляйполя. Тут повстання очолював Н. Махно.

У липні—серпні 1918 р. відбувся загальний страйк залізничників. Це була найвища хвиля страйкового руху: роботу припинили близько 200 тис. залізничників. Страйк у значній мірі перешкодив вивозові з України продовольства і промислової сировини до Німеччини й Австро-Угорщини.

Н. Махно

На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух розвивався під впливом ідей анархізму, що передбачали ліквідацію держави і заміну її вільними самоврядними громадами. Повстання почалося в районі с. Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії. На чолі повстання встав анархіст Нестор Іванович Махно. В умовах протиборства різних сил в Україні він намагався стати «третьою силою».

Махновський рух виник через незадоволеність основної маси селян (що складали на той час більшість населення) аграрною політикою як більшовиків (котрі здійснювали продрозкладку), так і урядів гетьмана П. Скоропадського, Директорії, білогвардійців (які на практиці повертали землю поміщикам). Прихильники Н. Махна виступали за відновлення влади рад. Однак, ці ради в усьому повинні були бути підзвітними місцевому населенню і проводити самостійну політику на місцях без будь-якого впливу центру.

Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. Н. Махно сформував «селянські вільні батальйони», що почали вести боротьбу проти контрреволюційних козацьких частин, які переходили через Україну на Дон до Каледіна. Перші збройні напади махновців на представників гетьманської влади, на військові загони і місцевих поміщиків відбулися наприкінці вересня 1918 р. У ніч на 16 жовтня повстанці захопили Гуляйполе. У листопаді 1918 р. махновці стали значною військовою силою. На зайнятій ними території був проголошений Гуляйпільський Радянський район. У цей період їхні дії підтримували більшовики.

У грудні 1918 р. Н. Махно перейшов на бік більшовиків і захопив Катеринослав. З січня 1919 р. махновці почали боротьбу проти денікінців, військ Директорії і Антанти.

У червні 1919 р. після поширення більшовиками політики «воєнного комунізму» на Україну Н. Махно об’єднався з повстанською армією М. Григор’єва і виступив проти радянської влади. Реввійськрада віддала наказ про його арешт.

Шукаючи союзників, у вересні 1919р. Н. Махно уклав із Петлюрою угоду про спільні дії проти Денікіна. Наприкінці 1919 — на початку 1920р. махновці вели війну проти більшовиків. Але вже восени 1920р. Н. Махно знову уклав угоду з більшовиками, і найбільш боєздатні його загони в складі Червоної армії брали участь у штурмі Сиваша і розгромі військ Врангеля. Після ліквідації білогвардійської небезпеки більшовики, порушивши угоду, роззброїли махновські формування.