Історія України: від найдавніших часів до сьогодення

Початок боротьби між більшовиками і Центральною Радою

Однією з основних причин війни між більшовиками і Центральною Радою був острах Раднаркому втратити центри зернового і промислового виробництва в Україні.

Через це, проголошуючи принцип націй на самовизначення, петроградський уряд боявся реально визнати державну незалежність України, подібно визнанню незалежності Польщі і Фінляндії. Більшовики взяли курс на поглинання Центральної Ради делегатами від рад робітничих і солдатських депутатів (які на той час становили реальну силу в більшості міст України) і перетворення її на Центральний Виконавчий Комітет рад України.

З іншого боку, рішучий курс лідера Центральної Ради М. Грушевського на невизнання радянської влади й об’єднання всіх демократичних сил для боротьби з більшовиками (відразу після захоплення більшовиками влади в Петрограді він запропонував зробити Київ центром цієї боротьби, вів переговори з Каледіним і Денікіним) не давав прихильникам радянської влади надій на встановлення добросусідських відносин з УНР. Зіграла свою роль і беззастережна підтримка М. Грушевським ідеї кадетів про неприпустимість будь-яких соціально-економічних перетворень до рішень Установчих зборів (зокрема, український уряд змушений був боротися із селянськими радами, котрі орієнтувалися на більшовицький «Декрет про землю»). Розчарування селянства і солдатських мас у Центральній Раді позбавило її народної підтримки й обумовило швидкий перехід влади в Україні до більшовицьких рад.

Проголошення в Харкові радянської влади

11—12 (24—25 за н. ст.) грудня 1917р. після провалу більшовицької спроби взяти під свій контроль I з’їзд рад у Києві в Харкові під захистом червоногвардійських загонів пройшов альтернативний Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і частини селянських депутатів. У ньому брали участь 127 делегатів, котрі залишили Київський з’їзд рад і 73 делегата III Надзвичайного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну, що проходив у Харкові.

Усього на з’їзді було представлено 82 ради, переважно промислових центрів — Харківщини, Одеси, Катеринослава, Києва і Донецько-Криворізького басейну (з майже 300, що існували на той час в Україні). Серед делегатів переважали більшовики, представників селянства практично не було.

Харківський з’їзд рад проголосив Україну радянською республікою (проти голосували 77 делегатів при 13 тих, хто утримався), скасувавши всі розпорядження Центральної Ради і її Генерального Секретаріату. З’їзд прийняв рішення про установлення федеративних відносин із РСФРР, обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) рад України. 17 (30) грудня 1917 р. був сформований більшовицький уряд України — Народний Секретаріат на чолі з Артемом (Ф. А. Сергєєвим). При цьому в офіційних документах харківського радянського уряду Україна спочатку також іменувалася Українською Народною Республікою.

Таким чином, поряд з існуючим у Києві правосоціалістичним урядом Центральної Ради в Харкові виник радянський український уряд, який також претендував на керівництво процесом державного відродження України.

Радянська влада в грудні — січні була встановлена в ряді промислових міст України — Катеринославі (Дніпропетровськ), Одесі, Миколаєві, Херсоні, Севастополі, на Донбасі. До кінця січня за підтримки російських червоногвардійських загонів влада українського радянського уряду поширилася на все Лівобережжя, частину правобережних міст (Вінниця, Кам’янець-Подільський), Крим. Однак, після укладення Берестейського договору німецькі й австро-угорські війська на прохання Центральної Ради зайняли територію України. Оскільки слабоозброєні червоногвардійські загони не могли протистояти регулярній австро-німецькій армії, уже навесні 1918р. радянська влада в Україні була придушена.

Похід більшовицьких військ на Київ

У січні 1918 р. загони Червоної гвардії в Україні складали вже близько 120 тис. чоловік. В основному вони складалися з робітників великих промислових центрів. Крім того, у розпорядження харківського уряду Раднарком направив 32 тис. російських червоногвардійців і балтійських матросів. На початку січня 1918р. харківський радянський уряд прийняв рішення про наступ на Київ.

У київському поході брали участь червоногвардійські загони, сформовані в Харкові і на Донбасі, біля чверті військ складали частини, направлені з Росії.

Швидке просування червоних загонів пояснювалося тим, що 300-тисячне військо Центральної Ради розійшлося по домівках, розчарувавшись у політиці українського уряду. Розквартировані в районі Києва українські полки імені Грушевського, Сагайдачного, Богдана Хмельницького та інші відмовилися воювати проти більшовиків. Вірними українському урядові залишилися формування Вільного козацтва (що нараховували близько 15 тис. чол.), батальйон Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця (сформований із військовополонених галичан, що служили в австро-угорській армії), Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри і невеликі загони, що складалися зі студентів і гімназистів Києва. Керівництво Центральної Ради змушене було переїхати до Житомира.

Повстання робітників заводу «Арсенал»

5 (18) січня 1918р. українські радянські війська, підтримані червоногвардійськими загонами з центральних губерній Росії, почали наступ на Київ. Увечері 15 (28) січня Київська рада робітничих і солдатських депутатів разом із представниками фабзавкомів і профспілок вирішила почати в місті повстання. Був обраний міський ревком. Чисельність червоногвардійців і армійських частин, що підтримували більшовиків, складала 6 тис. чол. Центральна Рада мала 8—10 тис. «вільних козаків» і гайдамаків під командою С. Петлюри.

Повстання почалося о 3 годині ночі 16 (29) січня 1918 р. Опорним пунктом його був завод «Арсенал», комендантом якого був призначений командир батальйону С. Міщенко, який перейшов із 450 солдатами українського полку ім. Сагайдачного на бік повсталих. На штурм заводу були кинуті великі сили Центральної Ради. 16 (29) і 17 (30) січня їхні атаки були відбиті. Арсенальці разом із солдатами 3-го авіапарку і понтонного батальйону 16 (29) січня заволоділи складами зброї, Печерською фортецею, узяли під контроль мости через Дніпро. 17—18 (30—31) січня червоногвардійці просунулися до центру міста. Повстання охопило весь Київ. Але 21 січня (3 лютого) до міста вступили перекинені С. Петлюрою з фронту «курені смерті», які підсилили загони «вільних козаків» і гайдамаків. Становище повсталих різко погіршилося; «Арсенал» був відрізаний від міста і піддавався сильному артилерійському обстрілу. Після безперервних 6-денних боїв у обложених вичерпалися боєприпаси і продовольство. 22 січня (4 лютого) за рішенням ревкому арсенальці припинили боротьбу; частина їх таємними ходами пішла з території заводу на з’єднання з радянськими військами, що наступали на Київ. Гайдамаки, увірвавшися на завод, жорстоко розправилися з повсталими, розстрілявши більше 300 червоногвардійців, а разом із ними — кілька десятків жінок і дітей.