Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Вступ німецько-австрійських військ в Україну

Відповідно до положень Берестейського договору уряд УНР 30 січня 1918 р. звернувся до Австро- Угорщини і Німеччини з проханням про надання військової допомоги в боротьбі проти більшовиків. 8 лютого на територію України увійшли війська Німеччини, а ще через кілька днів — Австро- Угорщини. Їхня загальна чисельність складала близько 450 тис. чол., і вже до кінця лютого вони зайняли Київ. Туди повернувся й український уряд.

У другій половині квітня німці почали наступ на Крим. Радянські війська евакуювалися морем до Єйська.

Узяття Катеринослава і Харкова відкривало німцям шлях на Донбас. Застосовуючи тактику активної оборони, радянські війська затримали супротивника майже на місяць. Це дало можливість більшовицькому уряду Росії вивезти з України рухомий склад залізниць, десятки ешелонів із промисловим устаткуванням, продовольство та інші матеріальні цінності.

Наприкінці квітня почався відступ радянських військ із Донбасу в напрямку Ростова-на-Дону і Царицина (нині Волгоград). У квітні вся територія України була зайнята австро-німецькими військами. Формально була відновлена влада Центральної Ради і її органів, однак реальна влада на окупованій території належала австро-німецькому окупаційному командуванню.

4 травня на залізничній станції Коренєво була підписана угода про припинення військових дій на Курськом напрямку. Радянська Росія й Україна створювали так звану «нейтральну зону» шириною 10 км. на ділянці від Рильська до Суджі.

Австро-німецький окупаційний режим

У дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Фактично встановлювався справжній окупаційний режим, метою якого було придушення більшовизму, а також вивіз хліба і сировини до Німеччини й Австро-Угорщини.

Окупована територія була розділена на дві частини. Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина — усі інші. Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Кам’яновугільна і залізорудна промисловість підпорядковувалася спільному управлінню. Утворена на паритетних засадах комісія розподіляла вугілля за принципом, встановленим у Берліні: у першу чергу задовольнялися потреби залізниць, потім — військового і торговельного флотів на Чорному морі і т.д. Центральне управління залізницями і водним транспортом контролювалося німецьким командуванням.

Конфлікт Центральної Ради з німецько-австрійською
адміністрацією і консервативними колами України

На час повернення до Києва у керівництві Центральної Ради переміг курс на підтримку соціально- економічних перетворень, декларованих у III і IV Універсалах. Центральна Рада 1 березня 1918 р. заявила, про те, що всі ці перетворення залишаються в силі.

Однак, півмільйонна окупаційна армія самою своєю присутністю ліквідувала той попередній стан революційної ситуації, коли здійснювалися соціально-економічні перетворення. Спираючись на солідарність буржуазно-юнкерського офіцерського корпусу кайзерівської і австрійської армій, поміщики перейшли в наступ на селянство і стали вимагати повернення конфіскованої власності. Зокрема, у квітні велика група поміщиків-поляків Волині і Поділля звернулася до командування 2-ї австрійської армії з вимогами змусити селян оплатити або відробити заподіяні їхньому майну збитки.

Промислово-фінансові кола категорично порушили питання про скасування або перегляд робітничого законодавства. У середовищі багатомільйонного селянства зросла активність більш заможних верств, які хотіли відновити приватну власність на землю, тобто відмовитися від її соціалізації. Бідні ж селяни, становище яких в умовах окупації різко погіршилося, ставали учасниками партизанського руху, що швидко набирав розмаху. Спроби уряду УНР військовим шляхом придушити селянські заворушення мали наслідком остаточний відхід від Центральної Ради селянства, яке становило її основну соціальну базу. Намагаючись повернути вплив на народні маси, проти курсу М. Грушевського на співпрацю з німцями виступили керівники УПСР і УСДРП.

Серйозний конфлікт між очолюваним урядом Центральної Радои, більшість якого складали на той час українські есери, і окупаційною адміністрацією спалахнув у зв’язку з наказом головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про примусовий засів полів. Значна площа могла навесні 1918 р. залишитися незасіяною, оскільки земельні комітети найчастіше не допускали поміщиків до сівби, а селяни не могли самотужки обробити наявну орну землю. Плануючи вивезти з України велику кількість хліба, німці не бажали допустити, щоб урожай зменшився внаслідок недосіву. Ейхгорн заявив у наказі, виданому в квітні без узгодження з українським урядом, що селяни під загрозою «заслуженої кари» не повинні перешкоджати поміщикам засівати поля. Міністр земельних справ, один з лідерів УПСР М. Ковалевський у відповідь на це подав у відставку, мотивуючи її тим, що не може змиритися з утручанням німецьких начальників у свою галузь. Мала Рада відставки не прийняла. Селянські виступи проти окупантів і Центральної Ради, котра сприймалась на той час більшістю населення вже як маріонетковий режим, наростали. У квітні 1918 р. кілька міністрів УНР скоїли викрадення київського банкіра О. Доброго, через банк якого здійснювався фінансовий обіг між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Почавши слідство про викрадення, окупаційні власті прямо на засіданні Центральної Ради улаштували загальний обшук і заарештували декількох міністрів. Незабаром був заарештований прем’єр-міністр Голубович.

Впевнившись у тому, що уряд Центральної Ради не спроможний встановити контроль над селянським рухом в Україні, окупаційні власті остаточно вирішили здійснити державний переворот і почали шукати в українському суспільстві сили, на які можна було б спертися в цій справі. Ці сили знайшлися серед заможного селянства.